Реферат: Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя
Простежимо на прикладах, як же цих основних правил дотримується письменниця у книзі "З часів єжовщини" (Мюнхен, 1954). На жаль, натрапляємо на безліч слів-покручів, яких не знайдемо у жодному словнику: "поплечників" (с. 11), "наложила" (с. 12), «не задріть" (с. 27), "боляк" (с. 227), "рівнож" (с. 303) тощо. Не дуже вдалими з граматичної та стилістичної точки зору є речення чи словосполучення, у яких порушено морфологічні засоби стилістики. Письменниця Ольга Мак допускає чимало помилок: "Той покричав, дав для порядку кілька разів у морду, але через дві неділі таки випустив" (с. 111); "в ночі мене автом відвезли з будинку" (с. 126), "вчилася в тому самому педагогічному інституті" (с. 15); "наложила натомість на них нові права" (с. 12); вона не підлягала жодній контролі" (с. 11); "у той самий час" (с. 13); "час-до-часу нервово схлипуючи" (с. 56); "від недалекого ставу тягло свіжим вітром" (с. 308); "адресую грошевий переказ" (с. 247).
Стилістичні функції слова розширюються, якщо вони входять у систему художніх засобів. Наприклад, сьогодні часто вживається у професійній лексиці слово «меценат», але в 70-х роках минулого століття в українській літературній мові воно майже не вживалося, хіба що в словнику іншомовних термінів латинське слово трактували на позначення покровителя наук і мистецтв. Е.Андієвська це слово вводить в художній світ з іронічним підтекстом: «Мовляв, дивіться, меценат, який зі шкіри вилазить, спеціально працює малощо не цілу добу, заощаджуючи гроші на так зване приватне видавництво», «Їм легко було меценатствувати, маючи дідівську спадщину на протринькування» (с.83). Інші слова (роман «Герострати») у мові авторській чи мові персонажів на позначення інтер’єру, ознак діяльності людини в навколишньому світі, фіксації побуту – це зріз мовно-предметний, мовно-професійний: скрипаль, кінооператор, режисер, фоторепортер, магнітофон, фірма, капітал, фільм, гравюри, антиквар, шофер, турист, крамниця, глиняний чайничок, тартинки, мушля, колодязь тощо. Василь Барка в романі «Спокутник і ключі землі» (К., 2004), наприклад, часто вживає іменник паровик. Отже, лише художній стиль здатний оживити в емоційній тональності реалії різних технічних епох – паровик і атомна бомба. Письменники дають змогу відчути добу, в якій живуть герої твору, через емоційний мовно-понятійний світ, крізь чутливі серця і душі персонажів твору. Через моделювання, концепцію зображення людини і світу постає й мовно-виражальна формула відображення художньо-образного світу прозаїка.
В мові художнього тексту Е.Андієвської відбивається час, що номінований досягненнями науково-технічної революції, бо сьогодення є механізованим, технізованим, отже, життя індустріалізоване з уже згадуваними автомобілями (саморухами), а також трамваями, годинниками, сифонами, атомними бомбами (в тексті – атомовими, с.281), фунікулерами. А ось в романі В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» час відбиває боротьбу людства за збереження миру, психологічно-правдиву атмосферу загального страху перед війною: вічна турбота за добро і щастя кожного. Про сонячне піднесення внутрішнього єства, про екзистенційний перелом, про гуманістичний творчий настрій ще 14 квітня 1921 року письменник у своєму «Щоденнику» занотував: «Мій перелом, як ця весна. Неначе зненацька, неначе несподівано, замість тоскного, морозяного туману в душі, замість холодної, безнадійної сльоти, крізь яку не видно нічого вперед на п’ять кроків, через яку весь світ здається вогкою, слизькою і темною ковбанею, - замість цього «раптом» п’яний вітер, сонце, молоді, жилаві уперті зелені бруньки, безмежний простір блакиті, галас і гомін всього живого». В цих словах відбито головну ідею миру: природа, як людська натура, здатна до подвійних вимірів – будувати й руйнувати. Війна є злом, руйнівною силою, а добро, милосердя – вселяє надію на мир. Людина мусить замислитися над своїм покликанням на землі. Розв’язання світового конфлікту мирним шляхом, покласти кінець «холодній війні» - головна ідея твору, адже «наше готування до нової війни новими засобами вбивання й руйнування – божевілля і злочин супроти людства» (с.366). Автор устами головного персонажа Степана Іваненка випереджає час, ніби зазирає у 1991-й рік: «Режим сам творить зброю, яка конче повернеться проти нього…Радянський режим уже підточений до такої міри, що досить якогось струсу, і він завалиться» (с.344). Антитезою головній думці письменник малює красу рідного краю. Він у пристрасному монолозі промовляє слова-захоплення навколишнім світом, малює ліричні пейзажі України. В наш час екологічних проблем ці слова, картини пейзажу були б інакшими, але на початку 50-х років ХХ століття В.Винниченко уявляв природу такою: «Іноді вони виходили на Володимирську, сідали десь на лаві й мовчки дивились перед себе. А там, перед ними, не було ні політики, ні руїн; і старий сивий Дніпро, і стриножений далекий обрій Чернігівщини, широченне небо над ними, все лишилось цілим, таким самим, як було і двадцять, і двісті років тому. Слава великим силам, непіддатним ніяким танкам, бомбам, ворожнечам крихітних людей!» (с.168). Останнє словосполучення вказує на всесильність природи, на безмежність Всесвіту, перед якими людина здається крихітною. Письменнику навіть важко уявити, щоб таку красу знищила атомна зброя.
