Реферат: Фінансово - промислові політичні групи та державна влада в Україні

“По-перше, це наявність політика, який контролює виконання основної адміністративної функції і здійснює контроль над певною територією. По-друге, цей політик має підтримку провідних фінансово-промислових груп регіону і, відповідно, надає їм підтримку, сприяє їх виходу на національний рівень, становленню в якості галузевих еліт. По-третє, це поступово розміщення в структурах влади представників власної команди, “взаємодія” з органами правопорядку, банківськими структурами і засобами масової інформації.”6

Цікаво, що майже тотожні ознаки, але вже “кланів” подає західний дослідник Т.Грехем. Він вважає, що “клани - це групи інтересів, що ведуть боротьбу за контроль над урядовими інститутами; вони мають такі ознаки : гуртування навколо великої політичної фігури, зв’язок з провідними фінансовими, торговими, промисловими структурами, гарантований доступ до ЗМІ, контроль над збройними формуваннями.” [6]

Порівняйте також з ознаками корпоративної групи за А.Кравченко :

“корпоративна група повинна, як мінімум, мати : свого представника у верхівці піраміди влади; експортно-імпортну структуру, бажано монополіста у своєму секторі збуту продукції; власну фінансово-банківську структуру; дружню фракцію чи політичний рух; власні ЗМІ.”8

Отже, ми бачимо, що науковці ще не мають усталеного, загальновизнаного терміну на позначення бізнесово-політичних формацій. У своїй роботі я надалі вживатиму термін “фінансово-промислова політична група (ФППГ)”, як такий, що найбільш вдало визначає об ’ єкт дослідження .

Історія і причини виникнення ФППГ (кланів) в Україні.

Радянська спадщина є одним із важливих факторів, які пояснюють виникнення ФППГ в Україні. Ця спадщина набагато складніша, ніж сильна тіньова економіка або авторитарна традиція, що зневажає правопорядок. Коріння такого явища як “клановість”, “олігархія” треба шукати ще на початку правління більшовиків.

Виправдовуючи свої дії станом війни, розрухою тощо, верхівка ВКП(б) поступово створювала єдину систему управління країною, яка являла собою, за словами Троцького, “недоторканну олігархію, що підмінила собою клас і партію”.9 “Олігархія”, чи, за сучасною термінологією, “номенклатура”, відокремила себе від суспільства системою пільг і привілеїв і важко проникною схемою добору нових кадрів, що грунтувалася на власних уподобаннях, непотизмі і “ліквідності” владних посад у матеріальні послуги. Таким чином, монополія на владу опинилася в руках номенклатури.

Що ж таке номенклатура? “Номенклатура - це перелік найважливіших посад, кандидатури на які розглядаються, рекомендуються та затверджуються даним партійним комітетом. Звільнюються від роботи особи, що входять в номенклатуру партійного комітету, також лише з його згоди. У номенклатуру включаються працівники, які знаходяться на ключових посадах.” Скільки було їх? За дослідженнями політолога Михайла Восленського, на 1970 рік до номенклатури входило приблизно 405784 особи, тобто 0,35% всього населення СРСР. Це були керівники низового рівня, низові працівники державних і суспільних організацій, а також партійна та державна номенклатура верхнього рівня (працівники ЦК КПРС, ЦК компартій союзних республік, ЦК комсомольських республіканських організацій і профспілок; урядовці СРСР та республік, працівники Верховних Рад СРСР та республік, суду, прокуратури, КДБ, дипслужби і збройних сил). Це і був клас власників, що мали все “спец”-

