Реферат: Материнська амбівалентність
Термін “амбівалентність” ( із грецької amphi – навколо, біля, з обох сторін, двоїсте та латинською valentica – сила ) – складне поєднання протилежних почуттів, думок, бажань. У цих та інших визначеннях аналізованого психологічного феномена, акцент робиться на відношенні суб’єкта до об’єкта і його ставленні до самого себе або підкреслюються суперечливі стани емоційної і поведінкової сфер [ 14, ст. 480; 10, ст.752].
Критичний аналіз психологічної літератури показав, що термін “амбівалентність” – доволі важливе поняття у психоаналітичних теоріях особистості ( М.Кляйн, Ш.Магомет-Емінов, Г.Нюнберг, Ф.Ріман, Дж.Стівенс, З.Фрейд, А.Фрейд ) і гуманістичній психології ( К.Роджерс, Ф.Перлз, В.Франкл та ін. ). Різнобічна характеристика досліджуваного феномену [ 6, 7, 27, 28, 8, 17, 18 ] дає змогу визначити такі його змістові аспекти – складові:
1) одночасна подвійність явищ зовнішньої реальності, або внутрішнього світу: кожній базовій властивості для здійснення гармонії та рівноваги відповідає властивість протилежної ознаки, а кожній індивідуально-особистісній тенденції – антитенденція;
2) взаємонепримиренні протилежності мотиваційної, афективної, поведінкової сфер особистості характеризуються рівною чи майже рівною силою та обсягом: рівновага і сталість явища, які пов’язані з однаково наявним протиставленням тенденцій, полярних за своєю суттю;
3) співіснування протилежностей у формі амбітендентності, тобто єдності, свідомого та несвідомого, чим, власне, й відрізняються від внутрішньоособистісного конфлікту;
4) амбітендентність має помірний вияв, здатна до інтеграції, тому, становлення особистості проходить у конструктивному ритмоциклі; надмірна амбітендентність майже не інтегрується, тому розвиток особистості відбувається з переважанням дискордантних і навіть патологічних умов.
Отже, амбівалентність особистості – властивість, котра виявляється у співіснуванні рівних за потенційністю, взаємоприйнятних, протилежних бажань, почуттів, думок та дій до зовнішнього чи власного, внутрішнього світу, що феноменологічно закріплюється у мотиваційній, афективній та поведінковій сферах вітокультурного буття людини. Останнє і є визначальним складовим особистісної амбівалентності.
2) Складові амбівалентності:
- Мотиваційна складова проявляється у двомодальній, позитивно – негативній самоорганізації амбівалентностей [1,27], у відповідності з потребою в афімації, яка реалізується як прагнення до прийняття, з одного боку, і як страх знехтування – з іншого. К.Меррей, Г.Салліван, К.Хорні вважають, що зазначена потреба є високорепрезентативною, власне людською.
Індивід не може одночасно реалізовувати два різноспрямованих спонукання, здійснювати дії, котрі заперечують одна одну, без спеціальної керуючої системи, яка організовує пріоритети дієактивності. М.Ш. Магомед–Емінов сутність мотиваційної амбівалентності розуміє, як “циклічно нав’язливий процес, котрий складається зі спроб локального задоволення і часткового покарання”, підкреслюючи вирішальне значення Его–позиції (свідоме самостійне вільне я) у функціонуванні цієї складової амбівалентності. “Вона може продовжувати знаходитися у стані амбівалентного коливання, зробити вибір на користь одного з варіантів, або спробувати перейти до реалізації контакту без свідомого прийняття рішення” [6, cт.52]. На думку вченого, нормальна (конкордатна) амбівалентність передбачає усвідомлення мотивів, з’ясування ієрархічності їх зв’язків, тому виділяє спеціальні прийоми усвідомлення цих внутрішніх спонук: аналіз власних мотивів діяльності, спілкування, вчинків; дослідження мотивів за умов сторонньої участі інших з тим, щоб інтегрувати свідоме і несвідоме відповідно до індивідуальної потреба мотиваційної сфери.
Мотиваційна амбівалентність особистості, в якій інфантильна, неусвідомлена протилежність ( страх знехтування ) не усвідомлюється та не приймається, спричинює розвиток деформованої дискордантної її інтеграції з потребою вдатися до відповідної саморегуляції особистості ( коливання, імпульсивний вибір, перебільшене значення негативного, тощо ).
Конкордатна інтеграція (за Т.С. Яценко – вторинна інтеграція [12, cт.3-9]) мотиваційної амбівалентності полягає у прагненні задовольнити потребу у прийнятті себе шляхом усвідомлення інфантильної самоамбітендентності (страху знехтування).
- Афективна складова (потяги, емоції, почуття) амбівалентності передбачає існування одночасного переживання задоволення – незадоволення й обов’язково толерантність до цієї протилежної подвійності як спроможність особистості сприймати, усвідомлювати, інтегрувати властивості актуальної амбітендентності. Звідси походить здатність людини витримувати фрустрованість (незадоволеність) роздвоєних потреб, цінностей, ситуацій без внутрішніх руйнівних наслідків (наприклад, емоційного “жування”) і швидше виходити із фрустраційної толерантності (І.Френкель-Брунсвік, С.Розенцвейг) й водночас конкордатної амбівалентності [11, cт.30].
Фрустраційна інтолерантність (нестерпність амбівалентності) відрізняється від фрустраційної толерантності тим, що афективні протилежності інтегрують частково (дискордантна амбівалентність) чи повно (патологічна).
