Реферат: Історія УПА історіографія, архіви, спогади

Навесні 1943 р. УПА керує трійка: Роман Шухевич – галичанин, Ростислав Волошин – вихідець з Волині та Йосип Позичанюк – з Наддніпрянщини.

Роман Шухевич був одружений і мав двох дітей – сина Юрка і дочку Марію. Він дуже любив свою сім’ю, страждав від усвідомлення того, що через обраний ним шлях боротьби дружина Наталя зазнає прикрощів і поневірянь. Нерозтрачену любов до сина і дочки переносив на чужих дітей, які зустрічалися в колі його друзів.

Якось дізнавшись, що Юрко втік з дитячого будинку і розшукує його, Шухевич, сидячи біля лісного вогнища, дуже розхвилювався, закрив очі руками й повалився на землю. Зв’язкова Галина Дидик, яка була поблизу, раптом почула, як він прошепотів “Мій син… мій син…”. Та вже через хвилину вояки знову бачили комадира зібраним, вольовим…”.

Авторитет генерала Тараса Чупринки в УПА був надзвичайно високим, бійці і командири чітко виконували його накази. Головнокомандуючий гордився ними, радів з того, що йому, як він казав, “довелося очолювати ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України”.

Помер Роман Шухевич-Тур 5 березня 1950 року в с. Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами смертю героя (нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і Золотим Хрестом Бойової Заслуги І класу).

Про бойову операцію по захопленню Головнокомандуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича йдеться у “цілком таємній” довідці українських чекістів своєму московському начальству – вих. № 19/130 Міністерства державної безпеки УРСР від 28 жовтня 1952 р. Очолював операцію генерал-лейтенант НКВС П.Судоплатов, заступником якого був В.Дроздов.

Точне місце поховання Романа Шухевича невідоме. Цей славний лицар ідеї і чину, як його назвала Марія Галенко в своїй однойменній статті, заслуговує на велику шану, адже він боровся за Незалежну Україну як справжній патріот. І, як було написано у виданні закордонних частин ОУН “Сурма”: “Смерть Головного Командира не послабила цілої боротьби, лише зробила її більш завзятою”.

Продовжуючи тему славних бійців і командирів хочу ще коротко написати про Гонту, командира відділу “Рисі”, який був відомий як дуже ідейний старшина УПА. Повстанці цінували його чесність, хоробрість та батьківську опіку. Про його хоробрість і любов до вояків свідчить такий епізод.

Відділ “Рисі”, повернувшись із рейсу на Закарпатську Україну, зупинився в с. Липовцях. Одержавши від розвідки відомість, що в с. Ясені більшовиків немає, відділ наблизився до села. Сотенний Гонта наказав відділові затриматися в лісі, а сам із ройовим Левом та одним стрільцем пішов перевіряти крайні хати села. Коли повстанці наблизилися до крайніх хат, то на них посипалися скорострільні кулі, від яких ройовий Лев упав убитий, а стрілець був поранений. Сотенний Гонта, незважаючи на велику небезпеку (5 метрів за ним були більшовики), взяв пораненого стрільця на плечі та виніс до відділу в ліс.

А легендарний Бей, командир відділу “Хортиця”, в бою був завжди попереду. З усіх командирів УПА він був найбільше разів поранений. За великі бойові заслуги його було відзначено Золотим Хрестом Бойової Заслуги та найбільшою кількістю зірок за поранення.

За нікого битися не будем,

До нікого в найми не підем.

За Україну вільну, самостійну

Свої буйні голови кладем.

(З пісні вояків УПА)

Систематичні бойові дії УПА розгорнула наприкінці 1942 – на початку 1943 р. В її складі вже були добре навчені та озброєні загони, здатні виконувати складні завдання. До речі, до складу вояків УПА входили люди з різних верств суспільства: селяни, робітники, інтелігенція.

Українська молодь, не бажаючи служити чужій імперії, добровільно вступала до лав УПА; щоб не бути підданою тоталітарній системі утікала в ліси, чинила опір цій владі у багатьох містах і селах України.

Спеціальні підрозділи НКВС прочісували ліси, розшукували криївки, знищували “ворогів народу”. Українських юнаків примусово забирали до Червоної армії, де, виконуючи радянський “інтернаціональний обов’язок”, вони масово гинули на полях боїв далеко за межами України.

Боїв повстанців з енкаведистами було багато. Перший великий бій УПА провела 7 лютого 1943 р., захопивши Володимир та звільнивши в’язнів з тюрми. А потім бої з німцями, в яких УПА зайняла міста й містечка: Степань, Топорівці, Людвипіль, Деражне, Олика, Цуман, Горохів, Крем’янець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці та ін.

