Реферат: Конституційні засади української державності та еволюція політичної системи
П’ятий етап – з 1999 р. – висхідної лінії розвитку (насамперед у соціальній та економічній галузях).
Цей етап, незважаючи на серйозні політичні колізії, пов’язані з Всеукраїнським референдумом 16 квітня 2000 р. про внесення змін до чинної Конституції України, виборами Президента держави восени 1999 р. (після другого туру голосування перемогу одержав діючий глава держави Л.Кучма), вбивством журналіста Г.Гонгадзе і так званим “касетним” скандалом став переломним у плані соціально-економічних ринкових перетворень, модернізації законотворчої бази держави та посилення її активності на міжнародній арені. Новому уряду під керівництвом В.Ющенка вдалося стабілізувати та зміцнити національну валюту, прискорити темпи економічного розвитку, за якими Україна стала першою серед колишніх республік Радянського Союзу та вийшла на передові позиції у Європі. Швидкі темпи ринкових перетворень дозволили підняти пенсії, стипендії та заробітну плату жителям України, зміцнивши рівень соціальної захищеності населення та його довіри до офіційних державних владних структур. Загалом даний курс реформ прагне проводити і новий урядовий кабінет на чолі з А.Кінахом, який перебуває при владі з 29 травня 2001 р. Цей рік, як і попередній, пройшов під знаком збереження високих темпів соціально-економічного розвитку України, зокрема підвищення обсягів промисловості, сільського господарства, показників ВНП в розрахунку на душу населення, рівня зарплати та соціальних виплат.
Безумовно, політична незалежність нашої держави та її внутрішньополітичні ринкові досягнення останніх років є тими позитивними факторами, завдяки яким геополітична обстановка на Європейському континенті набуває стабільності, збалансованості, прогнозованості. Це повністю відповідає основним принципам сучасної української зовнішньої політики: насамперед вона має бути послідовною і передбачуваною, виходити з визнання існуючих кордонів і невтручання у внутрішні справи інших держав, керуватися законом і визнанням пріоритету міжнародного права, ґрунтуватися на ідеї “безпека для себе шляхом безпеки для кожного”. Дані принципи у поєднанні з політикою дистанціювання від Росії та наближення до Європи з самого початку становлення української незалежності сприяли реальному входженню України в центрально-східноєвропейський простір і виокремленню з простору євразійського. Однак просування в цьому напрямку, як показують 10 років нашої незалежності, не може відбуватися само по собі, воно вимагає подальшого здійснення послідовних радикальних політичних, економічних і соціальних перетворень. А тут, незважаючи на досягнення та успіхи, є й серйозні недоліки.
Проблеми і труднощі входження України в загальноєвропейські інтеграційні процеси, невідповідність міжнародних позицій потенціалу держави останнім часом зумовлені головним чином наступними обставинами:
1) загальною стратегічною несформованістю (чи радше незавершеністю становлення) вектора зовнішньої політики, що іноді буквально “витанцьовує” між прозахідним і проросійським курсами;
2) складною соціально-політичною ситуацією в другій половині 2000 – 2001 рр., яка, незважаючи на реальний прогрес в економічній сфері, привела до протистояння в українському суспільстві та відставки реформаторського прозахідного уряду В.Ющенка;
3) фактичною відсутністю прозорості державної політики як найважливішого фактору демократизації суспільства;
4) суперечливими процесами в здійсненні важливої складової системної трансформації – приватизації, яка впродовж 2000 – 2001 рр. супроводжується постійними конфліктами, зокрема і між різними гілками влади, та широким використанням технологій чорного PR-a;
5) відсутністю наполегливих дій з боку уряду, спрямованих на прискорення вступу держави у Всесвітню торгову організацію, членство у якій є мінімально необхідною умовою просування економіки країни до світових ринків;
6) недостатньою, незважаючи на суттєві позитивні результати, гармонізацією українського законодавства з європейським, що створює напругу у відносинах нашої держави із загальноєвропейськими структурами, зокрема із Радою Європи;
7) втратою важливих силових ресурсів зовнішньополітичного впливу, з яких одним із останніх стало закриття Чорнобильської АЕС.
Дані обставини разом із введенням візового режиму сусідами України на її західних кордонах можуть не лише серйозно ускладнити перспективи інтеграції у загальноєвропейський економічний і політичний простір, але й надовго перетворити нашу державу в “сіру зону” Центрально-Східної Європи. Іншими словами, за Українською державою може надовго закріпитися статус слаборозвиненої країни з невеликим зовнішнім боргом, неперспективної для зовнішніх інвесторів, у якій зростатиме тіньовий сектор в економіці та загальне зубожіння суспільства.
Звідси, і це один із важливих уроків наших десяти років незалежності, необхідно чітко усвідомлювати, що “український шлях” до об’єднаної Європи буде непростим. Україна з точки зору інтеграційних процесів на континенті перебуває тільки на шляху “повернення до Європи”. Тому, на думку відомого українського філософа М.Поповича, “інтеграція України в політичний і господарський європейський простір не може бути справою безпосереднього майбутнього, але вона відповідала б і українським, і європейським інтересам. Об’єднання в цілісність усієї Західної, Центральної і Східної Європи може дати колосальний поштовх європейській цивілізації, набагато потужніший, ніж західноєвропейська інтеграція”. Однак сьогоднішні реалії такі, що Україна за багатьма параметрами не відповідає критеріям вступу до Європейського Співтовариства.
Отже, від внутрішньополітичної ситуації в Україні та реальних результатів реформ в економічній, політичній, соціальній і правовій сферах життя, а також від місця держави в динаміці позитивних трансформаційних процесів у Центрально-Східній Європі залежатиме швидкість нашого поступу спочатку від договору про співпрацю з ЄС на 10 років до повноцінного залучення до тієї “цивілізаційної цілісності”, якою є Європа не в географічному вимірі, а з точки зору розвитку сучасних інтеграційних процесів на континенті. Це відповідає і Концепції національної безпеки України, яка зорієнтована як на партнерські відносини з Росією, так і реалізацію стратегічної мети – підключення держави до загальноєвропейської інтеграції.
конституція принцип державність україна
ЛІТЕРАТУРА
1. Абетка української політики: Довідник. – К., 2001.
2. Бей О. Як облаштувати федеративну державу. До питання адміністративної реформи в Україні // Політика і час. – 2000. – № 3- 4.
3. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип конституційного ладу України // Право України. – 1998. – № 3.
4. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. Політичний аспект. – К., 1995.
5. Вовканич С. Посттоталітарний розвиток // Нова політика. – 1997. – № 2.
6. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. – К., 1999.
7. Державна влада в Україні (структура та повноваження): Довідник. – К., 1997.
8. Заєць А. Український парламентаризм. Формування й удосконалення // Віче. – 1998. – № 2.
9. Здіорук С.І., Бичек В.В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин: Монографія. – К., 2001.
10. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996.
11. Крамаревський О. Політичні партії і організації України: Довідник. – К., 1999.
12. Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу // Віче. – 1998. – № 10.
13. Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії // Віче. – 1997. – № 1.
14. Лагутін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановка проблеми // Політична думка. – 2002. – № 1.