Реферат: Iсторія виникнення та становлення державності України 20 ст

Розвиненим було зобов’язальне право. Відомі такі види договорів: купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики.

Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейного права – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи було це понесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна.

Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбної відповідальності, не знала також поняття лсудності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв’язувалася просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування престолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було замінено принципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань.

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення – віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувало представників адміністративного, судового та військового управління тощо. Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язували міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання ( наприклад Любецький з’їзд 1097 р.).

У період існування Київської держави існували дві системи управління. Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисяча втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям – округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на дворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов’язків при дворі.

На місця посилалися представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею насамперед ставав князь котрий важливі справи розв’язував спільно зі своїми боярами.

Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався тісними матримоніальними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст.

IV. Суспільно-політичний лад Галицько-Волинського князівства.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те, що в ньому утворилася числена група боярства, яке зосереджувало майже всі земельні володіння. Але процес їх утврорення відбувався не всюди однаково і рівномірно. У Галичині їх розширенн випереджувало створення князівського домену. На Волині, навпаки, разом з боярським розвивалося князівське доменіальне землеволодіння. Пояснюється це тим, що якраз у Галичині, раніше ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови прискореного зростання великого феодального землеволодіння. Князівський домен почав становлення тоді, коли переважну більшість общинних земель захопили бояри і для князівських володінь площа вільних земель була обмежена.

Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства відігравало старе галицьке боярство – “мужі галицькі”. Вони були економічно і політично могутньою групою пануючого класу. Вже у XII ст. “мужі галицькі” виступили проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст. Тільки за допомогою каральних заходів князь Роман зумів ослабити позиції місцевої земельної аристократії.

До пануючої верстви Галицько-Волинської держави належало і вище духовенство – архиєпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші. Нерідко вони, так само як князі та бояри захоплювали общинні землі, а селян обертали на монастирських або феодально залежних людей.

Процес утворення великого земельного володіння і формування класу феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появою феодальної ренти. Відробіткова рента в XI – XII ст. поступово змінилася продуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювали феодали.

Особливістю державного ладу у Галицько-Волинському князівстві було те, що тривалий час воно не поділялося на уділи. Після смерті Данила князівство розпалося на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з них у свою чергу почали роздрібнюватися. Особливістю було і те, що влада по суті знаходилася у руках великого боярства. Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної та соціальної основи, їх влада була нетривка. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою складалися взаємини князівського дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою самостійним.

Галицько-волинські князі мали достатньо широкі адміністративні, військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за умови служби, формально були головнокомандуючими всіх збройних сил. Натомість кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр часто були більш вільнодумними, ніж князівські, то вони у випадку розбіжностей могли сперичатися з князем шляхом військової сили. Верховна судова влада князів при суперечці з боярами переходила до боярської верхівки.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради, до якої входили найбільші землевласники, єпископи та особи, котрі обіймали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликата раду за власним бажанням, не міг видавати жодного державного акту без згоди боярської влади. Рада, не будучі формально вищим органом влади, фактично управляла державою. Їй фактично підпорядковувався весь державний аппарат управління.

Інколи, у випадку надзвичайних обставин, галицько-волинські князі з метою зміцнення влади скликали віче. Однак воно не було постійно діючим і не мало такого значення, як у Новгороді. У ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль виконувала верхівка феодалів.

На князівському дворі знаходилися особливі урядовці, які виконували різні господарські та адміністративні доречення. Провідне місце серед них належало двірському або дворецькому, котрий заступав князя в управлінні, війську, суді.

Незважаючи на героїчний опір населення, у 1348 р. польські феодали захопили Галицьку землю, а в 1377 р. – частину Західної Волині. Литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцем та іншими містами. З того часу припинила своє існування українська державність княжих часів. Західноукраїнські землі підпали під владу чужоземних правителів.

V. Становлення Запорізької Січі як держави українського народу.

Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, начастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.

Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад, української православної шляхти.

К-во Просмотров: 206
Бесплатно скачать Реферат: Iсторія виникнення та становлення державності України 20 ст