Реферат: Міжнародне право феодальної та рабовласницької доби
У Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н.е. багато істориків-правознавців період появи Законів Ману відносять до 2-го і навіть 3-го тисячоліття до н, є) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни.
У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум із висловленням конкретних вимог до іншої сторони, потім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.
Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними заборонами. Так, заборонялось убивати старих, жінок і дітей, воїнів, що здаються в полон, і парламентаріїв, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю повинні користуватися храми, їхні служителі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубцюваті стріли, отруйні стріли і стріли з розпеченими наконечниками.
Широкого розвитку набуло посольське право в Греції, в Римі - особливо його процедурна частина (церемонії, ритуали і т.д.), принципи недоторканості послів, князів. Це вже свідчить про розвиток посольського права. В Древньому Римі посольське право здійснювалося за допомогою спеціальних жреців, а пізніше - через послів (легатів), які вибиралися сенатом з свого оточення.
Також було розвинене посольське право в Індії, що розрізняло три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями і "ті, що передають послання" (тобто, гінці). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких обмінювалися заручниками, що давало поштовх розвитку своєрідного заставного права, яке у пізні часи зникло, представляли поручительства, що породжувало інститут гарантій, приносили клятвенні зобов'язання й укладали шлюби.
Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладання міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці 4-го тисячоліття до н. е. Вельми показовим є зміст мирного договору, укладеного в 1278 р. до н. е. між фараоном Єгипту Рамзесом ІІ і царем хетів Хаттушилем ІІІ. У цьому договорі сторони клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладь, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання за прямими договорами, називаючи ці договори справедливими. Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, котрі регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, що ведуть до встановлення тісних дружніх стосунків між державами й обопільного економічного, військового і культурного розвитку. Прикладом такого договору і шлюбу, що наступив за ним, може служити шлюб вавілонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді ІІ. Водночас слід зазначити, що суверенної рівності між монархами як суб'єктами міжнародного права уті часи не існувало. На вершині ієрархії знаходився звичайно Єгипетський фараон, що значною мірою рахувався лише з вавілонськими, хетськими, ассірійськими і деякими іншими правителями. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло і на характер та поширення практики договорів. Стали укладатися договори про кордони, про нейтралітет, про обмін спірними територіями, про торгівлю та ін.
Порівняно широко було розвинуте право міжнародних договорів в Греції, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу та ін.
Міста - держави (поліси) Древньої Греції вже на самій ранній стадії розвитку обмінювалися послами, укладали міжнародні договори, договори про взаємодопомогу, про торгівлю. Грецькі міста - держави вступали в договірні відносини і з державами інших регіонів: Спарта заключила в 387 р. до н. е. договір з Персією, Афіни в 346 р. до н. е. заключили договір з Македонією і інші.
В Римі також добре було розвинене право міжнародних договорів, в арсеналі якого, особливо починаючи з III ст. до н.є., налічувалося до 30 питань, із яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союз (наприклад, із Карфагеном 501 р. до н. є., і особливо - з Ганнібалом), пізніше - договори про торгівлю, про дружбу, про заступництво в договорах із варварами, про взаємодопомогу та ін.
Широко була розвинута практика міжнародних переговорів в Китаї, на яких іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладання міжнародних договорів. Ці договори носили політичний, воєнний та інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.
Практика міжнародного спілкування китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі з президентом, котрим, звичайно, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, що утворювали такі об'єднання, передбачалися питання відповідальності за дотримання умов договору і засоби колективного тиску у випадках порушення аж до застосування сили. Але були й інші договори, у яких учасники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомий факт спроби в 546 р. до н. е. створити загальнокитайський конгрес, мета якого - проголосити відмову від воєн. Вважають, що це був цілком новий розвиток цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася тільки спробою.
Практика китайських договорів була різноманітна: укладалися мирні договори взаємодопомоги, договори з територіальних питань, особливо з нейтралізації територій, незавдавання шкоди територіям, особливо рікам.
Таким чином, В законах Ману говориться про суворі обмеження воєнного насилля: заборонялося використовувати отруєну зброю, вбивати беззбройних, полонених, поранених: проте не заборонялося розгромлювати країну неприятеля будь-якими засобами, знищувати його поля і фортеці. Також в рабовласницьку добу широко розвивалося посольське право та право міжнародних договорів.
