Реферат: Космогонічні українські народні погляди та вірування. Українські легенди про створення світу

Коли дивиться, проходить повз нього якийсь старенький Дідок. «Здорові були, паночку!» — «Добридень, Діду!» — «А що це ви спорудили, паночку?» — «Тюрму таку, Діду». — «Яка ж це тюрма? Я щось не можу цього зрозуміти». — «Який же Ти нездогадливий! Ходи-но, ставай сюди — я Тебе закую, то й побачиш».

Дідок став. Сатана надів на Нього всі ті ланцюги й позамикав. Та поскільки Дідок був старенький й худенький, то Він легко вивільнив з ланцюгів поступово то руку, то ногу, так що нічого не виходило. Тоді Сатана сказав: «Вилізай лишень звідти, Діду; Ти старий і дуже худий для цієї тюрми, а я її спорудив для такого славного козака, як сам. Дивись, як я влізу в кайдани, то на мені буде добре».

Сатана надів на себе кайдани, сам їх приладнав, позамикав й питає: «А що, Діду, добре? Га?» — «Амінь!».— прорік Дід.

Ту ж мить все залізо злилося, скувалося докупи саме собою, й Сатана лишився в ньому вікувати до суду Божого. А Дідом тим був ніхто інший, як Сам Бог.

Після цього бачить Сатана, що йому непереливки, — в ту біду, яку готував для іншого, вскочив сам, — скликав усіх своїх слуг і наказав їм гризти залізо, щоб визволити його з неволі. І гризуть чорти те залізо цілий рік до Святого Великодня, вже залишається їм зовсім мало гризти, аби визволити свого Люцифера, іноді бувають роки, коли — не більше дюйма; та як тільки священик проголосить у церкві На Великдень: «Христос воскрес!» — в ту ж мить залізо, яке вони гризли, стає таким само грубим, як і було, — ніби наростає. Вони знову починають його гризти; гризуть, гризуть, — лишається тільки перекусити; та прийде Великдень, і воно знов удвічі наростає. Так воно собі йшлося з Року в рік, так і нині ведеться.

2. На самому початку не було ні неба, ні землі, а була Тільки темрява і вода, змішана з землею так, ніби кваша, а бог літав Святим Духом понад водою, яка шуміла піною. От якось Бог ходив по воді та й дмухнув на ту піну, мовивши при цьому: «Хай буде янгол!» І постав янгол, та тільки без крил. Бог дав йому два крила й каже: «Літай, як і Я». Янгол каже: «Не можна, Господи». Бог дав йому ще два крила її каже: «Літай». — «Не можна, Господи», — відповідає янгол. Бог дав йому тоді ще два крила. Ось він і літає. Тоді створив Бог світло й дав янголу меча. Другого дня Бог створив небо. Третього дня Бог каже шестикрилому серафиму: «Опустися глибоко у воду й дістань Мені звідти маленьку частинку землі на Моє ім'я: посіємо її, щоб росла». Сатанаїл (так звався той серафим) пірнув у воду, відокремив частку землі, однак не на Боже ім'я, а на своє. Але земля та розсипалася у нього в руці, і не можна було принести її до Бога. Приходить Сатанаїл до Бога та й каже: «Не можна відокремити землі».

Бог, звичайно, знає, що Сатанаїл відокремлював на своє ім'я; однак мовчить про те й каже до нього: «Піди знов спробуй». Сатанаїл відокремив маленьку частку та узяв і сховав собі трошки за губу. Коли він приніс до Бога землю, то Бог благословив її і звелів, посіявши, щоб вона росла. Як стала земля рости, то почала рости й та, яка була у Сата- наїла за губою. «Господи, порятуй мене з біди! — закричав він. — Я вкрав трошки землі за губу, і вона також росте за губою!» — «Виплюй», — каже йому Бог.

