Реферат: Характеристика бойової майстерності за княжих часів
Військо й держава
Війна була щоденним явищем у давній Україні. Коли перегортаємо карти літописів князівських часів, з трудом лише віднаходимо один-другий рік миру; щорічно,-а то й кілька разів на рік ішли воєнні походи й криві бої. На південній межі не вгавала ніколи боротьба зі степовиками. Половецькі напади непокоїли й Київщину й Переяславщину й Чернігійщину, а кочовики запускалися деколи аж на пограниччя Волині й Галичини. Північні землі знову несли на собі тягар оборони від войовничих литовських племен, що забігали часом аж під Володимир. На заході раз-у-раз поновлювалася боротьба! з поляками, з-за Карпат безнастанно погрожували мадяри. Коли кінчалася війна на одному кінці широкої української землі, вже на іншій окраїні збиралися воєнні хмари.
Серед таких обставин наш народ мусів бути все озброєний, готовий до оборони. Так само над Дніпром, як над Бугом, так само на поліських багнах, як у карпатських переходах населення все було в на поготові, все стежило, чи не йде на край віоєнна небезпека. Військо в тих часах не було окремим класом, чи організацією, — це була частина громадянства, це був сам народ. Хоч провід вели князі н бояри, то оборона рідної землі була потребою й конечністю всіх, усі її розуміли, всі їй спочували. »Це Бог уклав у серце князя«... — такими словами літописці починають описувати похід на степових кочовиків. »Підемо всі від малого до великого«, — заявляють »прості люди«, як треба йти у степ. А з яким тріумфом вертається з походу переможець, з якою радістю витає військо народ!...
Військо добувало державі силу й могутність. У воєнних змаганнях зміцнювались границі держави. Границю від степу визначили наші князі в боротьбі з дикими ордами. Володимир Великий і Ярослав Мудрий величезними валами замкнули дорогу кочовикам, а пізніші покоління пильнували, щоб удержати ці межі та поширити. Західна границя галицької держави повстала в безнастанних пограничних війнах із поляками.. На великих просторах граничну лінію творили дикі пущі, ніколи не прорубувані, без ніяких осель. Комунікація туди йшла тільки вузькими доріжками. — проруба ними »просіками« та »воротами«. Де пущ не було й оселі з обох сторін приходили близько одна одної, там кожна держава стерегла пильно своєї межі й не допускала, щоб сусід порушив її »Україну«.
Війни забезпечували державі добробут і значіння серед сусідів. Уже перші походи на Чорне Море й Візантію мали за мету інтереси української торгівлі і закінчилися славними торговими договорами Олега та Ігоря. Святослав у своїй війні з Болгарією зазначав сильно вагу цієї землі для торгівлі: »там сходяться всі багатства. — від гоеків паволоки, золото, вино й овочі різнородні, від чехів та угрів — срібло й коні, з Русі шкіри, віск, мед і не вольники «Війна Володимира Великого з Візантією за Крим мала свою господарську мету поруч із політичною. Походи в степ на половців дуже часто роблено для охорони купецьких таборів, на які нападали кочовики. Війни з Польщею й Угорщиною мали не раз за мету охорону торгових шляхів. Тільки зі зброєю в руках можна було оборонити свої права, переводити свої домагання та добути пошану в ворога.
Україна через свою воєнну силу мала славу в цілій Європі. Княжий двір у Києві провідували найславніші західні лицарі. Так славний норвезький королевич Гаральд Сміливий, що зі своїми кораблями обплив був усі моря, вважав для себе за найбільшу по честь служити Ярославові Мудрому й добути його доньку собі за жінку. Вістки про перемоги українських князів розходилися по всьому світі: »німці і венедці, греки і Морава співають славу Святославові«, оповідає »Слово о полку Ігоревім «про перемогу київського князя. На Україну йшли посольства з Візантії, Німеч чини, Франції, Англії, із скандинавських країн. Війни причинилися незвичайно до внутрішньої консолідації нашої держави. Перші князі-завойовники тільки примусом і силою притягали опірні племена до державного зв’язку. Досить буде при гадати криваву боротьбу Ігоря й Ольги з деревлянами. — А такі самі війни вів іще й могутній Володимир ...Великий. Щойно на ступ ворогів із усіх сторін, особливо ж наїзди диких кочовиків, поклали наочно потребу й ціну великої держави. Спільна небезпека єднала племена й землі, наказувала забувати про всякі ірібні свари та ставила всіх у один фронт проти ворога. У війнах твориться почування солідарності, відповідальності за долю рідної країни, патріотизму. »Не осоромимо землі руської!«, — це гасло, ;що від часів Святослава лунало безнастанно в княжій Україні. »Доки ж ви будете терпіти владу чужинців?«, — гукають у Гали чині в часі інвазії угрів. Сильним полум’ям горить прив’язання до батьківщини» Лучче на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути!« Військо було тим цементом, що зв’язував народні змагання у свідому державну силу.
Україна й Європа
Щоб як-слід уявити собі стан і значіння нашого війська за князів, треба порівняти його з військом тодішньої західної Європи. Таке порівняння відразу виказує дуже багато схожості і в організації військ на сході і заході, в їх стратегії і тактиці та навіть у звичаях. Як тепер скрізь на світі організація війська, в основі однакова, так було воно й у середньовіччі. Зв’язки між усіма країнами Європи були вже тоді такі живі й тісні, що коли щось нове прийнялося в одній країні, так це як-стій наслідували сусіди, й так скрізь військо йшло тими самими лініями розвитку.
