Реферат: Голодомор на Дніпропетровщині

Пилипенко(Пархоменко) Мотрона Минівна, 1913 р. н.

Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна народилася 22.11.1913 р. в селі Сужено-Варварівка Магдалинівського району Дніпропетровської області.

В селі не було церкви, і люди ходили до сусіднього села, але потім зруйнували й там. Сужено-Варварівка мала свою чотирирічну школу. Батьки М. М. Пилипенко працювали в колгоспі. Мама - на різних роботах, а батько комірником. У 1933 р. під час ревізії у коморі виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років заслання.

М. М. Пилипенко згадує, що у 1933 р. врожай був гарний, але все забрали «буксіри». Ці люди ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в їхній сім'ї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо. їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім 'ю її дядька, рідного батькового брата, у нього померло 14 дітей. Тількии двоє зосталися жити з їх великої співучої сім'ї.

Приходили до села виснажені люди у пошуках роботи. Часто і з їхнього села їхали до Харкова, Дніпропетровська на заробітки. Та частіше всього там і гинули. Їх близькі навіть не знали, де вони померли. В селі, у вузькому колі, ходили розмови про жорстокість комуністів, про штучно викликаний голод, але далі розмов діло не дійшло.

Нікопольський район

ЛіновицькаГанна Яремівна,1911 р. н.

Народилася в селі Рябошапівка (нині Новоіванівка) Нікопольського повіту Катеринославської губернії. В селі була церква, яку в роки радянської влади зруйнували, а ікони спалили. Урожай був дуже хороший (пшениця - по пояс), але все вивезли. Влітку і восени ще якось виживали, бо були фрукти, овочі, ловили ховрахів, птахів. Особливо сутужно стало зимою. По-перше, холод, сніги. Іноді висота снігу сягала двох метрів. Все, що було з їжі, намагалися ховати у печі, підпіл, але приходило начальство і все дощенту забирало. Було накладено великі податки на м 'ясо, крашанки, птицю, молоко. Якщо різав свиню, то потрібно було здавати не тільки м'ясо, а й шкіру.

Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Не було навіть труни, щоб поховати померлого. Коли у Ганни Яремівни помер дідусь, то труна була. Разом з дідусем у одній ямі поховали і сусідку.

Нікопольський район

ФоменокОлександрФедорович, 1922 р. н.

«Народився 30.06.1922 р. у с Олексіївка Чкаловського району Дніпропетровської області.

Фактів людожерства у нашому селі не було, але жертви голоду були, наприклад Михайло Боярин, моя однокласниця Надя Макаренко.

Я пас череду - був підпасичем, а старшим пастухом - Яків Панасович Таран. Платили на двох 10 рублів, він давав мені чотири. Хазяїн, у якого ми пасли череду, повинен був нас годувати. Інколи нам давали півлітра молока, але завжди ми їли лободяники. Я кинув школу, не вчився два роки, а вже у 1939 році закінчив Олексіївську семилітню школу.

У нашій родині було семеро дітей: 4 хлопці і 3 дівчинки. Сестра Дунька вже була заміжня. Врятувало нас від голодної смерті те, що мати (Палажка .Григорівна) ходила на ст. Нікополь працювати, а батько був провідником на залізниці. їм платили дуже мало, інколи давали хліб, однак в той час це була вагома поміч. Навесні 1933 р. я з батьком і братом Михайлом ходив у поле. Брали возик, бочку води і виливали ховрахів. За день могли наловити їх і сто штук. М'ясо їли, а їхні шкурки мати здавала і могла отримати трохи пшона й борошна. Ходили також копати мерзлу. картоплю і шукати мишей. Миші наносили в свої нори зерно, а діти його забирали. їли лободу, весною - цвіт акації, викопували корінці біля річки. Ще нам допомагав чоловік сестри. Він працював на вапняковому кар'єрі конюхом. Він крав у коней дерть, із неї мама пекла коржики, ми їх називали маторжениками. Ми вижили, але голод дуже підірвав здоров'я мами. Iнедовго вона була з нами. Дуже важко згадувати голод. Мені тоді було 10 років, і мати таке гірке дитинство я б нікому не побажав».

