Реферат: Мовний світ української поезії

А ось твори В.Сосюри явили нам безпосередність і гостроту світосприймання, вміння художньо відтворювати тони, мелодії, барви життя й природи, щедрість людських переживань. Його стиль становить окрему сторінку в історії української літературної мови. Весна – символ щасливого майбутнього; в цьому стилістично-смисловому ключі вживається означення «сонячна весна».

Зазвичай про народну основу метафоричного мовлення В. Сосюри свідчать також інші контексти із образом вітру, наприклад у поемі «Червона зима»:

І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,

І навіть вітер нам доріг не замітав...

Відчувається, як образ вітру проходить своєрідну еволюцію: від супутника поетового дитинства – «в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні» до відображення руху військових ешелонів на фронт – «дихає сосною квиління вітрове»; вислів «вітер верби хилить» – звучить для поета як попередження про сумну звістку – смерть брата. Разом з цим, такий ряд продовжують похмурі й суворі образи: «Чорні танки повзуть невблаганно», «бомбами ниви роздерті», «зенітного вогню завіса грізно висне», «зчорніло від розривів поле і в багряних плямах білий сніг», «земля неначе рана, і сонце — раною вгорі». Для індивідуальної поетичної системи Сосюри у вживанні найхарактерніших словесних образів простежується певна закономірність: вони стають постійними компонентами вираження конкретної теми. Наприклад, тема війни активізує емоційно-оцінні прикметникові епітети типу кривавий, чорний, грізний, невблаганний, експресивні дієслова зчорніти, роздерти та ін. Відтак конкретне тематично-ситуативне вживання спричиняється і до розвитку значення слова.

Прикметно й те, що лірика В. Сосюри забарвлена золотими тонами: липень золотий, листя золоте, свитки золоті, вечір золотий, золотий Дінець, золотий огонь. Є в цьому епітеті й семантика кольору – золота береза, золоте проміння; зображення людської краси – золоті очі, золотоволосий командир; відображення ліричного ставлення до предметів або романтичне уявлення про них – золотий завод, золоті човни. Інший емоційно-оцінний зміст: золотий содом, золоте ридання. Стилістичними функціями епітета «золотий» поет охоплює нові явища, наділяє цією ознакою абстрактні поняття: золота печаль, золотий екстаз, золота молитва. Автор творить неологізми, сполучаючи епітет золотий з іменником, відтак під його пером постають епітети-новотвори: «І світить молодик – мій брат золоторогий», «Серце моє розхристане крізь віки гряде і голосить, і радується на шляху золотолірному».

Посутньо поезія М.Бажана наскрізь перейнята невситимою «жагою видіння і пізнавання». Звідси його називають поетом глибокого інтелектуально-філософського обдарування. Сконденсований характер думки, її динамічний, напружений розвиток виявляється в постійному шуканні зіставлень.

Скажімо, порівняння допомагають поетові розкрити характер зображуваної дії, змодельовуючи образ дійсності: передати форму, розмір, запах, внутрішню якість предмета тощо. Часто вживається цей троп для змалювання художнього образу людини, розкриття її внутрішнього світу. Зазвичай розрізняються в порівняннях суб'єкт (те, що порівнюється), ознака і об'єкт (те, з чим порівнюється) зіставлення. Об'єктами в порівняннях поезії М. Бажана виступають конкретні предмети і явища об'єктивного світу. Найчастіше вживає поет непоширені порівняльні звороти, підрядні речення зі сполучниками як, мов, наче, порівняння, виражене орудним відмінком. А ось сонорний світ, світ музики (світлість звуків, тон віолончелі) відображається в природі, зливається з нею; художній образ здобуває своє логічне завершення. Відтак рух думки поета плавно переходить в динаміку пластичного розвитку образу.

Серед сучасних майстрів красного письменства є поети, творчість яких виразно віддзеркалює наш бурхливий час, чітко відбиває його ритм. Не маючи талановитих майстрів слова, не можна говорити про літературно-мовний процес, про живу історію української літератури і літературної мови. До особливо творчих особистостей належить Дмитро Павличко. Його мовно-поетичне мислення невіддільне від історичної долі України. Поет фіксує історичні події. Про що б не писав письменник, скрізь у його творах переважає інтонація першої особи. Заакцентуємо, такі вірші – особливість трибунної, публіцистичної поезії. Скажімо, в кожній строфі вірша «Берези дружби» відчуваємо авторове «я» — я бачив, я чув, я знаю, я не хочу. Павличкове «я» вбирає людський біль, переймається тривогами, бідами світу. Показова семантика модальних дієслів маю, повинен, мушу, можу, хочу в поетичній мові вносить у поезію вольовий струмінь. По-іншому сприймається поряд із незвичними звертаннями офіційний мовний зворот мати доручення:

Від вас, мої львівські каштани,

Від вас, закарпатські черешні,

Від вас, придніпровські тополі,

Я маю доручення нині...

