Реферат: Львів’яни – лідери Народного Руху України

- 3 травня 2003 року – ХІІІ з’їзд. Головою партії було обрано Бориса Тарасюка;

- 20 березня 2004 року – ХІV з’їзд Народного Руху України;

- 19 лютого 2005 року – XV Всеукраїнські Збори Народного Руху;

- 16 листопада 2008р. – перший етап XVIII позачергових Всеукраїнських Зборів НРУ;

- 25 січня 2009р. – другий етап XVIII позачергових Всеукраїнських Зборів НРУ.

ІІ. Довідка з історії Народного Руху за перебудову

Історики ще не взялися за фундаментальні дослідження, присвячені діяльності Народного руху в радянську добу. Не всі важливі документи того часу збереглися, а ті, що збереглися, опубліковано тільки частково. Чи зрушиться з місця справа після 20-річного ювілею? Рух вписав себе в історію і цим заслуговує на те, щоб увійти в історичну пам’ять громадян України.

«Перестройка та гласность» до середини 1987 року досить слабо відчувалася в Україні, якою керувала партійна номенклатура КПУ на чолі з Щербицьким. Значний вплив на українське суспільство мала Чорнобильська катастрофа 1986 року, коли спільна біда, від якої нема порятунку , сколихнула народ. Некомпетентність тодішньої влади, замовчування наслідків трагедії – усе це викликало незадоволення більшості громадян, особливо тих, кого безпосередньо зачепила ця катастрофа. Заборона проведення молодіжної дискотеки на проспекті Шевченка під час святкування Дня міста Львова у вересні 1986 року викликала протест, що перетворився у стихійну маніфестацію, коли кількасот молодих людей ходили ввечері центральними вулицями та проспектами Львова і співали українських пісень. У 1987 році в Україні вже діяли нечисленні організації, що постали на ґрунті українського національного відродження: Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), клуб «Рідне слово» (Полтава), Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції (Львів-Київ).

Протестуючий потенціал почав зростати, перш за все, в письменницькому середовищі. Хоча курс на «перебудову» було оголошено одразу після приходу М. Горбачова до влади, масштабна лібералізація в політичній сфері почалася тільки з 1988 року. Тоді в Україні й народилася ідея створення масової громадсько-політичної організації. 30 жовтня з ініціативи П. Мовчана і В. Терена у Спілці письменників України було скликано спільно з деякими науковцями Інституту літератури АН УРСР збори, на яких сформувалася ініціативна група для створення Народного руху в підтримку перебудови у складі І. Драча (голова), С. Гречанюка, А. Дімарова, В. Маняка, О. Мусієнка, Ю. Мушкетика, Б. Олійника, П. Осадчука, Д. Павличка, В. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка і В. Терена. Пленум правління СПУ наприкінці листопада розробив проект програми Народного руху України за перебудову і вирішив створити подібні групи в областях. 31 січня 1989 року в Будинку кіно зібралася майже половина київських письменників, яка схвалила цей проект. Решта членів письменницької організації висловилася проти створення Руху. В листі-доносі першому секретарю ЦК Компартії України В. Щербицькому забутий ще за життя поет Данило Бакуменко строго рекомендував: «Хоч нині й рік змії, але таку змію необхідно нищити негайно, доки вона не виповзла з яйця».

16 лютого 1989 року проект програми було опубліковано в газеті «Літературна Україна». Дозвіл на публікацію ЦК Компартії України дав, щоб розпочати викривально-засуджуючу акцію за участю громадських організацій і трудових колективів. Однак акція загальмувалася через втручання М. Горбачова: перебуваючи в лютому 1989 року в Україні, він пристав на бік письменників, тому що не вбачав в їхніх діях політичної небезпеки. Звітуючи на політбюро ЦК КПРС про поїздку, Горбачов зазначив, що в республіці дуже сильні інтернаціоналістські прихильності, і глашатаям «самостійності» доводиться їздити за вірусом у Прибалтику. Тим часом обговорення програми органічно перейшло в розбудову структур НРУ на місцях. Одночасно з Рухом відбувалася розбудова інших громадських організацій. На травень 1989 року в Україні нараховувалося вже півтора десятка неформальних організацій. Вони підтримували Рух, утворюючи з ним єдиний фронт боротьби з радянською номенклатурою.