Як почав Сатанаїл плювати, та як почали з рота такі, як він, вилітати, то летіли доти, доки Сатанаїл не виплював усієї землі. Коли виплював уже всю землю, то плюнув ще кілька разів чистою слиною. І почали вилітати один за одним янголи ще прекрасніші, ніж він. Після цього Бог і каже: «Тепер трохи відпочинемо та підемо на небо». Бог ліг і начебто спить, а Всевидячим оком Своїм усе добре бачить. Сплять і світлі янголи, тільки не спить Сатанаїл з першими янголами, темними, й раду радить, щоб Бога і світлих янголів кинути у воду — втопити. Вирішили на раді: «Як укинемо Бога і світлих янголів у воду, то тоді самі на небі будемо богами».

Взяв Сатанаїл Бога на руки, а темні янголи — світлих янголів і понесли їх кидати у воду. їм здається, що вода неподалік, та ніяк не можуть до неї дійти. Носились вони, носились, на всі чотири сторони, а все-таки не донесли до води й поклали їх знову на тому ж місці, звідки взяли, й самі поснули. А земля розрослася велика. Бог устав з вірними янголами, забрав усіх тих, які спали, та й покидав їх у воду, а сам пішов на небо разом зі світлими янголами. Одним дав по шість крил і назвав їх серафимами; іншим дав тільки по два, однак назвав їх архистратигами й начальниками над янголами. Одного назвав Гавриїлом, другого Ми- хаїлом — усім дав імена. На небі витворив сонце, місяць і зорі. Це було вже четвертого дня.

П'ятого дня створив дві риби великі й дві малі. Великих підклав під землю і звелів, щоб вони підтримували її; а малих пустив у воду, щоб вони розводилися. Потім створив птахів і пустив їх, щоб летіли й плодилися.

3. Коли замислив Господь сотворити світ, то сказав Своєму старшому янголу Сатанаїлу: «А що, — каже, — архангеле Мій, ходімо творити світ». — «Ходімо, Господи», — відповідає Сатанаїл. От вони й пішли понад морем. А море таке темне, сказано — бездонне! Бог і каже: «Бачиш цю безодню?» — «Бачу, Господи». — «Йди ж, — каже, — у цю безодню на саме дно й дістань Мені жменю піску. Та дивись, — каже, — як братимеш, то промов про себе: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє». — «Добре, Господи». І пірнув Сатанаїл у безодню до самого піску, та при цьому йому соромно стало: — «Ні, — каже собі, — Господи, додам я й своє ім'я: хай будуть поряд і Твоє, і моє». От бере він пісок і каже: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє й своє!» Взявся виносити, а вода так і вимиває той пісок. Він щосили затискає жменю — та де вже йти проти Бога! Доки він випірнув на поверхню моря, так того піску як і не було: увесь вода вимила геть. «Не хитруй, Сатанаїле, — каже Гос- подь. — Йди знову, та не додавай свого імені!» Знову пірнув у море Сатанаїл; але чорт чортом — знову примовляє: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє! І своє!» І знову піску не стало. Лише за третім разом сказав Сатанаїл: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє!» І ось несе він пісок та й жмені вже не стискує, так навмисне на розкритій долоні й несе, щоб вода змила його; та де там: як набрав повну жменю, так повну жменю і виніс до Бога.

Взяв Господь той пісок, ходить морем і розсіває; а Сатанаїл давай облизувати руку: «Хоч трохи, — думає, — сховаю для себе, а потім, — міркує собі, — й сотворю землю». А Господь розсіяв. «А що, — питає, — Сатанаїле, нема більше піску?» — «Ні, Господи». «Тоді треба благословити!» — каже Господь. Та й благословив землю на всі чотири сторони. І як тільки він благословив, так земля й почала рости.

Оце, росте земля; а та, що в роті у Сатанаїла, й собі росте, і нарешті так розрослась, що й губу розпирає. Бог і каже: «Плюй, Сатанаїле!»