спецрозподільники, спецсанаторії, спецдачі.10

Номенклатурна держава поїдала сама себе. Напередодні перебудови в окремих регіонах СРСР, за деякими даними, 3 відсоткам вкладників належало близько половини всіх вкладів. Перебудова 1980-х була спробою якось зарадити радянській економічній системі, що зазнала краху. Проте курс “прискорення” вимагав щораз нових поступок у політико-ідеологічній сфері, без яких запровадження певних рис “буржуазного” суспільства в економіці не могла б сприйматися виконавцями. Загальна системна криза за роки “розвиненого соціалізму” поступово зменшувала ефективність інститутів тоталітарного суспільства, в тому числі каральних. Зміна політико-ідеологічного клімату додала до цього зменшення “легкості” і невідворотності прийняття рішень про застосування каральних інститутів (від КДБ до армії) у звичних раніше масштабах, і імперія, що віджила, розпалася без тривалої агонії - намагань будь-що її зберегти - на яку можна було б очікувати. Незграбна спроба ДКНС “врятувати єдину Вітчизну” лише прискорила розпад імперії, оскільки достатньою мірою налякала “націонал-комуністичні” еліти, щоб змусити їх тікати від Москви. Нестабільність, хитання центрального уряду, нездатність ефективно підтримувати і контролювати регіони сприяли відцентровим тенденціям у регіональних - республіканських - елітах, прагматична частина яких зрозуміла давній принцип, що “краще бути першим у Галії, ніж другим у Римі”, і колишні радянські республіки, зокрема Україна, були “катапультовані у незалежність”. Катапультованим, втім, виявився і весь комплекс проблем, що роздирав колишній СРСР : неефективна економіка, брак чіткої програми дій, врешті, невирішення питань співвідношення влада - суспільство (точніше, консервування тоталітарної форми цього співвідношення) .

Аморфність і псевдооднорідність суспільства не могли сприяти виникненню, а надто - організаційному оформленню конкретно визначеного інтересу, навколо якого могла б сформуватись потужна контреліта , а головне - спертись не на власні сили, а на певну соціальну страту. Чим і скористалась “посттоталітарна” номенклатура - “політична еліта, вихована КПРС”.

Фактично, за своїм складом “партія влади” (за усталеним нині виразом) - це партія старої комуністичної номенклатури, що за роки перебудови розшарувалась на ортодоксів і прагматиків. Саме останні пішли у 1991 році на розпуск масової “зовнішньої” партії як вже неефективної для збереження влади. Вони ж поклали на ортодоксів провину за ситуацію в країнах, демонстративно відмежовуючись від них. Та все ж таки у країнах Центральної Європи прагматики недооцінили сили національно-демократичної опозиції, що спиралась на середніх клас, і програли тій вибори. У колишніх республіках СРСР національно-демократичні рухи не мали подібної самодостатньої сили. Тому прагматичній номенклатурі вдалося використати їхній легітимізуючий потенціал, залучивши до своїх лав деяких їхніх представників, а до ідеологічної риторики - деякі їхні ідеї. Відбулася дифузія між прагматичною частиною владної номенклатури і поміркованою частиною опозиції, що позбавило останню статусу “непримиренного борця”. Номенклатура сьогоднішнього зразка, сформована цими союзами, - це фактично правляча олігархія, що до 1991 року мала назву “компартія”, а згодом отримала назву “партія влади” і перетворилася на політичний блок, що складається з прагматично зорієнтованих та деідеологізованих вищих кіл старої номенклатури, представників державного апарату, засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловості та сільського господарства”11

Це стосується політичного боку проблеми. Не менш цікавим є і економічний бік. Було б перебільшеннямвважати, що капітали походженням з СРСРівської дійсності стали основними капіталами для розвитку протокапіталістичного середовища сучасної України, однак було б недоцільно і повністю ігнорувати факт їхнього існування. Завдяки своїм зв’язкам з номенклатурою частина “тіньовиків” змогла повністю або частково врятувати свої капітали і в період “павловських реформ”, і в період гіперінфляції, і під час обміну рублів на купонокарбованці. Капітали підрадянського походження склали основу кількох сучасних ФППГ. Другим найважливішим джерелом капіталів вітчизняних ФППГ стали майно і кошти громадських організацій України - Компартії, комсомолу, церкви, професійних і творчих спілок, збройних частин Радянської Армії на території України. Ліквідація радянського варіанта громадського контролю за владою - Комітету партійного контролю та Комітету державної безпеки - і низький рівень свободи преси спричинили відсутність усякого контролю за діями номенклатури, яка зайнялася приватизацією де-юре майна і коштів, які і так належали їй де-факто.