Різнобарвними картинами українського степу В.Винниченко малює внутрішній стан головного персонажа Степана Петровича Іваненка, якого послала Москва на Батьківщину в службове відрядження. України не бачив Іваненко 15 років, і ось: «Степан Петрович повернув на першу межу і попрямував нею низеньким, зелено-срібним тинком хлібів. Над головою йому десь високо вгорі відразу зачулось срібне дзеленчання жайворонка, залітали жовті й білі метелики; запурхали з-під ніг якісь сірі птички; запахло давнім-давнім, срібно-зеленим дитинством; ворухнулись у душі ніжні, трошки шершаві від роботи руки матері; вистрибнула улюблена пісня сестри «На городі верба рясна»; в душі зчинився заколот…
…Жайворонок, зрадівши, ще дрібніше та ніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лиця необачного анкетера і засміялось золотими проміннями в примружених очах» (c.287). Через світ природи автор, отже, передає екзистенційне почуття ліричного героя. Образ центрального персонажа є актом свідомості. Але «якщо образ є актом свідомості, – завважував О.Потебня у праці «Думка і мова», – то уявлення є пізнання цієї свідомості».
Картини природи, світу кольорів – це творчий акт, народжений уявою автора. Поряд з картинами пейзажу, з чисто літературними сентенціями у внутрішніх монологах вияскравлюється несподіване розмовне слово, що, наприклад, забарвлює характерні для стилю Д.Гуменної риторичні речення інтимною інтонацією, як ось: «Тут – іще передвечірні сутінки, а там, у долині, Пітсбург потонув уже в вечір, мерехтить веселими електричними світлами, якимись моторошними загравами, – може пожежами?
Гарний який цей Пітсбург! Тут би малярем бути. Скільки несподіваних кожну мить краєвидів! Скільки тем: могутня промисловість… і оці гори лісисті, і вілли в трояндових кущах, що повилися аж на дороги… То внизу мерехтить тільки частина міста, що розтяглося по обидва боки Мононгагела й Алегени. От тут Мононгагела з’єднується з Алегени, а там вони вливаються в ріку Огайо, і мости дугами підносяться над міським промисловим пейзажем» («Багато неба», с.88-89). Могутня промисловість – автор не приховує своєї іронічно-саркастичної оцінки, коли пише про високо розвиненений індустріальний центр серед розкішної природи, яку людина повинна зберегти для наступних поколінь. Трояндові кущі повилися – ознака краси на фоні промислового задимленого пейзажу, як і мости дугами підносяться, наче підняті вгору руки, що просять у Бога порятунку від забруднення навколишнього середовища промисловими відходами. Якби письменниця, подорожуючи містами Америки, не відчувала беззахисності природи, то, мабуть, не народилися б з-під її пера іронічні епітети, побудовані на асоціаціях. Іронічний зміст таких означень ми відчуваємо лише в контексті сучасних екологічних проблем: на традиційних пейзажах вловлюються глибинні зміни, викликані сприйманням природи в епоху глобальної індустріалізації.
Певна річ, літературна мова нерозривно пов'язана з поняттям мовної норми. Наведені вище негативні приклади з творів, авторами яких є письменники української діаспори, не можна віднести ані до народнорозмовної, ані до літературної мови. Це швидше всього слова-покручі, мертві, слова, які ніколи не приживуться у мові народу. Бо одним із складників загальнонародної мови є літературна мова (відшліфована), що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові й акцентуванні. Письменники українського зарубіжжя у конкретних випадках відступилися від норми як сукупності загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними, зразковими на певному історичному відтинку. І це вносить певну нестабільність у граматичні правила. Культура мови - це культура думки. Не секрет, що культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах.
Вдамося до порівняльного методу, для того, щоб дізнатися, чи на своєму місці те чи інше слово з наведених вище прикладів. Для цього вчитуємось у праці відомих на Заході українських мовознавців Івана Огієнка та Святослава Караванського. Отже, за І.Огієнком слово "оздоба" - це прикраса; прикметник "евентуальний" взагалі відсутній у словнику І.Огієнка; дієслова - вибухла, мріло - відсутні; не знайшли й іменника "централя"; у словнику І.Огієнка відсутній прикметник "гігантичний", а є гігантський, велетенський. Не знайшли ми в І.Огієнка "ріжниці", а правильно наведений приклад абстрактного іменника - різниця. Немає й слова "почот", бо є варта, "задрити", бо є "заздрість". І.Огієнко так пояснює значення цього слова: «дивитися зле», споглядати з-під лоба, вкінці набрало значення завидувати - звідси заздрити, заздрість» .
