Реферат: Латинська Америка загальний огляд

Індіанські мови після завоювання Л.А. були витіснені у вузьку сферу побутового спілкування пригніченого корінного населення. На сьогодні лише кечуа в Болівії та Перу і гуарані` в Парагваї є офіційними мовами, на них, як і на деяких інших (у Гватемалі, Мексіці, Перу і Чилі), існує писемність, видається література, котрі, однак, не отримали широкого поширення внаслідок низького рівня грамотності основної маси індіанського населення.

В ряді країн Карибського басейну в процесі міжнаціонального спілкування виникли так звані креольські мови , що сформувалися в результаті неповного засвоєння європейських мов (як правило, англійської та французької) носіями мов інших лінгвістичних груп. Гаїтянська креольська мова стала державною поряд із французькою. У Сурінамі функціонує кілька креольських мов: сарамаккан – на англійській і португальській основі; джука і сранантонга – на англійській. Остання, відома під назвою “сурінамська мова”, є поряд з нідерландською мовою, на котрій розвивається художня література країни.

Взагалі, для значної частини населення Л.А. характерна двомовність (білінгвізм) і навіть багатомовність.

Починаючи з 40-х рр. ХХ ст. різко прискорився ріст населення регіону, його середньорічні темпи збільшилися з 1,8 % у 20-і рр. до 2,4 % у 40-і та 2,8 % у 50-і, сягнувши свого апогею. Але в подальшому вони дещо знизилися, стабілізувавшись на рівні 2,3 %. За прогнозами ООН, до 2025 р. чисельність населення Л.А. сягне 790 млн. чол.

Інтенсивне збільшення народонаселення регіону є наслідком швидкого зниження смертності у повоєнний період за збереження високої народжуваності . Щоб добитися в цьому відношенні того, на що у Європи та Північної Америки пішло 100-150 років, Л.А. завдяки досягненням світової медицини і санітарії знадобилося лише 25-40 років. Уже в першій половині 80-х рр. коефіцієнт смертності на 1000 мешканців становив у регіоні 8, тобто був нижчим і від середньосвітового показника (11), і від рівня розвинених країн – США (9) чи Західної Європи (11).

На відміну від Європи чи Північної Америки скорочення смертності в Л.А.(за винятком Аргентини і Уругваю) не супроводжувалося помітним зниженням народжуваності, тому на континенті склалася молода вікова структура населення. Діти й підлітки до 15 років складають біля 45 % населення регіону (для порівняння в Європі цей показник – 25 %, у США – майже 30 %).

Середня густота населення в Л.А. становить біля 20 чол. на 1 кв. км, тому й нині це один із найменш заселених крупних регіонів світу. Так, на вузькій приморській смузі, що займає 7 % території Бразилії, мешкає біля половини населення цієї країни. Водночас обширні внутрішні райони та південь Л.А. заселені вкрай рідко, величезні області екваторіальних лісів у басейні Амазонки практично безлюдні.

Для латиноамериканських країн характерний інтенсивний процес урбанізації : якщо в 1900 р. у її містах проживало 10 % населення, то в 1940 р. вже 34 %, в 1970 – 57 %, а в 2000 р. – 80 %, за прогнозами ООН цей показник у 2025 р. становитиме 84 %. Найвищу питому вагу міського населення (80-87 %) мають країни “Південного конусу” і Венесуела. Причому якщо на початку ХХ ст. збільшення частки міського населення регіону відбувалося в основному за рахунок притоку імігрантів з Європи, то в другій половині минулого століття воно було викликане внутрішніми міграціями, пов’язаними з індустріалізацією та невирішеністю аграрного питання.

В процесі урбанізації відбувається все більша концентрація населення у великих містах та формування міських агломерацій. Зокрема, в столичних агломераціях Мексики, Перу, Аргентини та Уругваю зосереджується від 25 до 50 % населення цих країн. Великий Мехіко (більше 26 млн. чол.) і Сан-Паулу (біля 24 млн. чол.) змагаються з Токіо за статус найбільшого міста Землі.

РЕЛІГІЯ

Релігійна структура населення Л.А. відзначається абсолютним переважанням католиків (більше 90 %), оскільки в колоніальний період католицизм був єдиною обов’язковою релігією, а належність до інших віросповідань преслідувалась інквізицією. Після війн за незалежність стала визнаватися і конституційно закріплятися свобода віросповідання, а в низці держав (Бразилія, Гватемала, Гондурас, Еквадор, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Уругвай і Чилі) було проголошено відокремлення церкви від держави.

Але в Аргентині, Болівії, Венесуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Ріці, Парагваї та Перу залишилося в силі так зване право на патронат, яке дає уряду підставу втручатися у церковні справи та надавати церкві державну допомогу. Колумбія (з 1887 р.) і Домініканська Республіка (з 1954 р.) зв’язані з Ватіканом конкордатом – угодою щодо правового регулювання католицької церкви.