За даними Д.Чобота, народного депутата України, голови Тимчасової комісії Верховної Ради України з питань націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, “станом на 1 листопада 1990 року загальна вартість майна КПУ становила 567,5 мільйона карбованців...На час припинення діяльності КПУ на розрахункових рахунках 86 мільйонів 518, 7 тисяч карбованців, а загальна сума коштів на рахунках парторганів та підпорядкованих їм організацій становила 190 мільйонів 567,3 тисячі карбованців...” Про розмах комерційної діяльності КПУ свідчить те, що лише “з 13 січня по 26 серпня 1991 року для створення спільних і малих підприємств, акціонерних товариств та інших видів господарської діяльності ЦК КПУ перерахував партійним комітетам 19 мільйонів 935 тисяч карбованців... Виявлено 37 випадків участі компартійних органів як засновників діяльності малих підприємств з установчим фондом на суму в 8,9 мільйона карбованців.”12 Звіт комісії Д.Чобота був останньою в часі аргументованою спробою представити перед громадськістю рух компартійних грошей, ще до того, як вони назавжди розчинилися в тисячах дрібніших комерційних структур.

Ось таким чином Україна попрямувала траєкторією від тоталітарного соціалізму до “дикого” капіталізму. Як казав Єгор Гайдар, “комуністична олігархія сама стала могильником свого ладу, до того ж могильником корисливим, що сподівається збагатитись на власному похованні... саме номенклатура (та її “дочірні загони” у вигляді комсомольського бізнесу) раніше за інших збагатились у ході розподілу власності.”13

Як ми бачимо, колишня так звана загальнонародна власність по суті була привласнена тими, хто раніше керував нею “від імені народу”. Так, за даними російського соціолога О.Криштановської, у Росії в урядових структурах 75%, а у бізнесі 61% - вихідці зі старої радянської номенклатури, більша ж частина потрапила до неї ще за Брежнєва.14 Інакше, політична влада колишньої номенклатури конвертувалася у кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу.15

Номенклатурно-кримінально-корпоративний характер неототалітарної влади зумовлює процеси її еволюції, що ми зараз спостерігаємо. Стало вже аксіомою говорити про “клановість” цієї “владної корпорації”, визначати різні конкуруючі групи - “клани” за територіальною, галузевою чи змішаною ознакою. Мірою формування ринкової економіки посилюється приховувана раніше неоднорідність правлячої номенклатури, відмінності інтересів адміністративно-політичних, силових і територіально-родинних угрупувань. Звідси походить поширене у посттоталітарному світі поняття про “боротьбу кланів” - суперечки за владу між цими угрупуваннями. Кожне з угрупувань має фінансово-матеріальну базу (у легальному чи “тіньовому” бізнесі) і представників безпосередньо у владній номенклатурі, що беруть участь у керуванні базисним бізнесі - безпосередньо чи через підставних осіб. Щодо боротьби кланів цікаву думку має В’ячеслав Піховшек. Він вважає, що ця боротьба тривала й триває за правилами Дарвіна, себто це - “внутрішньовидова” боротьба за виживання. Ті, що пройшли природний добір, навчились пристосовуватись до “умов середовища”, вони не абсорбувались, але адаптувались. Структура кожної ФППГ складалась у процесі її зросту, її природного добору. Вміле використання недосконалого законодавства дозволило цим групам накопичити початковий капітал, використання політичних зв’язків дозволило їм поширити свою присутність у різноманітних секторах ринку, що, у свою чергу, зумовило потребу у створенні своєрідних “замкнених циклів”, до яких входили і бізнесові, і юридичні, і банківські складові. Потім у груп виникла потреба політичної репрезентації своїх інтересів у парламенті, що призвело до об’єднання інтересів бізнесменів та політиків.16

Схожу думку щодо причин виникнення ФППГ має Юрій Зущик. Він вважає, що вони виникли на грунті надмонополізованих сегментів ринку, жорсткого регулювання бізнесу з боку державних виконавчих структур, домінування механізмів прямого позалаштункового протегування, “зрощення” чиновників та бізнесу і слабкого громадського і державного контролю за явищами “тіньового” лобіювання. Оскільки українські владні структури мають надможливості знищити або ж протегувати будь-якій бізнесовій структурі, в Україні склався своєрідний тип бізнесової культури. Йому властиві, з одного боку, феодальна залежність бізнесу від посадових осіб, з іншого - намагання підприємців отримати “дах” від влади чи потужнішого бізнесу, маючи таке “підкріплення”, усувати конкурентів на ринку. Таким чином, утворення ФППГ є закономірною формою реагування, адаптації бізнесменів та банкірів до тиску наджорстких умов боротьби за виживання серед підприємців.17

Отже, корені такого явища як ФППГ уходять у радянські часи. Номенклатурні клани не зникли - вони й надалі існують, змінивши сфери діяльності та політичне забарвлення. Як у великому бізнесі, так і у владних структурах домінують вихідці зі старої партноменклатури, яким не важко було домовитись. Жорсткі умови українського ринку лише сприяли виникненню таких замкнених структур як ФППГ.