3. Закони та звичаї війни рабовласницької доби
Греки розрізняли війни законні і незаконні. До законних відносили: захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Широко застосовувалися інститути заручників, різних перемир'їв (на релігійні свята, на час Олімпійських ігор і для переговорів), контрибуції, нейтралітету, невтручання та ін.
У відносинах між древньогрецькими містами застосовувалися правила, що регламентували збройну боротьбу: війна найчастіше розпочиналася з її оголошення; отруєна зброя заборонялася; при захопленні міст не можна було вбивати тих, хто приховувався в храмах; воєннополоняні підлягали обміну або викупу і тільки в крайніх випадках перетворювались в рабство.
Особливого розвитку отримало право війни, котру, з погляду римської правосвідомості, Рим (тобто, римський народ) міг вести тільки на справедливій основі. Справедливою основою римляни вважали все те, що завгодно богам. Тому богослухняні римляни вели тільки справедливі війни, завойовуючи і знищуючи інші (варварські) народи. Початку війни передували її оголошення і складні процедури висловлення претензій, і якщо вони не задовольнялися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі, після чого в сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення сенату затверджувалося народними зборами, після чого в бік ворога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. За римськими законами війни, усе вороже нещадно знищувалося, розграбовувалося, а тих, хто залишився в живих, продавали у рабство. Так, у 167 р. до н. є. після захоплення міст Еміру було продано в рабство 150 тис. чоловік, а в 146 р. до н. є. римляни продали в рабство усіх жителів Карфагену. Одночасно розвивався інститут заступництва над іншими державами. У пізній період Римської Імперії (III ст. н. е) отримали розвиток інститут нейтралітету, інститут правового становища іноземців, що до цього часу іменувався як преторське право. Питання, що стосувалися території, звичайно вирішувалися в мирних договорах, у яких домінувала римська позиція.
Римському праву властивий розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус виводили з певних положень загальну формулу: "море - річ, якою можуть користуватися всі'" (маючи на увазі всіх римлян). Керуючись цим принципом і враховуючи те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство і тим забезпечити вільне плавання в Середземному морі в інтересах розвитку морської торгівлі.
Таким чином, древньоримські воєнні звичаї були суворими: знищувались цілі міста противника, а його майно захоплювалося; не тільки військовополонені, але й цивільне населення перетворювалося в рабство; обмеження в війнах були незначними (наприклад, заборонялося застосовувати отруєне зброю, отруту).
В Індії договори поділялися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною. Зокрема право війни було дуже гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій.
Дуже докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно з ними, торгові судна ворога могли бути захоплені і знищені, судна, на борту яких знаходився ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто, домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега і портів, контрабанда конфісковувалась, винні притягалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладанням мирного договору. Широко використовувалося посередництво і третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда - V ст. до н.е.).
Таким чином, правила ведення війни були суворими.
4. Філософи стародавніх часів про міжнародне право
В період рабовласництва була відсутні не тільки єдина система міжнародного права, але і наука міжнародного права. Проте мислителі древності в своїх творах нерідко торкалися питань міжнародного права. Так, у древньогрецьких філософів (Платона, Аристотеля) зустрічаються думки з окремих міжнародно-правових проблем, і зокрема, про правила ведення війни. Війни, розпочаті без достатньої підстави засуджувались.
Блаженний Августин (IV ст.) справедливими вважав війни, що змушений був вести Рим, якщо на нього “зухвало нападали вороги". До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава.
Значний внесок у розвиток науки міжнародного права під таким впливом зробив найвизначніший ідеолог західноєвропейського феодалізму, учений теолог і філософ Хома Аквінський (1225-1274 рр.). Він обґрунтував правосуб'єктність найбільш розвинутих європейських держав, чим сприяв зближенню церковної і світської влади й, отже, зміцненню Апостольського престолу. У сфері ставлення церкви до війни Аквінський досліджував питання, що стосуються моральної і юридичної сутності війни та її наслідків, і на основі цього зробив певні висновки щодо правомірності воєн. У загальному плані ці висновки певною мірою віддзеркалювали вищевідзначені постулати католицької релігії.
Однак зокрема Аквінський вважав, то правомірність або неправомірність воєн залежить від того, наскільки вони порушують принципи мирних стосунків.
До таких принципів він відносив:
принцип "раktа sunt sегvаndа";
принцип сумлінності в міжнародних відносинах, неприпустимість віроломства;
принцип використання добрих засобів у досягненні добрих цілей;