Народний рух України почав розвиватися в якісно новій ситуації, що склалася після здійснення політичної реформи конституційного значення. В два етапи, на ХІХ конференції КПРС (червень 1988 року) і на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР (листопад-грудень 1988 року) М. Горбачов здійснив конституційну реформу. Смисл її полягав у перетворенні радянських органів влади на справжні владні структури, позбавлені підпорядкування компартійним комітетам. «Керівна і спрямовуюча роль» КПРС з 1989 року повинна була реалізовуватися шляхом виборів партійних функціонерів до рад та їхньої роботи у виконавчих комітетах рад. Задум полягав у тому, щоб поставити кожну ланку управління в залежність не тільки від рангом вищої структури, а й від волевиявлення виборців. У березні 1989 року відбулися перші з 1917 року вільні вибори в радянські органи влади. Всесоюзний з’їзд народних депутатів працював у Москві в травні-червні 1989 року. Кожен день його роботи висвітлювався засобами масової інформації і викликав величезний інтерес суспільства. Хоч керівникам КПРС вдалося сформувати «агресивно-слухняну» більшість, на з’їзді відбувалася гостра політична боротьба. Потім опозиціонери об’єдналися в Міжрегіональну депутатську групу (МДГ). Оцінюючи за свіжими враженнями І з’їзд, голова Всеукраїнського товариства репресованих Є. Пронюк зазначив: «Після з’їзду суспільство при всьому бажанні реакційних кіл вже ніколи не стане таким, яким було до нього».

З 1989 року держава і суспільство перебували в новій політичній реальності, хоч цього не усвідомлювали ні функціонери апаратних структур, ні виборці. Народу повернули узурповане після більшовицького перевороту 1917 року право наділяти владою своїх керівників. Радянський Союз перестав бути тоталітарною державою.

У липні 1989 року Б. Єльцин оприлюднив програмні вимоги МДГ: визнання приватної власності, у тому числі на землю, децентралізація влади, економічна самостійність республік, досягнення республіками реального суверенітету. Під знаком цих вимог 8—10 вересня 1989 року у Києві пройшов установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Делегати з’їзду по-різному формулювали свою відповідь на головне запитання: в якій формі має проявитися реальний суверенітет України? Однак різниця у поглядах, яку відзначив В. Чорновіл, не мала, на його думку, істотного значення на початковому етапі діяльності Руху. «Те, — говорив він, — що Лук’яненко чи Чорновіл бачать майбутню Україну незалежною, демократичною державою, а Драч і Яворівський хочуть більшого суверенітету її в реорганізованому Союзі, що перші обстоюють політичний плюралізм, а другі поки що воліють тільки лібералізації партії, до якої вони належать, — ще не підстава до роз’єднання. Саме Народний рух і покликаний об’єднати всіх, кому болить доля України, для конкретних щоденних справ».

Найголовнішою з конкретних щоденних справ НРУ стала боротьба за скасування недемократичної виборчої процедури, яка дозволила керівництву КПРС сформувати на І з’їзді народних депутатів СРСР «агресивно-слухняну більшість».Народні депутати СРСР від України, які були членами МДГ, утворили республіканський депутатський клуб, що підготував альтернативний проект закону про вибори. Проект передбачав прямі та пропорційні вибори до Верховної Ради УРСР, без гарантованого представництва від громадських організацій, отже, і без з’їзду народних депутатів. Народний рух організував масштабну кампанію на підтримку свого варіанту виборчого закону, не зупиняючись перед організацією несанкціонованих мітингів та інших акцій. Недемократичну процедуру, яка використовувалася під час загальносоюзних і республіканських виборів, в Україні не було застосовано. У доповіді С. Головатого на установчому з’їзді НРУ було сформульовано важливий висновок: неформальні, тобто незалежні від КПРС утворення у вигляді клубів, самодіяльних об’єднань та масових рухів слід розглядати як паростки майбутнього громадянського суспільства. Доповідач розумів, що народ, якому повернули право вибору своїх керівників, не зможе їх контролювати (на що й сподівалися реформатори Кремля), тому що він неорганізований. Упродовж трьох поколінь цей народ жив у суспільстві вертикальних зв’язків. Органи державної безпеки слідкували, щоб між людьми не виникали горизонтальні зв’язки, бо у такому випадку вони могли б організуватися проти влади.