Той і почав плювати й харкати, і де він плював, там виростали гори, а де харкав — скелі. От через що в нас і земля нерівна!.. Ще кажуть, ніби ті скелі та гори Бог знає, до яких би пір росли, та вже Петро й Павло як закляли їх, так вони більше й не ростуть. Потім Господь каже Сатанаїлу: «Тепер, Сатанаїле, тільки б освятити землю; та втім, нехай вона собі росте, а ми перепочинемо». — «Добре, Господи», — каже Сатанаїл. Прилягли вони відпочити. Господь спить, а Сатанаїл замислив утопити Бога, щоб заволодіти землею. Підняв він Його на руки й біжить до моря. Спершу біжить та й біжить на південь, а моря нема; подався він на північ — і там не видно. Кинувся він на всі чотири сторони світу — ніде нема моря: відоме діло, земля вже так розрослася, що в саме небо вперлась краями. Де вже там те море стало!.. Бачить Сатанаїл, що нічого не вдіє, несе Бога на те місце, звідки взяв, та й сам біля нього лягає. Полежав трохи, а тоді й будить Бога: «Уставай, — каже, — Боже, землю святити!» А Бог йому каже: «Не турбуйся, Сатанаїле! Земля Моя вже освячена: освятив Я її цієї ночі на всі чотири сторони».

4. їхав якось Господь Саваоф «на ковчезі», а Лукавий виліз із води та й дивиться. Ось Господь і питає його: «Що ти таке?» А Лукавий відповідає: «Я — Лукавий». — «Будь Мені товаришем», — каже Господь. — «Добре, буду». — «Ну, то скажи Мені, що знаходиться під водою?» — питає Господь. — «Земля», — відповів Лукавий. — «Дістань Мені землі», — каже Господь. Диявол поліз у воду, дістав землі Богу й собі та набив її в рот, — думка така: «Подивлюсь, що буде Бог робити, те і я зроблю». Бог узяв землю й почав сіяти її по воді — постав суходіл. Лукавий ніяк не може утримати землі, яка була у нього в роті, й каже Богові: «Невміч мені: земля лізе із рота!» «Блюй, — каже йому Бог, — і будуть гори, долини й пагорби. Лукавий став блювати — і з'явилися гори, долини й пагорби. Тоді каже Бог Дияволу: «Йди на небо; а як зійдеш, то помий руки й тріпни ними, — і в тебе з'являться товариші». Лукавий так і вчинив: помив руки, тріпнув ними, — і до нього з'явилось багацько лукавих.

Якось Лукавий засперечався з Богом, що вип'є всю воду і разом з нею увесь пісок. Коли він напився води й нажерся піску, його й розперло. Став він блювати — і наблював гори й болота.

Як додаток до цих легенд не зайве навести ще одну легенду про походження «гір крутих та високих, ярів довгих та глибоких», розшукану «старенькою, згорбленою, тихомовною», вельми релігійною «бабунею Марцею Оверчихою».

Одного разу створив Господь землю — рівненьку, гладеньку, всю в садах та квіточках. А дияволу й собі схотілося сотворити таку ж землю. Однак скільки він не возився, нічого не міг удіяти. Ось він приходить до Господа та й просить: «Господоньку! Поможіть мені створити землю». А Господь й каже йому: «Лети ти, Сатано, на край світу, пірни ти глибоко на дно морське, захопи в жменю землі із дна, і розсій ту землю за вітром та й кажи при цьому: «Рости, земле, на Божу славу». Полетів диявол на край світу, пірнув на дно моря, захопив землі в жменю, і ще не вийшов з води, як уже промовив: «Рости, земле, на мою славу, а не на Божу». А земля й вислизнула вся з рук. Дістав диявол землі вдруге — вислизнула й та з рук; дістав він угретє, причому і цього разу мовив те саме: «Рости, земле, на мою славу», — і земля втретє вислизнула йому з рук. Зметикував тоді диявол, як узяти землю, щоб не вислизнула. Пірнув ще раз у море, дістав самого дна й захопив землі й піску в рот. Тепер уже не вислизне земля з рота. Випірнув на поверхню, та тільки-но промовив: «Рости, земле, на славу дияволу», — а земля й почала рости: набила йому повну пащу й повне черево. Як вирвало його, розкрив він пащу і почав блювати. Летить та блює, летить та блює; понаблював він ці високі гори, а де вже просто кілком підпирало груди і він падав на землю, качався черевом, бився руками й ногами, то там повибивав долини й глибокі яруги. Так диявол всю прекрасну Божу землю «спаскудив» горами та яругами.

