З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на вогнищі.

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацією.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство слу­гувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїн­ських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної іден­тичності. Чималу роль у цьому відіграв славний князь Галицько-Волинського князівства Ярослав Осмомисл.

Висновок

Таким чином, фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.

Галицько-Волинська держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в тогочасній Центральній Європі.

Використана література:

1. Орест Субтельний. Історія України. – К., 1996.

2. Наталія Полонська-Василенко : Історія України. – К., 1993.

3. Крип’якевич І. та ін. Історія України. – Львів: “Фенікс”, 1994.