Новомосковський район

ХиряСтепанида Мелентіївна,1919 р. Н.

«Я народилася в с. Хутір Губиниха (нині - в Новомосковському районі Дніпропетровської обл.). Тут закінчила 4 класи. Родина наша середнього достатку, батьки мали коня, корову, трохи землі. В селі налічувалось приблизно 500 жителів. До 1934 р. була в селі церква - Троїцька. У 1934-му її зруйнували. Пам'ятаю двох священиків – спочатку був о. Василь, а після його смерті - о. Капітон. Була також семирічна школа.

Колгосп «Червоний степ» почали створювати у 1929р. Місцеві комсомольці почали ходити по хатах і забирати все, що було в людей. В нашій сім'ї хворіла моя сестра, їй під голову поклали відро квасолі, останнє, що залишилось у хаті. Комсомольці забрали навіть це.

Розкуркулення людей йшло не від колгоспу, а від сільради. Комсомольці отримували накази з сільради, якій висилали директиви з району. На заможніших накладали такий податок, який вони не могли сплатити. А якщо сплачували, то накладали ще більший. Тоді людину, яка не сплатила, викликали до сільради і били, вимагали грошей. Багатьох вигнали з власних хат на вулицю, а будинки забирав колгосп під власні потреби».

Новомосковський район

ЛободаМарко Якович, 1910 р. н.

«Колгосп у нашому селі був створений у 1929 р., називався він «Червоне поле». В 1930 р. з цим колгоспом була страшна тяганина - половина жителів села не вступила в нього, половина вступила, а потім вийшла. Врешті-решт туди були загнані всі селяни, в тому числі й наша сім'я. Мій батько був великий трудяга, він сам збудував наш вели^кий гарний будинок з великими світлими кімнатами. В усіх навколишніх селах не було подібного. Iот, на початку 1933 р., коли становище різко погіршилось, колгосп раптом заявив, що в нашому будинку буде розміщуватися контора. У нас позабирали все: всі речі, одяг, мізерний запас продуктів. Голих і босих вигнали на вулицю, забрали ключі і зробили там колгоспну контору. Мій батько ходив по вулиці, просив притулку і щось з'їсти, та ніхто не міг нічим допомогти йому. Так він і помер від голоду на вулиці. Мені в той час було 23 роки, працював у колгоспі на степу».

Новомосковський район

Онушко (Лобода)Серафима Сергіївна,1916 р. н.

«Я_народилася_20.07.1916р._в_с._Сурсько-Клевцеве_(нині-Дніпропетровського району, де й проживала під час голоду 1933 р._Зима була сніжна й морозна. Врожай був великий - і ярої, і озимої пшениці. А збирати було нікому - люди були дуже знесилені голодом. Попередній врожай також був великий, але все було вивезено. Особливо тяжкими були осінь і зима. В людей забирали останнє - жменьку насіння, заховану в глечику, картоплину чи цибулину на горищі. Забирати приходила бригада з 5-6 чоловік, до складу якої входили представники з району, сільради, контори і так звана «сільська біднота». Вони зривали підлогу й розвалювали печі, перевіряючи, чи не заховано там що-небудь, перекопували двір, садок і город, щоб знайти бодай закопану одну зернину від врожаю. Становище було дедалі страшніше. Люди ходили опухлі від голоду з ранами на тілі. Ніде не можна було почути ні гавкання собаки, ні нявкання котів - всі ці тварини були з’їдені».

Новомосковський район

Марина_Федорівна,1918р.н.

«Я народилася 20 травня 1918 р. в с. Спаське нинішнього Новомосковського р-ну, тут жила і під час голову. Я жила з батьком і чотирма братами. Мати померла і всі клопоти по дому лежали на моїх плечах. Село було велике (понад 3000 хат). Під час колективізації був заснований колгосп, який мав назву «Нове життя».