За однією легендою, учасником у створенні світу, крім Бога і Сатанаїла, був ще й святий апостол Петро — втім, більше в ролі радника. Мабуть, до космогонічної легенди цієї він перенесений з «Обходів апостольських», де святий апостол Петро мандрує то самостійно, то — здебільшого — разом із Спасителем. А що справді на неї вплинули в даному разі «Обходи апостольські», це видно з того, що творцем світу в зазначеній легенді є Ісус Христос, а не Бог Отець. Легенда відзначається більшою наївністю і простодушністю.

Якось Ісус Христос і святий Петро, — розповідає легенда, — не маючи роботи, сиділи й нудилися. От святий Петро й каже: «Боже, оскільки Тобі нічого робити, то хоч створи тепер світ». — «Добре, — каже Ісус Христос, — тільки треба в такому разі гукнути чорта, щоб дістав з моря піску й синього каменя; а то — як же Я Сам буду діставати?» Гукнули чорта. Ісус Христос каже: «Лізь у воду та кажи: «Не я беру, а Бог бере, — і діставай, що трапиться в руку». Чорт поліз у воду; однак не сказав так, як велів Ісус Христос, а каже: «Не Бог бере, а я беру». І він нічого не дістав. Лізе бідолашний чорт удруге; але знову він точно так сказав — і не дістав нічого. А як поліз утретє, то вже послухався Ісуса Христа, каже: «Не я беру, а Бог бере». Та й зачепив обома лабетами. Вилізши нагору, побачив чорт, що в нього в одній руці пісок, а в другій — синій камінь. Ісус Христос взяв від нього і те, й друге, створив світ, як треба, тільки лишилось його ще перехрестити.

«Як би нам перехрестити світ?» — каже Ісус Христос. — «Я знаю як», — відгукнувся святий Петро. «Ну, чини, як собі знаєш». Святий Петро підкликав чорта й каже йому: «Вези мене до тієї води, яку бачиш перед собою, а я тобі за це зроблю все, чого лиш тобі заманеться». — «Добре, — каже чорт, — нароби мені помічників, бо я сам не можу упоратися в світі». Святий Петро обіцяв йому наробити помічників, і чорт взяв його на плечі й потяг. Одначе ось вони вже доїхали до самого кінця світу, а води нема. Зненацька вода з'явилася в тій стороні, звідки вони виїхали. Чорт повернув назад. Та, проїхавши знову весь світ упоперек, вони знов-таки води не знайшли, а побачили її раптом на правій стороні світу. Чорт не знає вже, що йому робити, — так вимучився; однак мусить їхати. Приїхавши на правий край світу, знову не знайшли води; тільки щось біліє перед ними, ніби вода. Чорт знову йде. Коли вони доїхали до кінця світу, святий Петро й каже: «Досить, ми вже перехрестили світ. Тепер я скажу тобі, як ти можеш наробити собі помічників. Устань рано в суботу, візьми води та й бризкай позад себе: скільки буде поза тобою бризок, стільки буде й чортів». Чорт так і вчинив. І з того часу на світі стає дедалі гірше й гірше, тому що чортів на світі стає щораз більше й більше.

А найкраще вчинив би святий Петро, якби обманув чорта, тому що обдурити таку погань — зовсім немає гріха.

Всі наведені досі легенди, з одного боку, розвивають першоосновний мотив загальноарійського міфа про світобудову, з другого — розвивають, під впливом місцевих умов і національних особливостей, зазначені вище апокрифи й апокрифічні легенди. Оскільки ж ті самі джерела лягли і в основу великоруських легенд про створення світу, то немає нічого дивного, що й українські, і великоруські легенди в деяких пунктах та окремих виразах схожі від слова до слова; істотна відмінність лише в тому, що в українських легендах ширший політ фантазії, і вони місцями яскраво виблискують (в оригіналі, звичайно) непідробним, простодушним, захоплюючим народним гумором. Значно цікавіший той факт, що українські легенди про світотвір мають в цілому, в загальних рисах доволі близьку схожість з релігійно-міфічними уявленнями американських індійців чипеваї і легендами корелів Олонецького краю.

За релігійно-міфічними уявленнями чипеваї, спочатку була тільки вода. Великий дух Виска наказав бобру опуститися у воду і принести з дна моря трохи землі на поверхню. Бобер опустився, але землі не дістав. Мускусн