Розріст УПА йшов швидким темпом. Вістка про українських повстанців – самостійників, чи як їх німці називали – “Рух Бандери” (Banderabewegung), а більшовики – “бандерівці” (бандеровцы), розходиться серед народу і організує до боротьби. З усіх сторін України поспішають добровольці, часто пішки по кількадесят миль, щоб вступити в ряди Української повстанської армії. Ідуть тепер на Полісся, як колись їх предки ішли на Січ…

Вже в лютому 1943 р. крім відділів Остапа й Коробки діє на терені Полісся і Волині три нові сотні УПА: сотня командира Дороша, сотня командира Крука, сотня командира Гонти.

Підрозділи УПА у квітні 1943 року звільнили ряд районів Волині. Гітлерівці кинули проти них цілу дивізію, яка після триденних боїв відступила. З Волині очищувальні операцій УПА спрямовувалися на Поділля. У боях проти гітлерівців вояки УПА лише у квітні 1943 року знищили 600 нападників.

За даними Володимира Косика гітлерівці в боях з УПА в липні-серпні 1943 року втратили 3000 убитих, УПА – 1234 вояки , в жовтні – листопаді цього ж року: німці – 1500 убитих, УПА – 414 осіб. Як ми бачимо, полягло багато борців, але всі повстанці вмирали по-геройськи. Ось один випадок, про який розповів Янишівський Йосип Павлович (1925 р. н.), учасник УПА, нині мешкає в Івано-Франківську: “Наша криївка була далеко в лісі, над селом Липою. В криївці перебували крайовий провідник “Роберт”, його дружина, дитина, я і ще двоє стрільців. Я був наймолодший. Вхід у криївку був добре замаскований. На вході закладалася смерічка, немов вона росла. Однак НКВС нас викрило. Очевидно, видав їхній агент, який, якщо не точно, то приблизно знав місце. Опергрупа оточила криївку. На вимогу здатися “Роберт” відповів відмовою. Всі документи наказано було знищити. Мені як наймолодшому, “Роберт” наказав здатися, щоб колись розповісти людям про їхню смерть. Всім іншим наказано було живими не здаватися. Енкаведисти хотіли взяти “Роберта” живим, однак провідник застрілив спочатку жінку, дитину, потім себе. Постріляли себе і інші. Я вискочив з криївки і здався, як і було мені наказано.”

В жовтні-листопаді 1943 року німцями на Волині була проведена велика терористична акція проти УПА. Її очолив обергрупенфюрер СС і генерал поліції Пріцман. Але тепер німцям приходилось воювати набагато важче. Відділи УПА і СКВ (Самооборонні Кущові Відділи) замітно зміцніли – де влітку 1943 р. була сотня, сьогодні вже стояв курінь з важкою зброєю, а іноді й з гарматами. Та й військова виучка повстанців в результаті безперервних боїв з різноманітними бандами значно зросла. За два місяці УПА і СКВ провели 47 боїв з червоними партизанами і 125 – з німцями.

Так, як УПА була побудована та організована на принципі добровільності, то в її ряди міг ставати не лише кожен українець чи українка, а й кожен громадянин України без огляду на національність.

Влітку 1943 року в УПА було стільки чужоземного елементу, що команда УПА Волині – згідно з політичними напрямками – приступила до створення з нього окемих автономних національних відділів – грузинів, татарів, азербайджанців, узбеків. Ці відділи мали своїх власних командантів, свої національні прапори і свою команду. В бойових акціях проти ворога, як проти німців, так і проти більшовиків, ці відділи відзначалися великою завзятістю і навіть героїзмом.

Значним етапом на шляху до зміцнення дружби між поневоленими більшовиками народами стала Перша конференція поневолених народів Східної Європи та Азії, яка була скликана 21-22 листопада 1943 року з ініціативи УПА і відбулася на території, зайнятій Українською Повстанською Армією.

В конференції взяло участь 39 делегатів від 13 народів: азербайджанського – 4, башкирського – 1, білоруського – 2, вірменського – 4, грузинського – 6, кабардинського – 1, казахського – 1, осетинського – 2, татарського – 4, узбекського – 5, українського – 5, черкеського – 1, чуваського – 1. Крім того було присутніх 10 почесних гостей різних національностей, що також взяли участь у працях конференції. Наслідком цих праць є “Постанови Першої конференції поневолених народів Східної Європи та Азії” і заклик “До поневолених народів”.

Ось виняток з постанов: “Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт поневолених народів . Тому Конференція вважає необхідним створити спільний Комітет народів Східної Європи та Азії, який буде координувати тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів”.