Вдалою є позиція В.А.Лекторського, який обґрунтовуючи різновиди толерантності (байдужість, неможливість взаєморозуміння, зневажливість, розширення власного досвіду і критичний діалог), розглядає її залежно від рівнів переживання [4, cт.289].
Справді, переживати фрустраційну толерантність на засадах роздвоєння можна свідомо, творчо, самостійно й у такий спосіб зменшувати у процесі внутрішнього критичного діалогу фрустраційну інтолерантність. К.Роджере про таке пише так: “...після психотерапії індивід здатний з більшою витривалістю і з меншим хвилюванням сприймати ситуації, що зумовлюють емоційний стрес та фрустрацію. Це проявляється навіть тоді, коли згаданий вид фрустрації чи стресу ніколи не мав місця у психотерапії. Більш ефективне управління фрустрацією – не зовнішнє явище, воно стосується самокерованих реакцій...”[29,cт.310]
- Повед інкова сторона амбівалентності особистості знаходить формовияв у площині внутрішньої боротьби між агресією та доброзичливістю. А.Маслоу і К.Роджерс, описуючи ворожість, ревнощі та інш., котрі виникають через неможливість задовольнити базисні потреби у коханні, захищеності і приналежності, не вважають агресію ядром психічного світу людини, тому що саме фрустраційні потреби здебільшого найпривабливіші для неї. Зокрема, К.Роджерс так пише про свою клієнтку: ”...ядро її “Я” не є ні поганим, ні жахливо грішним, а чимось позитивним. Під пластом поверхневої поведінки, який контролюється, під гіркотою і болем знаходиться позитивне “Я”, причому без будь-якої ненависті” [29, cт.146-147].
Найсильніша реакція на амбівалентність особистості – агресія, яка реалізовується як фізична чи словесна атака, спрямована на те, щоб знищити окремий об’єкт, або нашкодити йому. Амбівалентна агресія супроводжується почуттям роздратованості, гніву чи злості, які поперемінно спрямовані на зовнішні об’єкти та саму особу. Вона відіграє подвійну роль: сприяє усуненню перешкоди і зменшує емоційне напруження. Вибух гніву приносить афективне полегшення навіть тоді, коли амбівалентну перешкоду не можна усунути чи здолати. Якщо соціальні норми відчутно тяжіють над людиною, то агресія переміщується всередину її психоструктури, перетворюючись на самоагресію , котра супроводжується тривогою.
Руйнівний вплив амбівалентної агресії в поведінці проявляється, зокрема, у вигляді регресії, для якої показовими є неадекватні реакції (безпідставні крик чи мовчання). Негативні наслідки такої поведінки полягають у тому, що людина вперто повторює певні дії, незважаючи на те, що вони не дають позитивних результатів. Така впертість дратує навколишніх, оскільки не завжди сприймається як переживання труднощів.
Важливо, щоб оточення характеризувалося терпимістю, доброзичливістю. “Терпимість, як фундаментальна властивість особистості, - підкреслює А.А.Реан, - це не лише противага, чинник утримання агресії, а й антипод агресивності як особистісної готовності до агресії [26, cт.230]. Вчений аналізує сенсуальну терпимість, яка зводиться до підвищення межі особистої чутливості на різноманітні, у т. ч. Амбівалентні впливи. Диспозиційна терпимість, або доброзичливість, є взірцем поведінки гуманістичного світовідчуття.
Яким же чином доброзичливість перемагає агресію і стає конструктивною творчою поведінкою? Це пояснює концепція самотрансценденції людського існування (Ж.П.Сартр), яка отримала подальший розвиток у гуманістичній психології (А.Маслоу, В.Франкл). Ідея самотрансценденції відкидає агресію, тому що в контексті цього підходу вона, спричинюючи руйнівну дію, неминуче приводить до саморуйнування. Навпаки, само здійснення відбувається в позитивному ракурсі, коли повно реалізується тенденція соціумного утвердження людини (“Двері щастя відкриються назовні”) і вона стає сама собою. Це дає підстави констатувати такий факт: інтеграція поведінкової амбівалентності особистості може успішно здійснюватися на принципах самотрансценденції, тоді доброзичлива поведінка долає агресивну.
Проаналізовані основні складові амбівалентності особистості, можуть бути подані у вигляді моделі. Кожна складова має розглядатися у динаміці внутрішніх змін і перетворень. Вивчаючи особливості формовиявів складових, треба зважати на їхню неподільну єдність, оскільки не існує мотивації поза переживанням а вмотивовані емоції та афекти завжди мають поведінкове підґрунтя.
3) Види амбівалентності особистості:
Виділяють три види особистісної амбівалентності:
- конкордантно – гармонійний (протилежності повністю інтегровані);
- дисконкордантно – дисгармонійний (протилежності частково інтегровані);
- патологічна амбівалентність,
зокрема Л.М.Собчик вважає: “Якщо різноспрямовані тенденції присутні повноцінно, то внутрішня структура особистості буде конфліктною, а самоконтроль – не завжди успішним і результативним. Зовні гармонійна особистість може виявитися дискордантною, тобто такою якій зовнішні атрибути нормативної поведінки даються ціною значного емоційного напруження ... Це може конкретизуватися у спалахах поведінкових реакцій, агресивних вчинках. [9, ст.28]
Л.М Собчик також визначає поняття амбівалентності : це – єдність внутрішньо вагомих протилежностей, які формують дискордантний тип особистості, котрому властивий нормативний стиль поведінки на тлі неймовірно великих зусиль, що приводить до розвитку дискордантної амбівалентності як характерологічної властивості.