Реферат: Міжнародне співтовариство у боротьбі з корупцією

У статті 11 Указу Голови Китайської Народної Республіки від 21 січня 1989 р. сказано, що урядовець, майно або витрати якого вочевидь перебільшують його законні доходи, зобов’язаний пояснити джерела таких надходжень. Якщо урядовець не в змозі засвідчити своїх доходів, частина, що перевищує його доходи, має вважатись незаконними доходами. У такому випадку він підлягає ув’язненню на строк до 5 років, а частина незаконно отриманих доходів – конфіскації.

Покаранню підлягають не тільки фактичні розкрадання, але й неправомірне використання часу та праці державних службовців, державних приміщень і устаткування, наприклад EOM.

Міжнародні організації розглядають як небезпечні дії, коли особа зловживає своїм службовим становищем. Рекомендовано розглядати питання про встановлення кримінальної відповідальності за будь-яке відволікання державних ресурсів на порушення встановлених норм, навіть у випадку відсутності особистої користі для відповідальної посадової особи. Невиправдане збагачення тієї чи іншої посадової особи також повинно підлягати покаранню, навіть якщо при цьому не завдається безпосередньої шкоди державі або будь-якій приватній особі, оскільки спричиняється шкода моралі у державі і підривається довіра громадян до уряду.

У міжнародних нормах існує поняття – “конфлікт інтересів”, що розглядається як протиріччя між службовими обов’язками та особистими корисливими інтересами службовця. Поняття дуже широке і передбачає участь службовця в комерційній діяльності, прийняття управлінських рішень щодо осіб (організацій), з якими повинен вести ділові операції і т.ін. Такі дії вважаються загрозою для добробуту суспільства і кожна країна повинна розглядати питання доречності використання кримінальних санкцій. Це заслуговує на неабияку увагу у нашій державі.

Не менш небезпечними діями є ненадання службовими особами інформації щодо своїх прибутків, угод на суму, яка перевищує відповідну вартість; внесків на політичні цілі; банківських операцій. з іншої сторони, кримінальними діяннями вважається розголошення або використання службовою особою конфіденційної інформації, яка стала їй відомою у зв’язку з виконанням державних функцій. Останнє положення чітко відображено у ст. 10 Міжнародного кодексу поведінки державних посадових осіб, де зазначено, що відомості конфіденційного характеру, якими володіють державні посадові особи, зберігаються у таємниці, якщо національне законодавство, виконання обов’язків або потреб правосуддя не вимагають іншого. Такі обмеження застосовуються також після залишення служби.

Це положення знайшло подальше закріплення у ст. 22 та 26 Типового кодексу поведінки державних посадових осіб, який було ухвалено Комітетом Міністрів держав-членів Ради Європи 11 травня 2000 року.

До речі, для нас є цікавим кримінальне законодавство Італії, де встановлена відповідальність не тільки за розголошення державної таємниці, як в Україні, але й за розголошення та використання службових відомостей.

У ФРН чиновник, який залишив державну службу, повинен суворо дотримуватись тайни інформації та фактів, що стали йому відомі в процесі служби для держави. Без дозволу керівника державної установи службовець не може їх розголошувати навіть у суді. Протягом п’яти років після закінчення державної служби колишній чиновник не може займатись новою діяльністю, що пов’язана з попередньою службою.

Обмеження на працевлаштування стосуються й колишніх парламентарів. У Бельгії, Греції, Італії та інших країнах законодавством передбачено однорічні періоди заборони на працевлаштування їх в урядові структури, в установи, що пов’язані з ними, або на посадах, що можуть стати причиною виникнення конфлікту інтересів.

У Греції парламентарям, які до балотування в законодавчий орган служили в армії, після закінчення повноважень назавжди заборонено повертатись до служби у Збройні сили.

Цікавим є механізм розв’язання конфліктів між Конгресом і органами виконавчої влади США. Постійне спілкування конгресменів та урядовців є звичайною нормою. Посадові особи виконавчої влади зустрічаються з членами Конгресу або його комітетів, дають письмову інформацію або відповідь, що стосується проблем, до яких привернули увагу виборці своїх представників у законодавчому органі. Конгрес має право проводити свої розслідування, але лише у справах, які стосуються і сприяють виконанню ним своїх законних повноважень. Згідно з рішенням Верховного Суду Конгрес не може проводити розслідування з метою покарання кого-небудь, а також обставин діяльності, що є виключно компетенцією однієї з гілок влади. з цих причин представники виконавчої влади можуть відмовити конгресменам і в наданні відповідної інформації.

Ця проблема є дуже актуальною для нашої держави. Багато колишніх парламентарів, чиновників, працівників правоохоронних органів безперешкодно переходять у державні приватні структури, де “успішно” використовують не лише здобуту інформацію і відомості, а й знання та навички.

Адміністративні заходи та законодавчі механізми попередження корупції. Незалежно від того, наскільки жорстоко або суворо здійснюються заходи кримінального переслідування, будь-яке суспільство реально може показати лише невелику кількість посадових осіб, які зловживають своїм службовим становищем. Тому для підвищення доброчесності урядових службовців необхідні адміністративні, управлінські, законодавчі механізми, а також механізми звітності.