ФППГ (клани) у сьогоденні України та СНД.

А тепер переходимо до найпровокативнішого питання моєї роботи : які ж угрупування можна назвати ФППГ і якою є їхня роль на політичній арені України?

Тут знову доведеться звернутись до ЗМІ, де найоб’єктивнішими видаються публікації В.Піховшека. Отже, “ “БіАйЕм” В.Медведчука, “Славутич” і “Динамо Київ” Г.Суркіса, “РІКО” В.Рабіновича, “Інтерпайп” В.Пінчука, “Інтергаз” І.Шарова та О.Бакая, “Реал-груп” В.Хмельницького, “Ітера” А.Волковського, “Укртелеком” О.Швеця, Укрінбанк О.Кривошиї, “Шелтон” С.Рися, ЄЕСУ Ю.Тимошенко, “Меркс” В.Хорошковського, “Оболонь” О.Слободяна, “Топ-сервіс” В.Фіалковського, “Артеміда” Г.Антоньєвої, “Київ-Донбас” М.Гріншпона. Це - не мартиролог головним чином тому, що всі ці люди та їхні бізнеси знають, нащо їм політика. Знають це і державні, і, скажімо так, недержавні структури, активні у політиці - “Орлан” Є.Червоненко, “Укравіапром” В.Шмарова, “Укрнафта” В.Кононенко, “Київміськбуд” В.Поляченко, “Укррічфлот” М.Славова, “Украгротехсервіс” В.Бортника. Ці ФППГ України сьогодні визначають як олігархії.”18 Та, на думку п.Піховшека, визначати їх так ще зарано. Розмови про українську олігархію народилися не в останню чергу під впливом політичної ситуації в Росії, а український та російський типи олігархії, застерігає він, ототожнювати не можна, адже олігархії виникають там, де певна ФППГ контролює цілу галузь промисловості або виконання державної функції конституційного рівня. Прикладом такої ФППГ є “Газпром”, який контролює значний відсоток видобутку газу в Росії. В Україні подібних монополій природного характеру просто не існує, оскільки відсутні подібні галузі. Це, однак, не означає, що такі олігархії в Україні принципово неможливі - вони можуть постати, а особливо в тому разі, якщо якась певна структура в майбутньому буде контролювати українські системи транспортування газу або автомагістралі. Та все ж таки в порівнянні з Росією існування таких олігархій є справою умовною.

Інша річ - виконання державних функцій. Формування такої можливої олігархії відбуватиметься вольовим шляхом. У зв’язку з цим варто розглянути кадрову політику П.Лазаренка ще в якості прем’єр-міністра України. У своїй “передінаугураційній” промові, виголошеній ще 1997 року, майбутній голова уряду заявив : “Якщо мою кандидатуру затвердять на посаді прем’єра, то я буду формувати уряд, виходячи з професійності кандидатів, але водночас намагатимусь представити в уряді всі регіони”. Виявилося, що в команді прем’єра домінують “професіонали” з Дніпропетровська. На той час серед “дніпропетровців” були і Президент України, і голова Верховного Суду, міністр Кабінету міністрів, і Генеральний прокурор, і керівники деяких управлінь Адміністрації Президента, і заступники міністрів. Усе це, скажімо так, дуже близько до олігархії. Взагалі, розвиток ФППГ Лазаренка значно відрізнявся від інших. Він був лідером групи, що контролювала здійснення основної адміністративної функції у своєму регіоні. Він також зміг одержати підтримку провідних ФППГ регіону в обмін на сприянням у виході на національний рівень, становлення їх у якості галузевих монополій, водночас поступово розміщуючи у структурах влади представників власної команди, налагоджуючи “взаємодію” з органами правопорядку, банківськими структурами та ЗМІ. Таким чином, і сам політик вийшов на національний рівень. Ті ж, хто не бажав підтримувати його чи, тим більше, опиратись, просто зникли.