Церква традиційно відіграє важливу роль у політичному та суспільному житті “католицького континенту” , з середини ХХ ст. її охопив могутній рух оновлення, прихильниками котрого виступили представники всіх ступенів конфесійної ієрархії – від рядових священників до архієпископів і кардиналів. Діапазон модернізаторських течій католицької церкви в Л.А. виявився надто широким – від глави чилійської католицької церкви кардинала Сильва Енрікеса , котрий засудив “капіталізм як джерело страждань, несправедливості та братовбивчих війн”, до найяскравішого виразника “бунтівного” крила церкви, капелана Національного університету Боготи і професора соціологічного факультету Каміло Торреса , котрий вступив до партизанського загону і загинув у бою восени 1965 р. Гаслом його послідовників у Л.А. стали слова “Обов’язок кожного християнина – бути революціонером. Обов’язок кожного революціонера – робити революцію”.

Саме в Л.А. – регіоні гострих соціальних суперечностей з’явилися масові народні організації віруючих – християнські низові громади, що активно включалися в політичне життя. Узагальненням досвіду цих громад у середині 60-х рр. ХХ ст. стала “теологія визволення” – участь служителів культу у визвольній боротьбі за допомогою богослівських аргументів, посилань на Священне писання, папських енциклік та інших релігійних документів. У рамках “теології визволення” існують: помірковане крило – “теологія розвитку” і радикальне – “теологія революції” (“бунтівна церква”), найвідомішими представниками котрого в 70-80-і рр. були бразильський архиєпископ, прибічник “християнського соціалізму дон Елдер Камара та архиєпископ Сальвадора Оскар Ромеро , вбитий під час служби правими екстремістами 24 березня 1980 р.

На ІІІ конференції Латиноамериканської єпископальної ради у січні 1979 р. в Пуеблі за участю щойно обраного папи Івана Павла ІІ (це була його перша зарубіжна поїздка в новій якості) “бунтівним” священникам вдалося забезпечити одноголосне схвалення підсумкового документу, що закликав католицьких ієрархів об’єднати свої зусилля зі служителями інших культів та “людьми доброї волі” в боротьбі “проти злиденності, за створення справедливішого, вільнішого і більш мирного суспільства”. В документі засуджувалися репресивні військові режими регіону, але водночас відкидалося насилля в боротьбі проти правого терору. Як капіталізм, так і соціалізм відкидалися в якості принятного суспільного ладу, натомість стверджувалося, що латиноамериканська церква повинна дотримуватися “третього шляху”, запропонувати світу “дещо нове”.

Другим після католицизму за кількістю вірних віросповіданням у Л.А. є протестантизм (на поч. 90-х рр. – біля 20 млн. чол.), представлений великою кількістю різноманітних церков і сект. Отримавши поширення в регіоні у перші десятиріччя ХІХ ст., він став релігією більшості населення в багатьох країнах Вест-Індії. У Бразилії мешкає більше 10 млн. протестантів (у т. ч. 6 млн. п’ятидесятників і 1,5 млн. баптистів), в Мексиці – майже 2 млн. (головним чином п’ятидесятники і пресвітеріани), в Чилі – більше 1 млн. (в основному п’ятидесятники). Зростання впливу серед віруючих в останні десятиріччя протестантських церков – одна з особливостей релігійної обстановки в Л.А.

З нехристиянських релігій у Л.А. найширше представлені індуїзм та іслам (Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго), а на півдні континенту – іудаїзм (лише в Аргентині більше 300 тис. чол.).

КУЛЬТУРА

Зародження сучасних національних культур Л.А. відноситься до ХVІІ ст., коли в колоніальних володіннях Іспанії та Португалії почали формуватися нові етнічні спільноти, котрі відрізнялися одна від одної в результаті відмінностей географічних умов, расового складу мешканців, ступеня збереження традицій корінного населення та особливостей європейської колонізації. При цьому взаємодія різноманітних культур аж ніяк не була механічним додаванням елементів індіанської, європейської й африканської спадщини.

В країнах, де збереглися великі компактні групи корінного населення зі стійкими традиціями, склався своєрідний “дуалізм культур”. У цих державах, наприклад, у Болівії чи Перу, поряд з орієнтованою на європейські цінності національною міською, т. зв. креольською, культурою існує і самобутна індіанська культура, що своїм корінням сягає доколумбових цивілізацій. Ще в сер. ХІХ ст. у Гватемалі, Болівії, Еквадорі, Мексіці та Перу виникла течія індіанізму як антитеза поглядам землевласницької олігархії, що заперечувала можливість самостійного економічного та культурного розвитку країн з індіанським населенням і вважала це населення негативним фактором.