Схожість бачимо передусім у способах організації війська. У най давніших часах головну воєнну силу творить загальне ополчення вільного населення. Як у нас були слов’янські »вої«, що спиралися на давню родову організацію, так само і германці виступають у бій родами-сотнями. Пізніше скрізь наростає верства великих земельних власників і вона творить вищий рід війська, в нас — дружину, на заході — лицарство. Це військо добре озброєне, у залізній броні, зі щитами, копями й мечами, вважає війну за своє по стійне заняття, і в боях воно вирішний чинник. На заході лицарство мало організацію більш вироблену в подробицях, воно мало свої кодифіковані приписи й різнородні звичаї, славилося пишним виглядом, грищами. Наша дружина була назверх менше помітна. не відрізнялася окремими звичаями, але у своїй бойовій здатності) не стояла нижче від західних лицарів.
Щодо зброї, якої вживали на заході й у нас, то теж різниці не були сутні. Всюди меч, копя, лук були головною зброєю. Технічна вмілість у тих часах найвище стояла на сході, в арабів і візантійців, західна Європа щойно за хрестових походів познайомилася з винаходами сходу й їх перебрала. Україна зі сходом була в безпосередніх зв’язках і в нас, мабуть, раніш появилися нові роди зброї, ніж не в одній західній країні.
Фортифікаційне мистецтво вище стояло на заході, ніж у нас. Там куди раніше почали будувати кам’яні замки, в нас — укріплення довгі часи були дерев’яні. І засоби облоги міст на заході були різноманітніші, ніж у нас, там більше знали всяких воєнних машин. Тут ми мусіли бути учнями заходу.
Тактика середніх віків була розвинена слабо. На заході бій мав такий самий перебіг, як на Україні. З двох сторін у розгоні ударялися колони важкоозброєних їздців, хто переламав полк ворога, той перемагав. У бою не рішали якісь тактичні рухи, а тільки — хоробрість лицарів. Лучники на заході грали тільки другорядну роллю, так само, як і в нас і рідко де стрічаємо добрі відділи стрільців.
Стратегія в західній Європі не стояла вище, ніж у нас. Середньовічні полководці не вміли орудувати великими масами війська — а втім і не розпоряджалися великими арміями. Війна розбивалася на ряд облог міст і малі сутички. Столітня французько-англійська війна дає картину такого самого хаосу, як і наші княжі усобиці XII ст.
Західні війська не доходили до більших чисел, як наші. Західна Європа була густіше заселена, ніж східня, але тамошні держави мали невеликі території й не могли виставити великого війська. Військо німецьких королів у Х-ХІ в. налічують на сім до вісім тисяч. Вільгельм Завойовник підбив Англію військом, що числило сім тисяч. Наше військо за княжої доби в кожному разі дорівнювало тим силам, коли не було більше.
Про вартість війська найкраще свідчать його успіхи в боях. Українське військо княжих часів може виказатися довгою низкою успішних боїв і перемог. Наші полки стрічалися з греками, болгарами, уграми, поляками, литовцями та з різними степовими ордами. Бої йшли з різним щастям, але наші предки могли по хвалитися такими ділами, як морські походи Олега й Ігоря на Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога Ростиславичів над уграми під Перемишлем, успішні стрічі з поляками, підбій частини Литви за Данила.
Але найсвітліша сторінка нашого воєнного минулого це — боротьба зі степовими наїзниками. Тут ми зайняли одне з перших місць у воєнній історії цілої Європи. Бо, коли розглядаємо історію старинних і середніх віків, то за одну з найвизначніших міжнародних проблем мусимо вважати боротьбу між Азією й Європою. Змагання йшли за те, хто переможе — схід, чи захід. Азія була країна деспотизму й варварства. Чи як ішли на Європу полки Ксеркса, чи дикі гуни, чи сельджуки й османи, —- вони все несли погубу культурі й волі. Європейські народи зростали й упадали в боротьбі з Азією. Україні в цих змаганнях припала позиція найнебезпечніша, найважча для оборони. Наша земля лежала на самому шляху мандрівок кочовиків, проти азійських »воріт народів«, що пропускали в Європу щораз нові й нові варварські орди. У боротьбі з ними творилася наша дана держава. Вже старі слов’яни змагалися з грізними обрами - аварами, що слов’янських жінок запрягали до своїхвозів. Перші київські князі визволяли наші племена з ярма хозарів, які цілою масою вивозили слов’янське населення на східні торги. Потім українські степи залила була орда печенігів. У боротьбі з ними поліг князь - лицар Святослав, -а Володимир і Ярослав багато »поту утерли«,спинили цю степову повінь. Одним сильним ударом наші війська роз били нову орду, торків, одне кільце з походу тих страшних турків, що пізніше поневолили були південну Європу. Два століття воювали ми з половцями й ані на крок не вступилися перед - їх натиском. І навіть тоді, коли прийшли найгрізніші з усіх азійців, татари, на віть, коли впав наш золотоверхий . Київ і всі придніпрянські городи, галицько-володимирська держава ще вирятувала європейський фронт і сто років стримувала грудьми своїх лицарів завзяті удари кочовиків. Коли 1223 р. галицькі князі Андрій і Лев Юрієвичі зійшли зі світу, польський князь Володислав Локетик з признанням зазначив, що вони були йому »за не оборони й щит від татар«. Так повинна була сказати про нас ціла Європа; ми були для неї безпечним забралом, за яким зростала європейська культура тоді, коли Україна безнастанно спливала кров’ю.
Так і в усесвітній історії наше військо має свою почесну сторінку.