У міжнародних нормах та рекомендаціях розглядається великий комплекс заходів щодо інформації про корупційні діяння, форми їх передачі та опрацювання. Зокрема, мова йде про створення незалежних органів по розгляду такої інформації, анонімність свідчень, спеціальних ліній зв’язку та встановлення відповідної винагороди особам за інформацію, яка підтвердилась.

У Франції у 1993 році створена Центральна служба по боротьбі з корупцією. На неї покладені такі важливі функції, як централізація інформації, необхідної для попередження (виявлення) фактів активної та пасивної корупції, зловживання службовим становищем як з боку державних службовців, так і приватних осіб, хабарництва, дій у корисливих цілях, посягання на свободу і рівність кандидатів на державних ринках, а також надання допомоги судовим властям, у випадках їх звернень, з приводу подібного роду фактів. з надходженням інформації, що свідчить про факти правопорушень, Центральна служба інформує Прокурора республіки для проведення розслідування.

У Декларації VІІІ Міжнародної конференції по боротьбі з корупцією (Ліма, Перу, 7-11 вересня 1997 року), у якій брали участь представники 93 країн світу, також чітко записано “... забезпечувати відповідний захист свідків (їх сімей) та захист інформаторів”.

Однією із важливих норм є дискваліфікація як захід адміністративного попередження “у чутливих ситуаціях” і як профілактичний захід боротьби проти корупції, а також як засіб захисту репутації службовців і дій уряду в цілому. Він полягає у тому, що будь-яке розслідування по звинуваченню службовця не повинно впливати на кадрові справи до того часу, доки результати розслідування не будуть свідчити проти даного службовця. з іншого боку, дискваліфікація забезпечує корисний механізм захисту чесного службовця, який може використовувати його проти тих, хто намагається його дискредитувати або вплинути на його рішення.

У комплексі цих заходів рекомендується кожній країні розробляти кодекси поведінки державних службовців та працівників правоохоронних органів, що дуже важливо і для нашої держави. Базовими є Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб, Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку та Типовий кодекс поведінки державних посадових осіб.

Процедури виявлення та притягнення до відповідальності корумпованих службовців. Головну роль, з точки зору міжнародних організацій у боротьбі з корупцією, відіграє правильно обрана стратегія і тактика діяльності державних органів, а також чітко окреслене коло органів, що займаються цією проблемою. В основу стратегії і тактики мають бути закладені як завдання, так і відповідні ресурси для їх здійснення.

Зусилля мають бути спрямовані на виявлення широкомасштабних та замаскованих проявів корупції і створення умов для зацікавленості в цьому правоохоронних, судових органів та інших державних організацій. Однією із важливих умов цього є нерозголошення діяльності щодо виявлення та розслідування фактів корупції, а також ніколи не кидати тінь на всю структуру, де мають місце такі факти. Це забезпечить правоохоронним органам допомогу з боку чесних державних службовців. У Резолюції ООН “Попередження злочинності та кримінальне правосуддя в контексті розвитку: реалізації та перспективи міжнародного співробітництва” (1990 р.) йдеться про те, що недоречно чорнити установу і провокувати ворожу захисну реакцію навіть з боку чесних співробітників, яким, можливо, вже і без того чиняться значні перешкоди у плані чесної та відвертої співпраці. Далі відмічається, що засоби масової інформації відіграють корисну роль, забезпечуючи політичну підтримку виділенню необхідних сил і коштів для боротьби з корупцією. Вони як рупор громадськості забезпечують гласність і підзвітність урядових кіл і системи кримінального правосуддя. Але, оскільки вони не є складовою частиною правоохоронних органів, то їх інтереси не збігаються з інтересами слідчих, прокурорів та суддів. Разом з тим, дозволяється публічність заходів, але тільки в тому випадку, коли вона принесе користь слідству і суду.

У міжнародно-правових актах відсутнє чітке визначення щодо органів слідства та суду, які повинні займатися розслідуванням та розглядом справ про корупційні діяння. Ставиться тільки єдина вимога, щоб вони були компетентні, високопрофесійні та абсолютно незалежні від існуючої в країні структури влади.

У статті 20 Конвенції про корупцію у контексті кримінального права, що підписана державами-членами Ради Європи 27 січня 1999 року, сказано, що кожна сторона вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення спеціалізації персоналу та органів на боротьбу з корупцією. Для того, щоб вони могли здійснювати свої функції ефективно та без будь-якого невиправданого тиску, вони повинні мати необхідну самостійність відповідно до основоположних принципів правової системи Сторони. Сторони забезпечують персоналу таких органів підготовку та фінансові ресурси, достатні для виконання його завдань.

Виконання цих функцій у рамках існуючих правоохоронних органів та створення окремих підрозділів має як переваги, так і недоліки. До недоліків відносять суперництво та бар’єри, що перешкоджають зв’язкам між новим органом та існуючими організаціями, великі адміністративні витрати та можливе або передбачуване падіння престижу і моралі в існуючих правоохоронних, слідчих та судових структурах.

Концепція створення спеціального органу для боротьби з корупцією передбачає:

а) політичну підтримку його у вищих урядових колах;

б) політичну і функціональну її незалежність у розслідуванні, навіть у вищих керівних структурах держави;

в) необхідні повноваження та право доступу до відповідних документів і допиту свідків;

г) чесне і незалежне керівництво.

Спеціальні повноваження, надані такому органу, повинні відповідати міжнародним нормам захисту прав людини, а його дії мають бути підзвітні судам.