Реферат: Методичні проблеми реалізації комунікативно-мовленнєвого підходу у початкових класах

2) розуміння мовних значень;

3) оцінювання виразності мовлення;

4) розвиток чуття мовлення (тексту);

5) координація усного та писемного мовлення;

6) поступове збагачення мовлення.

Теорія принципів Л.Федоренко корелюється з принципами мовленнєвого розвитку, які обґрунтовані завдяки аналізу й узагальненню закономірностей розвитку мовлення. До них відносяться: комунікативний, когнітивний, соціокультурний, єдності вивчення мови й розвитку мовлення, цілісності формування лексико-граматичної будови мовлення.

Якщо закономірності засвоєння мовлення – це констатація об’єктивно існуючої залежності між результатами мовленнєвого розвитку учнів та вдосконаленням їх мовленнєво-творчої системи, то лінгводидактичні принципи – це правила, які визначають шляхи розвитку та вдосконалення мовленнєвої діяльності учнів.

Принципи навчання мовлення спрямовані на ефективне керівництво процесом оволодіння дітьми мовними знаннями, вміннями й навичками з подальшим їх застосуванням у повсякденному житті.

Лінгвістичні поняття, факти і закономірності, які окреслені змістом навчання мови, повинні забезпечити коло знань учнів, які є основою для практичного оволодіння мовленням. Учень в результаті засвоєння мовних знань усвідомлює моделі й норми практичного використання їх у мовленні, що сприяє формуванню мовленнєвої діяльності, спрямованої на кінцевий результат – вільне володіння мовленням: сприйманням, розумінням мовленням і говорінням.

Теоретичний аналіз проблеми розвитку комунікативних умінь (К.Бархін, В.Добромислов, А.Міртов, Є.Соловйова, Д.Ушаков та ін.) показав, що рівень сформованості комунікативних умінь залежить від багатства словникового запасу та умінь використовувати всю різноманітність граматичних засобів мови при побудові власних висловлювань.

Так, одиницею процесу мовленнєвої діяльності є слово. У кожному слові поєднані лексична і граматична його сторони і кожна з них має свою специфіку. Лексична сторона показує відношення слова до тих явищ об‘єктивного світу, які ним означаються і відображаються. Значення виконує свою інформативну роль і об‘єднує в слові звукову форму, комплекс звуків, що історично створені і закріплені, з певними об‘єктами, їх групами, властивостями, що існують реально. Слово, таким чином, являє собою єдність звукової форми і певного значення.

Крім лексичного змісту, кожне слово є ще носієм і другого значення – граматичного, яке супроводжує лексичне, доповнює його і на противагу лексичному існує не лише як значення тільки даного конкретного слова, а як спільне для багатьох слів, що належать до певних груп чи класів. Таким чином, граматичне значення абстраговане від лексичного змісту і є одночасно спільним для цілих сукупностей слів.

Через слово, як підкреслює Є. Галкіна-Федорук, у мовознавстві розглядаються явища лексичного і граматичного порядку. Маючи зміст явищ дійсності і виражаючи відношення до дійсності, слово завжди граматично оформлене. Як складова частина мови воно граматично змінюється і пов‘язується з іншими словами.

Одним із аспектів комплексного завдання посилення практичної спрямованості навчання мови в школі є розвиток мовлення учнів у процесі вивчення частин мови. Зокрема С. Іллєнко з метою полегшення засвоєння граматичних знань у курсі мови визначив опорні теми, які містять той мовний матеріал, що постійно має бути перед очима школярів, оскільки становить основу в опануванні теорії мови та здійсненні комунікативної діяльності. До таких опорних тем він зараховує будову слова, частини мови, члени речення, синонімію. Виділення частин мови як опорного, стрижневого поняття шкільного курсу мови посилює практичну спрямованість вивчення мови у школі.

Кожна частина мови має свої можливості в плані мовленнєвого розвитку учнів. Особливе місце, на нашу думку, займають прикметники, це обумовлено перш за все їх лінгвістичними особливостями. У сучасній українській мові прикметник є найбільш численною після іменника групою слів, яка утворюється за рахунок виділення якості у формах відношень між особами, абстрактними поняттями, предметами та діями.

Семантична система прикметників відображає складну галузь абстрактних відношень, узагальнює суспільне розуміння найрізноманітніших ознак і якостей предметів. Уживання учнями прикметників у мовленні – суттєвий показник зв’язку між процесами засвоєння мови й розвитком їх когнітивної діяльності.

