Реферат: Логіка як наука і її значення

Я покажу вам сливи на сучках,

Що настромились, падаючи мовчки.

Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.

Вінграновському чужа метафорична ускладненість. Навпаки, його поетична мова лаконічна і ясна, однак це ясність, як казав Григір Тютюнник, абсолютного художнього слуху. "На вікна вився виноград зелений, Немов землі несказані думки", "дитя заснуло на руці, як слово на долоні мови", "Іван-гора над яром спину горбе, несе під гору все моє "люблю" — все це насамперед тонко спостережена реальність, не "підтасована" під задану поетичну тезу, а ві­дображена, настільки виразно й переконливо, що автор стає причетним до самого її існування: він уже не просто її відтворює, а творить. Ця богорівна здатність і є виразом всеможності, покладеної собі художником за смисл життя і його мету.

"Сто поезій" і наступна збірка вибраного "Поезії" (197Д) — це лірика духовної рівноваги, коли справ­джуються бажання і наміри, коли світ під руками ще як глина, що перетворюється на дзвінку порцеляну сяючих образів, і митець відчуває в собі якусь веселу бісівську силу й насолоду перевтілювати його на свій смак і розсуд:

Стоять сухі кукурудзи,

Сухе волоття сушить просо.

Лелека, мов старий грузин,

По жовтім полі ходить босо.

Лисиця їла — і нема.

Лиш облизнулась в жовтій тиші.

А з хмаренятами у звиші

Хмарина-мама йде сумна.

Дружина спить, і на столі

Лежать панчохи і в'язання.

І в шибці чорт стоїть до рання.

Зоря і чорт на чорнім тлі.

Щось в тому чорті є від мене.

Щось є для мене в тій зорі.

Лежить дорога у черлене

І жовта хмара угорі.

Людина і світ, в якому все підвладне її творчому поруху, повсякчас переходять одне в одне, існують одне в одному. З величезним художнім тактом зітерта межа між "я" і "ти", емоційним станом і на­вколишньою дійсністю: "Дубовий мій костур, вечірня хода, 1 ти біля мене, і птиці, і стебла, в дорозі і небо над нами із тебе, і море із тебе... дорога тверда". Це не просто цілковита єдність душі і 'світу, це — надійна єдність! У поезії Вінграновського дістає підтвердження відома довженківська теза про те, що "митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ".

Найповніше ця ідея висловлена у вірші "Гайявата", що розкриває народний ідеал земного щастя, яке полягає в далеко не завжди солодкому і не такому в буденності вже й піднесеному, однак безконечно багатому трудовому бутті. Вигадане абстрактне щастя (як у блоківському вірші — "І знов пориви юних літ") виявляється в даному разі просто зайвим.

Однак лірика Вінграновського аж ніяк не елегійна, їй притаманний запеклий драматизм, зумовлений найвищими запитами, моральним максималізмом, єретичним бажанням все пізнать, усе відчуть і все навічно утривалить. А це — неможливо. Чим повніше поет сприймає навколишню дійсність, тим гостріше відчуває, що щось суттєве, неповторне, головне лишається "за бортом" слова і образу. В цьому розумінні передчуття творчості ("не зрадь хоч раз, ... передчуття моє") постійно випереджає саму творчість. Художник, як і кожна смертна людина, не може здійснитися на всю заповідану самому собі міру. На­ростаючи, цей драматизм вибухає трагічними акордами в книзі "На срібнім березі" (1978). Тут підбивається певний підсумок прожитого й усвідомленого, здійснюється його співвіднесення з ще "невиказаними думками", яких було так багато на порозі юності:

Але душа моя затерпла. —

Відкрилась голосом отим

Дорога біла середстепна,

Де йшлось великим і малим,