Англіцизми, деформовану лексику вживає Степан Ярмусь у передмові до "Етимологічно-семантичного словника" І.Огієнка (т.1 с. 6-7), як-то: дезидерат передплатників; показчик - відсутнє спрощення приголосних; скомплікованою справою; типографічні знаки – орфографічна помилка; подяку за вирозуміння; прохає вибачення за цю проволоку тощо. Таких слів немає у словнику І.Огієнка, бо ж існує, наприклад, не проволока, а зволікання.
Автор передмови Юрій Мулик-Луцик пише, що "Словник” митрополита Іларіона є не тільки етимологічним, а й словником семантичним, таким, що подає значення слів"'. У післямові до 4 тому словника літературознавець Магдалина Ласло-Куцюк пише, що через усю довголітню, плідну діяльність Івана Огієнка "червоною ниткою проходить бажання боротись за єдність української мови. За неї він боровся, живучи до війни у Польщі і намагаючись навчити гaличан говорити правильно, по-літературному; за це він боровся, живучи в еміграції і виступаючи проти намагання великої частини інтелігенції з діаспори утвердити відмінний правопис, ніж той, яким користувалися у Києві" .
Сучасний учений-філолог Василь Лизанчук також обстоює соборність правописних норм, бо це є "важливий та актуальний принцип – соборності правописних норм, орієнтація на взаємодоповнювальність особливостей мовного розвитку у східних та західних частинах національної території, а також зарубіжного українства". Життя не стоїть на місці, воно вносить корективи й у мовні правила, у лексичний склад рідної мови. Дехто з науковців ревно захищає правописні норми, які затвердив своїм підписом М. Скрипник. На нашу думку, цей академічний "харківський" правопис не був ідеальним на період його створення. Крім того, минуло вісімдесят років з часу його прийняття, тому, аби не перетворити нашу мову на мертву, потрібно враховувати реалії сучасності, виробити не догматичні, а єдині правописні норми – спільні для всіх українців.
О.Пономарів слушно зазначає, що "наслідком історичного розвитку мовознавчої науки та одним із її великих досягнень є визначення структурно-функціональних стилів мови, а також принципів застосування їх у мовній діяльності суспільства". Саме конкретні текстуальні приклади з творів літераторів українського зарубіжжя свідчать про те, що стилістичний напрям у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціонування стилів мови, а це межує з мовною неграмотністю. Мовна ж культура в художньому тексті – це надійна основа, тверда опора у виражені незалежності думки, еталон виховання в царині володіння нормами сучасної української літературної мови.
Ще раз нагадаємо, що культура мови – це культура думки.
Таким чином:
1. Більшість письменників української діаспори всупереч усталеним мовним нормам продовжують практику використання "харківського" правопису швидше всього з ідеологічних, а не філологічних міркувань, що призводить до дисгармонії культури мовлення, недотримання єдиних орфографічних правил.
2. Індивідуальна мова літераторів не є зразковою, а отже, це створює штучні перешкоди написанню творів високої художньої вартості.
3. Наведені зразки ідіолекту не належать до нормативної лексики, а стилістичний напрям (як виняток) у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціональних стилів сучасної української літературної мови.
4. Ідіолексика прозових творів письменників українського зарубіжжя не завжди чітко й виразно відбиває світосприйняття, світобачення дійсності через причину невідповідності слова для найточнішого висвітлення думки, а подеколи через використання мертвих слів.
2. Словесно-художні образи у творчості О.Гай-Головка, Ольги Мак, С.Риндика, Л.Мосендза, С. Кузьменко
У творах реципієнти сприймають аналіз із психологічно-загостреною формулою світобачення, світовідчуття, з індивідуальною неповторністю ставлення до оповідання, його появи з першооснови до реалізації творчого процесу: задум, його втілення, літературний пошук щодо шліфування твору. Тобто, читач не байдужий до проявів художнього таланту митця.
Для тих письменників, які опинилися на чужині, українська мова, українське слово ставало не тільки комунікативною формою, а засобом для вираження власних роздумів, узагальнень, розкриття власної душі. Кожен із письменників, певна річ, хотів бути почутим, визнаним ще за життя. Олекса Гай-Головко писав: "Чомусь у нас увійшло у звичку віддавати належне більш чи менш визначним людям за життя, а митцям - після їхньої смерті. Це дуже несправедливо. Коли б у стародавніх Атенах чи Римі не було митців, ми нічого не знали б про греків і римлян, про їхнє життя, звичаї, традиції, дух і культуру. Народи цих країн добре розуміли завдання своїх митців і тому віддавали належне саме їм за їхнього життя, призначаючи для них найпочесніші місця, а під час великих національних свят увінчували їх лавровими вінками" .
Сталося так, що більшість письменників діаспори давно уже відійшли за межу вічності, серед них й Олекса Несторович Гай-Головко. 1959 року видавництво "Муза" (Вінніпег) благословило у світ його книгу оповідань "Одчайдушні". До неї увійшли дванадцять гостросюжетних оповідань. Із збірки помітно вирізняється оповідання "Сповідь Золотої Троянди". Загадковий незнайомець у Лондоні розшукує Дениса Малюту. Він п?