Аналізуючи поточний момент, С. Головатий робив висновок, який здавався йому беззаперечним: створення громадянського суспільства є чи не першочерговим завданням революційної перебудови. Адже він і його колеги творили Народний рух — найбільш яскраве уособлення громадянського суспільства. Ніхто тоді не зміг збагнути, що будувати можна тільки штучне суспільство — комуністичне. Густа мережа економічно незалежних від держави організацій, яка становила на Заході фундамент демократичних суспільств, була продуктом тривалого еволюційного розвитку. Вона структурувала народ і тим самим перетворювала його на реального суверена, здатного не тільки обрати запропоновані кандидатури політичних діячів, але й повсякденно контролювати їхню діяльність.

Утім, не підлягало сумніву, що першим кроком до народження в Україні громадянського суспільства були вільні вибори в органи влади. Народний рух мав зробити все, щоб провести якомога більше своїх кандидатів у парламент республіки. 18 листопада представники 43-х неформальних організацій сформували Демократичний блок України. НРУ став одним із співзасновників блоку. Протягом трьох місяців, які залишалися до виборів, Рух розгорнув мітингову кампанію та інші акції. Найбільш вагомою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських республік у 1919 році.

За рік до того Українська Гельсінська спілка (УГС) звернулася до київських властей із проханням дозволити мітинг на Софійській площі у зв’язку з 60-ю річницею проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР. Шевченківський райвиконком не дав згоди: мовляв, УГС не є зареєстрованою громадською організацією. Ювілейні урочистості довелося влаштовувати з мізерною кількістю учасників. Проте минув лише рік, і 61-а річниця Акту злуки була відзначена з грандіозним розмахом. У неділю 21 січня 1990 року Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за явно применшеними даними МВС УРСР — 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки і утворили живий ланцюг, який символізував єдність українців Заходу і Сходу. В рамках акції «Українська хвиля» в шести областях відбулося 30 мітингів. Найбільш багатолюдні мітинги мали місце у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис.). У листівці секретаріату Народного руху, яка закликала гідно відгукнутися на річницю Акту злуки, пролунало гасло «Виборюймо волю України, її незалежність економічну й політичну!».

У радянських підручниках Акт злуки замовчувався. Датою возз’єднання українських земель вважалося 17 вересня 1939 року, коли Червона армія приєдналася до гітлерівського вермахту, який окуповував Польщу. Але компартійно-радянське керівництво України не наважилося вступити в полеміку з Рухом з приводу Акта злуки після визнання на Другому з’їзді народних депутатів СРСР у грудні 1989 року факту радянської окупації Польщі у відповідності з таємним пактом Ріббентропа — Молотова. В опублікованому газетою «Радянська Україна» 19 січня 1990 року інтерв’ю секретар ЦК Компартії України Л. Кравчук примирливо зауважив: «Від того, що спробу об’єднання народу очолив буржуазний уряд, або ж Директорія, це прагнення не стало темнішим або світлішим. Воно залишилося прагненням українського народу до єдності».

Вибори відбулися 4 березня 1990 року. На виборчі дільниці з’явилося 85% тих, хто був занесений до списків. Лише у чотирьох округах (із 45-ти) бюлетені містили тільки одну кандидатуру. Демократичний блок здобув 111 депутатських місць. 15 травня Верховна Рада УРСР 12-го скликання (за сучасною нумерацією — 1-го скликання) почала працювати на постійній основі. У парламенті сформувалися два депутатські блоки: очолювана О. Морозом комуністична більшість під назвою «За Радянську суверенну Україну» і опозиційна «Народна рада» на чолі з І. Юхновським. Компартія України впевнено контролювала парламент, у руках якого тепер зосереджувалася вся повнота влади. Тому здавалося, що влада Кремля над Україною залишалася непорушною.

