Реферат: Філософія ХХ століття 2

Скрізь горе, скрізь, куди не оберни... Татари там... татари й тут... А що ж? Хіба я тут не як татарка Сижу в неволі? їй хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану мов ханові? Скрізь палі, канчуки, холопів продають... Чим не татари?

Коли Оксана дорікає Степанові, що він не приєднався до Дорошенка, щоб боротися проти Москви за волю Ук­раїни, той відповідає, що хотів мати руки «од крові чисті». Тоді Оксана бере Степана за руку, дивиться на неї й каже:

От, здається, руки чисті. Проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш? У батенька була така шаблюка... вони їі закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... Заржавіла... Отож і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...

І вже прямим попередником екзистенціалістського Сі-зіфа (з «Міфу про Сізіфа» А. Камю) звучать слова лірич­ного героя Лесиного вірша «Сопіга зрет арего»:

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може квіти зійдуть — і настане

Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

Такі Я буду скрізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого укра­їнського письменника та мислителя Михайла Коцюбинсь­кого (1864—1913). Одна з провідних тем його творчості — відчуження людини, втрата органічного зв'язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження — результат «завойов­ницького» ставлення людини до природного буття. Людина-завойовник «одягає землю в камінь й залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить по­вітря пилом та димом». В результаті туга й самотність («Інтермеццо»), а то й смерть як спокута за втрачену гар­монію з природою («Тіні забутих предків»). Отже, «пере­мога» над природою обертається поразкою людини. Вихід Коцюбинський шуках в поверненні до природи, «перенесен­ні» її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постій­ного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм «внутрішнім». Це типове екзистенціальне змалюван­ня взаємин людини і природи.

Започаткувавши в українській літературі жанр «потоку свідомості», Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціональ­ного аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов'язана з навколишнім природним і суспільним світом. Проте письменника цікавлять не «зовнішні» (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме «внутрішні», згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне «структурування» світу особистістю, творення власного, не менш ба­гатого за зовнішній, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специ­фічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермі­нується «серцем», а не зовнішньою необхідністю. Коцю­бинський виразно змальовує особливо «побожне» ставлен­ня українця до землі. Творчість мислителя пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Вннниченко (1880—1951) був при­хильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджував­ся з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характе­ризувати як «націонал-комуніста»). Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917— 1918 рр. знаходимо у тритомній праці В. Винниченка «Відродження нації». Український народ, писав Винничен-ко, «який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літе­ратурою, народ, який утворив таку багату пісню, таку гли­боку народню музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно до­водилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку»1 .

Треба, щоб руський де­мократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точ­но й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським посту­пом»2 .

Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалежності, Винниченко говорить так: «Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься люд­ською мовою інстинктом життя, дала людині любов до са­мої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоро­вий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це жит­тя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого існування,—дитинство, юнацтво. Теплим зворушен­ням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої по­ри, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі лю­дини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування—до тих людей, до тої місцевості, до тих бу­динків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свід­ками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролета-рій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстракт­ній масі людськості, є абсурд. 1. не тільки абсурд, а лице­мірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі»1 .

Як відомо, Винниченко був заступником голови Цент­ральної Ради та головою Генерального Секретаріату Ук­раїнської Народної Республіки (УНР), згодом очолював Директорію. На початку 20-х років, спонукуваний політикою українізації, що почалася було в радянській Україні, Винниченко наважився повернутися на батьківщину з-за кордону. «Є ознаки до творення центрів,— писав він у щоденнику, — є наміри українізації партії і влади, себто наближення до української обстановки»2 . Проте, будучи вже введеним до складу уряду, передумав і назавжди емі­грував.

Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Натомість він виробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. соnсогdе—згода). Людина, згідно з цією по­зицією, має жити в «згоді» сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут коріння одного з про­відних принципів Винниченкової етики — «чесності з со­бою». В останні роки життя Винниченко пропагував ідею зближення (по суті, «конвергенції») капіталізму та соціа­лізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства. Художнє втілення ця ідея знайшла в так званій «колектократії» (роман «Слово за тобою, Сталіне!», 1950).

У творах Винниченка виразно чується екзистенціаль­ний підхід до міркувань про сенс цивілізації. «Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, ра­дію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж біль­шою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняної з сумою ра­дощів людських. Меншою... ніж, наприклад, у якому-не-будь п'ятому, дев'ятому столітті? Ніхто не може цього сказати»3 .

Дуже хвилює Винниченка й питання, чи має сенс діяль­ність революціонерів? «Ми — худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де сто­ять божки... Ми хочемо вигнати одгодованих жерців, щоб їхнє місце зайняли худі аскети... Але самі божки, самі скрижалі — незмінні, вічні, єдині, закам'янілі — мусять лишитися»4 . На жаль, ці побоювання письменника справ­дилися.

Виразно чуються в творах письменника й екзистенці­альні мотиви «межових» ситуацій. «Все дурниця, і мораль, і кохання, і життя — є тільки один біль. Та хіба ще смерть...» — читаємо в романі «Записки кирпатого Мефі-стофеля». В той же час оптимістичним гімном радості єднання людини з природою — з цілим космосом безпосеред­нього прилучення людини до сонячної енергії — звучить Винниченків роман «Сонячна машина».

Культурно-філософський підйом 20-х років («розстрі­ляне відродження»). За короткий термін існування неза­лежної України (1917—1918) надзвичайно багато робило­ся для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій (а в старих, російськомовних, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури). Київський університет св. Володимира в жовтні 1918 р. було урочисто відкрито як перший Державний Український Університет, а наприкінці жовтня того ж року в Кам'янці-Подільському відкрився другий Український Державний Університет, у Полтаві почав працювати історично-філо­логічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва, Український Іс­торичний Музей та Українську Національну Бібліотеку (наприкінці гетьманської доби тут вже налічувалося понад 1 млн книжок, серед яких багато стародруків та інших унікальних видань). 24 листопада 1918 р. урочисто відкри­вається Українська Академія Наук з трьома відділами: історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економічним на чолі з професором Володимиром Вернад-ським (1863—1945). Крім того, створюються Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела під проводом О. Кошиця та Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого. Українською мовою видаються підручники з різних галузей знань.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української куль­тури. Наприкінці 1920 р. Червона армія встановлює оста­точно контроль над українськими землями (за винятком Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття, що ввійшли до складу відповідно Польщі, Румунії та Чехословаччини), а в 1922 р. Україна у формальному статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки (фактично колонії російської радянської імперії) входить до складу СРСР. Настає нова (на цей час—«більшовицька») Руїна.

На всеросійській нараді працівників політосвіти в 1920 р. Ленін поставив завдання «поборотд весь опір ка­піталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший і наймогутніший». На виконання цього' зав­дання в Україні було ліквідовано університети з метою «усунення цитаделей ворожої буржуазно-кадетської профе­сури», а на їх місці створено інститути «народної освіти».

Так, у Києві ліквідація університету супроводжувалася взагалі закриттям гуманітарних факультетів—юридично­го та історико-філологічного. Медичний факультет виділе­но в окремий інститут. Створений на базі університету «Вищий інститут народної освіти» (ВІНО, з 1926 р. КІНО) брав на себе завдання готувати працівників народної осві­ти «для всіх типів масової школи».