Оволодіння прикметниками – це насамперед вагомий чинник мовленнєвого розвитку. Це частина мови, засвоєння якої робить мовлення учнів більш змістовним, різноманітним, образним, точним, виразнішим. Саме прикметник відіграє важливу роль у мовленні: він вказує на різні ознаки предметів і цим робить висловлювання більш точним і конкретним.

Вибір даної частини мови обумовлений тим, що вивчення прикметників сприяє розвитку більш чіткого і диференційованого сприймання навколишньої дійсності.

В. Капінос уважає, що комунікативно доцільним мовлення буває при наявності в ньому таких якостей, як точність, виразність та образність. Саме завдяки прикметникам, які можуть вживатися в прямому і переносному значенні, входити до складу фразеологічних зворотів, бути синонімами і антонімами, мовлення набуває необхідних комунікативних якостей.

Н.Тарасенко зазначала, що характерною ознакою мовлення розумово відсталих учнів є те, що вони майже не використовують в своєму мовленні прикметники, що робить їх мовлення невиразним, неточним та малозрозумілим для оточуючих. Їх висловлювання фрагментарні, бідні деталями, не розгорнуті і не цілісні.

Г. Дульнев, В.Петрова, З.Смірнова зазначають, що школярі використовують лише невелику групу прикметників; багато прикметників вони вживають неправильно, не розуміючи їх значення. Так, характеризуючи певний предмет або явище, розумово відсталі учні відмічають тільки його загальні якості, найчастіше колір, розмір, і не “помічають” специфічні внутрішні якості, відповідно, не можуть дати точну характеристику, часто для цього їм не вистачає достатнього запасу слів – ознак.

А.Аксьонова, Т.Ульянова вказують, що для учнів з недостатньо розвинутими комунікативно-мовленнєвими уміннями характерні такі особливості засвоєння прикметників: формалізм; недостатнє усвідомлення їх значення у мовленні; вузькість та одноманітність активного словникового запасу прикметників при достатньо розвиненому пасивному словнику, незначне використання прикметників у мовленні.

Практичне вивчення прикметників, як зазначав М. Гнєзділов, спрямоване на збагачення й уточнення словникового запасу учнів, а також вироблення умінь правильного використання і правопису прикметників.

Як відомо, бідний словниковий запас, своєрідність загального психічного розвитку, недорозвиток фонематичного аналізу, порушення функції узагальнення та абстрагування, дефекти вимови безпосередньо впливають на процес формування комунікативних умінь.

Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання певного комунікативного завдання: щось повідомити, про щось дізнатись, у чомусь переконати, спонукати когось до виконання дій тощо. Розумово відсталих учнів таких умінь необхідно спеціально навчати, оскільки спонтанно у даної категорії дітей вони не формуються.

Однак без належно організованої практики навчити розумово відсталих учнів використовувати мовлення з комунікативною метою неможливо. Необхідно, щоб усі мовні одиниці, що складають обов’язковий для них програмовий мінімум, “пройшли” через їх мовлення. Лише тоді можна сформувати в учнів уміння правильно застосовувати вивчені граматичні форми у власному мовленні.

А. Аксьонова, Н. Барська та ін. зазначали, що головне завдання вивчення граматики – це формування умінь практичного, усвідомленого складання текстів. Текстовий матеріал забезпечує більш ефективне засвоєння мовних явищ, наочно показуючи особливості їх функціонування у мовленнєвому потоці, а це має велике значення для формування комунікативних умінь. Робота з текстом дозволяє систематично вести повторення й узагальнення вивченого, здійснювати внутріпредметні й міжпредметні зв’язки. Систематичне використання тексту поступово ознайомлює учнів з характерними особливостями зв’язних висловлювань і готує до розуміння чужих та створення власних висловлювань (текстів).

Метою викладання української мови в початкових класах є удосконалення мовленнєвих та комунікативних умінь учнів на основі засвоєння елементарного курсу граматики та практичного використання набутих знань в усному та писемному мовленні.

Значну роль у реалізації завдань навчання учнів мають уроки української мови, яка є не лише предметом вивчення, а й інструментом пізнання, засобом корекції інтелектуального розвитку школярів. Як писав В.Сухомлинський, мова належить до предметів, “у яких знання тісно зливаються з уміннями і виявляються насамперед в уміннях”. Тому важливим завданням навчання учнів рідної мови є формування у них умінь більш-менш вільного володіння мовленням. Для цього необхідно посилити практичну спрямованість уроків української мови, постійно виявляти неослабну увагу до тих аспектів навчально-методичної роботи, від яких залежить розвиток комунікативних умінь школярів.

К-во Просмотров: 189
Бесплатно скачать Реферат: Методичні проблеми реалізації комунікативно-мовленнєвого підходу у початкових класах