Як правило, генеза українських олігархій такого типу пов’язана з регіонами, які менше, аніж інші, залежать від дотацій з центрального бюджету і є самодостатніми в індустріальному плані. У тих регіонах, де були наявними обидві ці умови, обов’язково з’являвся лідер, політичний вплив якого поступово переходив межі “свого” регіону і вимагав реалізації на національному рівні. У міру того як один лідер, закріплюючись у своєму лідерстві, підминав інших лідерів, йому ставала необхідною вже не відносна, а абсолютна незалежність від Києва. У тих випадках, коли територіальній еліті вдається вийти на національний рівень, неминуче порушуються політичні і економічні інтереси не лише інших територіальних груп, але й іноземного капіталу, який вже закріпився на території України. Тому “олігархування” призвело не до монополізації влади однією ФППГ, а якраз до того, що всі інші ФППГ, які відчули реальну загрозу власному статус-кво, або об’єдналися в боротьбі проти “загарбника”, або не заважали тим, хто боровся проти нього. На думку В.Піховшека, інститут олігархії в Україні де-факто не склався і був перерваний, оскільки він претендував бути вище за інститут президентства, що існував “де-юре”.19

Врешті-решт, зараз ми спостерігаємо закономірний фінал ФППГ Лазаренка : його група фактично розвалилась, а сам він позбавлений депутатського імунітету і перебуває під слідством. Великою мірою цьому сприяла вертикальна побудова цієї ФППГ, тоді як інша група, що має горизонтальну структури, на даний момент є однією з найпотужніших в Україні.

Мова йде про “київську групу” (її часто називають “холдингом”). З організаційного погляду вона є дуже цільним і комплексним утворенням. До її складу входять структури, які забезпечують фактично всі найважливіші напрями діяльності групи. Вони підстраховують, взаємодоповнюють одна одну. Якщо юридичним забезпеченням займається юридична фірма Віктора Медведчука “Бі-Ай-Ем”, то фінанси акумулює Український кредитний банк, а координацією структур в агропромисловому секторі займається Українська аграрна біржа на чолі з Богданом Губським. Головною “дійною коровою” є “Славутич” на чолі з Григорієм Суркісом : концерн постачає нафтопродукти і дає групі чи не основну частину прибутків. Політичне ж забезпечення - “дах” та важелі впливу - надають СДПУ(о), фракція в парламенті, віце-спікерство Віктора Медведчука й ті ради, комісії “при Президентові України” чи КМ, куди входять члени групи. Таким чином, всередині “холдингу” існує чіткий розподіл функцій поміж структур, водночас його члени тримають у них ключові посади і в такий спосіб допомагають та контролюють один одного. В цьому неважко переконатися, якщо врахувати перелік посад, які займають у своїх структурах члени групи. Наприклад, якщо Суркіс займав посаду президента “Славутича”, то Губський - голови правління концерну. З іншого боку, якщо Губський був головою УАБ, то “Славутич” на чолі з Суркісом є одним з найвпливовіших засновників і “операторів” біржі. Цементує групу стратегія спільного заснування економічних структур. 1992 року “сімка” спільно заснувала “Славутич”. Загалом для стратегії членів групи характерне намагання власноруч контролювати структури за допомогою набуття ключових посад. Проте існують і економічні та юридичні механізми “зчеплення” структур “холдингу”. Вони виступають як юридичні особи - засновники один одного або тримають контрольний пакет акцій. Наприклад, серед засновників УАБ є УПФК “Славутич” та АТ “Український кредитний банк”. Пакети акцій самого “Славутича” з українського боку (концерн є СП) на рівних умовах тримають усі сім директорів (Григорій та Ігор Суркіси, Віктор Медведчук, Валентин Згурський, Богдан Губський, Юрій Карпенко, Юрій Лях).20

Я вже наводив перелік компаній, що їх В.Піховшек визначав як ФППГ (правильніше - як бізнесові складові ФППГ). Безперечно, що не всі ці структури мають визначний вплив на політичне й економічне життя держави (деякі мають хіба що регіональний вплив). Проте ФППГ в Україні не так і мало, про що свідчать нещодавні “орбітні” та “акваріумні” публікації у “Зеркале недели” та “Столичных новостях”.

На даний момент в Україні можна виділити такі найпотужніші ФППГ:

-“київська група” (вона ж - “холдинг”, про який я вже розповів вище);

-“нафтогазова група” (лідер - І.Бакай, економічний базис - НАК “Нафтогаз України”, політичне прикриття - “нафтогазове лобі” у Верховній Раді);