Та події випереджали: Радянська країна розпадалася швидше, ніж існуючий у ній соціально-економічний лад. 12 червня 1990 року з’їзд народних депутатів Російської Федерації ухвалив Декларацію про державний суверенітет РРФСР. За два тижні до цієї події Б. Єльцин виклав на прес-конференції своє розуміння російського суверенітету: «Ґрунтуючись на Декларації про суверенітет, яка буде прийнята, на необхідних законах, Росія буде самостійна в усьому, і рішення її повинні бути вище союзних». Зрозуміло, не йшлося про негайний вихід зі складу СРСР. Однак один із пунктів Декларації засвідчував намір Росії йти до кінця у протистоянні із союзним центром: «РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР у порядку, встановленому Союзним договором і заснованим на ньому законодавстві». Хоча декларація про державний суверенітет України була схвалена майже одноголосно, комуністична більшість у Верховній Раді заблокувала зусилля Народного руху та інших опозиційних сил втілювати в життя її революційні положення. Тільки під організованим Народним рухом тиском громадськості Верховна Рада спромоглася 30 липня 1990 року ухвалити рішення про повернення в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської армії, призваних із території республіки.

Другий Всеукраїнський з’їзд НРУ звернувся 28 жовтня 1990 року до української громадськості із закликом відмовитися від Союзного договору і вимагати від Верховної Ради встановлення двосторонніх договорів між суверенними державами, в першу чергу із сусідами України — Росією, Польщею, Білоруссю, Румунією, Чехословаччиною, Молдовою та Угорщиною. «Відмова від Союзного договору — необхідна умова перетворення України на суб’єкт міжнародного права», — говорилося у відповідній резолюції з’їзду.

4 лютого керівництво Народного руху і парламентської Народної ради влаштували прес-конференцію, на якій обговорювалося питання про участь України в референдумі про те «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Михайло Горинь і Дмитро Павличко вказали на небезпеку «ковбасної свідомості» й висловилися за те, щоб замінити всесоюзний референдум на республіканський, в якому визначити ставлення населення до утворення незалежної України. Левко Лук’яненко відзначив правову недосконалість всесоюзного референдуму: центр звертався до населення через голови верховних органів республік. Тож він запропонував провести одночасно два референдуми: за бюлетенями М. Горбачова і Народного руху.

Блок рухівців і суверен-комуністів у Верховній Раді виявився досить плідним. Рухівці вели перед в ідеологічному обґрунтуванні державотворчого процесу, тоді як суверен-комуністи взяли на себе прагматику: переконували ортодоксів, визначали найбільш безпечну формулу референдуму. Небезпеку заміни всесоюзного референдуму республіканським вони зрозуміли одразу, і ця пропозиція навіть не обговорювалася. В результаті багатогодинних дискусій в українському парламенті сформувалися дві точки зору. Президія Верховної Ради висунула ідею помістити в одному бюлетені два запитання, щоб з’ясувати не лише майбутнє Радянського Союзу, а й право України брати участь у його реформуванні. Комуністична більшість схилялася до підтримки формули М. Горбачова, хоча деякі депутати з її середовища висловлювали серйозні застереження. Зокрема, голова комісії з питань законодавства і законності Олександр Коцюба вважав неправомірним із правової точки зору привласнення центром прав, що належали республікам. Підсумовуючи дискусію, Л. Кравчук вказав: «Верховна Рада СРСР повинна була порадитися з Україною та іншими республіками. Вона цього не зробила. Є їхнє право, є наше право... Ми не можемо далі перебувати у стані послушниці, заплющуючи очі на те, що порушуються наші права і з нами не хочуть до кінця рахуватися. Нехай Верховна Рада СРСР знає, що є Верховна Рада УРСР, яка має право говорити від імені українського народу, від народу України». Відштовхуючись від цієї тези, Кравчук одночасно врахував неправомірність включення однією з республік додаткових питань в бюлетень, запропонований Верховною Радою СРСР. У результаті визріла пропозиція провести одночасно із загальносоюзним референдумом республіканське опитування населення за такою формулою: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