Як негативна реакція на таку доктрину сформувалося положення про майбутню домінуючу роль індіанської раси. Ідеологи традиціоналістської течії в індіанізмі висунули гасло побудови “індіанського общинного комунізму” на базі відроджених традицій імперії інків. Традиціоналісти протиставляють “іманентний гуманізм” індіанця – доброту, любов до родини, близькість до природи, розуміння краси світу, тобто “природні” якості людини, західним стандартам з їх антигуманністю. Але в 60-і рр. ХХ ст. традиціоналісти відійшли від своєї основної тези – можливості общинного шляху розвитку індіанців і визнали необхідність їхньої інтеграції у соціально-економічне та культурне життя нації.

Правлячі кола латиноамериканських країн з індіанським населенням віддають собі відчит у тому, що від вирішення індіанського питання значною мірою залежить подальший суспільний прогрес цих держав. Зокрема, у Мексіці під час перебування при владі президента Лопеса Портільйо (1977-1982 рр.) були створені Національна рада двомовних робітників-індіанців для стимулювання навчання на базі двох мов і двох культур та Управління у справах народної культури. Такий підхід отримав назву “нового індіхенізму” , тобто визнання “множинності етноменшин” і “множинності культур”.

На становлення національних культур у Л.А. вирішальний вплив справило досягнення країнами регіону політичної незалежності в 1-й чверті ХІХ ст. Розвиток латиноамериканської суспільної думки, науки і культури відбувався в наполегливому пошукові національної своєрідності, власного місця у світовій історії та культурі. Прогресивно мисляча творча інтелігенція Л.А. завжди зверталася до гуманістичних і демократичних ідеалів Європи, її культурної спадщини. Водночас вона прагнула відокремитися від Старого Світу – і задля ствердження своєї самобутності, і в надії відкрити нову сторінку загальнолюдської культури, що особливо виявилося в другій половині ХХ ст.

Але паралельно в Л.А. сформувалися такі концепції історико-культурної самобутності, що претендують на обґрунтування політичного гегемонізму та культурно-ідеологічної опіки щодо інших країн. Одна з них – “бразіліанідад”, запропонована ще в 30-і рр. ХХ ст. відомим соціологом Жілберто Фрейре, стверджує унікальність бразильської цивілізації та біологічний зв’язок її носіїв з народами Африки і Карибського басейну. Окремі ідеологи військового режиму 1964-1985 рр. виводили з концепції “бразіліанідаду” право на провідну роль країни не лише в Л.А., але і в Африці.

Великодержавною ідеєю національної виключності та зверхності просякнута і концепція “архентінідаду” , що обґрунтовує (єдина в Л.А.) вищість представників білої раси. В її основі лежить теза про специфіку аргентинського національного духу, способу життя, в котрому нібито виявляється колективістська душа общини й нації в цілому. В історичних дослідженнях та художній літературі всіляко звеличується ідеалізований образ пастуха-гаучо як вищого виразника духу “архентінідад”.

І все ж усвідомлення взаємозалежності процесів, які розвиваються у світі, в т.ч. в області культури та суспільної думки, привело у 80-90-і рр. до відходу багатьох учених, літераторів і діячів культури Л.А. від концепцій “особливого шляху” та “самобутнього розвитку”, заснованих на протиставленні історичних доль Європи і Америки. Багато з них (як, наприклад, відомий мексиканський філософ Леопольдо Сеа ) зараз ставлять питання про необхідність якісного стрибка у розвитку світової культури в цілому, зміни способу життя і цінностей людства, поступового формування цивілізації нового типу.

РЕСУРСНА ЕКОНОМІКА

З перших років завоювання про Л.А. пішла слава, як про континент із казково багатими надрами та щедрою тропічною природою, що дозволяє вирощувати кофе, какао, цукрову тростину, бавовник і тютюн. Тому й до сьогоднішнього дня у світовій економіці за латиноамериканськими державами зберігається роль експортерів мінеральної сировини та продуктів сільського господарства. Але континент відстає від деяких інших регіонів за ступенем розвіданості території (пошукові роботи проведені лише на 1/5 території).

Кожна країна Л.А. спеціалізується на експорті кількох видів сировини і продуктів, від котрих безпосередньо залежить її добробут. Бразилія постачає на світовий ринок залізну руду (1 місце за видобутком у світі), олово (2-е місце), марганцеву руду (3 місце), каву, какао і сою; Аргентина – м’ясо, шерсть і пшеницю (половина всього експорту Л.А.), Чилі– мідь (1 місце), селітру і молібден (2 місце) та фрукти; Перу – руди кольорових металів (2-е місце у світі за видобутком цинку і срібла, 4-е – свинцю). Ямайка, Сурінам і Гайана входять до числа головних виробників бокситів. Але частка Л.А. у видобутку нафти невпинно знижується: від майже чверті в несоціалістичному світі до Другої світової війни до 15 % наприкінці 80-х рр.