Ось тут авторське «я», особа відступає на другий план. Правда, слово, пісня, стяг, любов, гуманізм – ось ті поняття, що виказують лірику Павличка, концептуально розкриваючи двосвіття.

Раніше ми характеризували лірику Л. Костенко, її вірші наче підказують: учись спостерігати, інакше ти нічого не побачиш, не збагнеш, минеш важливе, головне. Її поезія допомагає глибше пізнати довкілля. Починається все з простого, з того, що помітиш звичайного горобця з пір'їнкою в дзьобику («Горобець із білою бородою»), відчуєш, що «ліс такий осінній, куди не ступиш – усе щось шарудить», зрадієш, що «Метелик білий в маки залетів». Допомагає дитині пізнати світ авторський вимисел, фантазія, адже «соловейко застудився. А тепер лежить під пледом, п'є гарячий чай із медом», а чорногуз, «відлітаючи в Африку, пакував чемодан». Фантазія допоможе повірити, що «Баба Віхола, сива Віхола на метільній мітлі приїхала».

Прикметною ознакою є повчання: учись бачити єдність світу, спільне у відмінному, відмінне у спільному, і тоді зрозумієш: «Берізки по коліна у воді» тому, що повінь; «ходить вишня у віночку» тому, що вкрита білим цвітом; в осінньому лісі «спинається грибочок» так само, як спинається на ніжки дитина. Відтак вловлюється «гармонія крізь тугу дисонансів», саме так натхненно промовила Ліна Костенко в одному зі своїх віршів. Слова влучно виражають суть творчості, перейнятої відчуттям драматичних суперечностей у світі, людській душі.

Дитячі вірші Людмили Савчук сповнені гамою кольорів, віддзеркалюючи природну красу, а отже є естетично значущими. Засобами алітерації, звукоповторами змодельовує казковий світ:

Сонях, сонечко яскраве

Мають колір золотавий,

Кругловиді, схожі личка,

Наче братик і сестричка.

(Л.Савчук. Абетка. – Тернопіль, 2008. – С.21).

Сполучуваність назв кольорів з різними поняттями в сучасній українській поезії відбиває закономірності використання традиційних образів, що стали певною мірою поетичними символами, а також новаторське вживання назв із семантикою кольору для створення емоційно-оцінних метафоричних означень. Лексика на означення кольору відіграє помітну стилістичну роль у поезії І. Драча. Чітко протиставляються щодо семантико-стилістичних функцій назв кольорів твори Б. Олійника інтимного й пейзажно-ліричного плану (часто вживані білий і сивий кольори; «Сива ластівка»). Поетичне мовлення активізує й пряму вказівку на колір, і властиве загальномовним метафорам значення «сильне хвилювання, страждання», що виражене у фразеологізмах типу «побіліти від страху», «білий, як стіна». Б. Олійник вдало використовує емоційний заряд загальнонародних фразеологічних зворотів із ознакою білий, біліти для створення індивідуально-авторських образів, як ось: «Став я білий, мов ядерна тінь», «Коли котився грім Розпечених до білого дискусій», «Ти була молода. Вже — солдатка. Іще – не вдова. Німець важко дивився. Ти блідла... біліла, як вишня», «Вона [мати] тебе у всесвіт віддала. О, як боліло їй – аж кров біліла, Коли вона себе в тобі родила!». Залучення вищеозначених фразеологічних зворотів у поетичне мовлення вказує на виразний індивідуальний стиль Б.Олійника, а також – на народнорозмовне джерело, відповідні структури розмовного плану.

Зчаста за текстуальним вживанням прикметник чорний виступає в індивідуальному стилі І. Драча як синонім до понять «урочистий», «величний».

Візьми його [слово],

Не дай на зваду славі,

А по-спартанськи босим – на мороз.

Туге од сонця, чорно величаве,