17 березня громадяни України дали позитивну відповідь на обидва запитання переважною більшістю голосів. Отже, референдум не зупинив процес дезінтеграції СРСР. Більш-менш однорідна комуністична більшість у Верховній Раді розкололася, суверен-комуністи заручилися підтримкою народу. Тепер вони разом з Народною радою утворювали парламентську більшість щодо питання про незалежність. 5 липня 1991 року ця більшість зробила ще один крок в утвердженні незалежності — ухвалила закон про заснування посади президента України. Ця посада суперечила концепції тоталітарної влади. При всьому тому, що радянські органи влади завжди були підконтрольні компартійним, вони очолювалися колегіальним органом — президією, а не однією особою, щоб не створювати конкуренції партійним вождям. Вибори президента України призначалися на 1 грудня 1991 року.

Роль путчу 19—21 серпня 1991 року не треба абсолютизувати. Путч організовувався керівниками тих державних установ, які ставали зайвими після підписання договору. Не можна сумніватися в тому, що путч прискорив розпад СРСР, але рано чи пізно ця подія мусила відбутися й без путчу. Варто зауважити, як поставилася громадськість України до узгодженого керівниками республік проекту Союзного договору. Посилаючись на результати референдуму, комуністичні ортодокси у Верховній Раді вимагали підписати Союзний договір. Натомість Народний рух розгорнув кампанію засудження договору. В результаті Верховна Рада ухвалила рішення повернутися до розгляду Союзного договору 15 вересня 1991 року. Йшлося про відповідність договору Декларації про державний суверенітет. Оскільки невідповідність кидалася в очі, результат обговорення, якби воно відбулося, ставав прогнозованим.

Після путчу Верховна Рада голосами 346 народних депутатів ухвалила Акт проголошення незалежності України. Референдум на підтвердження Акта призначався на 1 грудня 1991 року одночасно з президентськими виборами. Невідомо, що показав би республіканський референдум на підтримку незалежності України, якби він був організований 17 березня замість всесоюзного на підтримку збереження СРСР. Однак у шоковій ситуації після путчу на підтримку Акта проголошення незалежності висловилися 90% громадян, які брали участь у голосуванні.

Це зумовило новий період в історії нашої держави, котрий триває по сьогодні і буде тривати вовіки вік. А тепер розглянемо наскільки активною була діяльність Львівського Руху і як вона вплинула на загальний підсумок діянь Народного Руху за перебудову.

ІІІ. Діяльність Львівського Руху

1. Причини створення Львівського Народного Руху

Львівську регіональну організацію Народного Руху України творили ініціатори дуже відповідально і скрупульозно, усвідомлюючи важливість справи. Конкретна праця із підготовки установчої конференції тривала пів року. Ми ставили перед собою дуже масштабне і нелегке завдання спочатку створити розгалужену мережу груп підтримки Руху, низових осередків, виявити нових сміливих лідерів. Іншою складовою цього завдання був план об’єднати максимально можливу кількість визвольних, опозиційних комуністичному режиму, демократичних середовищ, течій, окремих поважних та авторитетних осіб.

Найзначніша громада українських патріотів та інтелектуалів, що сміливо виявила свою активну суспільну та національну позицію, була тоді зосереджена в осередках Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка. Вони і стали основою опорою для створення нової вже суспільно-політичної організації. Серед них були Р.Крип’якевич, З.Мазурик, Р.Зорівчак, В.Репетило, Г.Іваницька, І.Мельник, М.Косів, М.Базилюк, М.Бабій, Я.Петько, В.Іськів.

Спільна участь у підготовці, організації та проведенні мітингів, походів, культурно-національних і протесних акцій 1988-го особливо зблизили нас, активістів товариства рідної мови, із лідерами Української Гельсінської Спілки (УГС). Тісною була співпраця між Всеволодом Іськівим і Михайлом та Богданом Горинями.