Реферат: Населення та трудові ресурси України 2

Згідно з даними переписів населення по Росії і колишньому СРСР чисельність населення України становила (в сучасних кор­донах): у 1897 р. — 28,4 млн. чол., 1926 р. — 29,5, 1939 р. — 40,5, 1959 р. — 41,9, 1970 р. — 47,1, 1979 р. — 49,8, 1989 р. — 51,7 млн. чол.

Як бачимо, чисельність населення України за великий період часу постійно зростала. Тільки за період 1959—1998 pp. загаль­ний приріст населення України перевищував 8 млн. чол. Слід відмітити, що середньорічний приріст населення був дуже нестабі­льним, а кількісні параметри його щороку змінювалися. Але за­гальною тенденцією було щорічне його зменшення. Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення України щорічно зменшується. На початок 1995 р. чисельність населення була майже такою ж, як у 1989 р. Особливістю цього процесу в Украї­ні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або при­родні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-еко­номічні та демографічні особливості, які склалися в країні на по­передньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку.

Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду демографічних, економічних і політичних проб­лем в Україні. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню ста­тево-вікової структури населення (його постаріння) і режиму від­творення, забезпечення народного господарства трудовими ресур­сами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

Розміщення населення. Україна належить до держав з висо­кою щільністю населення. На початок 1999 р. в цілому по країні густота населення становила майже 83 чол. на 1 км2. Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу.

Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся та півдня республіки. Тут воно становить менше ніж 60 чол. на 1 км . Причому в Чернігівській області щільність насе­лення не досягає і половини відносно середнього показника по Україні. Такий рівень заселеності тут викликаний природними особ­ливостями, що обумовлюють певну господарську діяльність. Рід­ко заселений і південь України, особливо Херсонська та Мико­лаївська області. Найвищий показник густоти населення в Украї­ні характерний для східного регіону, де він перевищує 130чол. на 1 км2, а в Донецькій області досягає майже 190 чол./км² .

Висока щільність населення характерна і для західних областей України, де вона становить: в Львівській області — 126 чол./км² , в Чернівецькій — 116 чол./км² .

Окремим регіоном, де показник щільності населення близький до середнього рівня по Україні, є Автономна Республіка Крим (цей показник досягає 83 чол./км² ). Зазначені особливості розмі­щення населення в Україні є значною мірою результатом регі­ональних особливостей динаміки його чисельності, що склала­ся в результаті відмінностей природного руху та міграційних процесів.

2.2. МІСЬКЕ ТА СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визнача­ються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продук­тивних сил.

Якщо на початку століття в Україні переважало сільське насе­лення — близько 82% всього населення, то нині майже 68% її на­селення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1979-1998 pp. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1979р. до 67,8% —в 1998р.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територі­альні відмінності — від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельно­сті населення України та її регіонів. Так, протягом останніх деся­тиліть динаміка чисельності міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979—1989 pp. зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на його скорочення. За 1994—1998 pp. міське населення країни скоротилося на 1,4 млн. чоловік.

Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50— 100 тис. жителів), великих (100—250 тис. жителів), крупних (250— 500 тис. жителів) та найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а та­кож у селищах міського типу.

На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України, зосереджено більш як 2/3 насе­лення країни. В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста.

В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. про­живає лише 2% населення, а решта населення проживає у посе­леннях до 20 тис. чоловік.

Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка — це ре­зультат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду.

Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільсь­кого населення є соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку.

Оскільки основною економічною базою господарського роз­витку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від специфіки цього виробництва в певних природ­них і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення за­гальної чисельності населення і особливо його працездатної части­ни, а також розміщення по території певних населених пунктів.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистич­них даних за значний період часу дав змогу встановити довго­строкову і стабільну тенденцію — постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так, лише за 1979— 1985 pp. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на 2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2 млн. чоловік.

Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбіль­ший приріст сільського населення був характерним для Авто­номної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського на­селення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігів­ській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушен­нями в економічній і соціальній сферах, а також у територіаль­ній структурі і організації народного господарства, особливо га­лузей матеріального виробництва.

2.3. УРБАНІЗАЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ДОВКІЛЛЯ

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов прожи­вання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяль­ності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов'язані з територіальною організаці­єю виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі пе­ревищує можливості їх самоочищення. Це призводить до дегра­дації навколишнього середовища, що негативно впливає на здо­ров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруд­нення навколишнього середовища. Основними центрами зосеред­ження екологічних проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні промислові центри. Так, питома вага за­бруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т. ч. у Харківській та Луганській областях — більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях — більше половини.

Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні майже четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлюється і потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші викиди цих шкідливих речовин в ат­мосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% — на Дніпропетровську і майже 15% — на Луганську область.

Звичайно, основні обсяги скидів у воду та викидів у повітря локалізовані у містах та міських агломераціях. Найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігаються в Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Єнакієвому, Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін.

Особливості екологічних умов окремих регіонів повинні вра­ховуватися і при територіальній організації сільськогосподарсь­кого виробництва. Це стосується насамперед приміського госпо­дарства, оскільки приміські території дуже часто забруднені важ­кими металами та іншими шкідливими елементами, які потрап­ляють з продуктами харчування в організм людини.

Важливим напрямом поліпшення екологічної ситуації у висо­ко урбанізованих регіонах є обмеження надмірного зростання про­мисловості та чисельності населення великих міст. Так, не конт­рольований належним чином промисловий розвиток таких вели­ких міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ, Макіївка, Горлівка при­звів до ряду складних екологічних, економічних та соціальних проблем. Один з шляхів їх вирішення полягає в обмеженні роз­міщення нових виробництв, які можуть лише ускладнити еколо­гічну ситуацію.

В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, у яких природне середовище знач­но краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі не має великих чи середніх міст, крім обласного центру (Він­ницька, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Особливо акту­альним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені од­не—два підприємства. В нових економічних умовах банкрутство таких підприємств може призвести до руйнації економічного ба­зису розвитку цього міста.

2.4. СТАТЕВО-ВІКОВА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демо­графічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова струк­тура населення є результатом особливостей народжуваності і смерт­ності населення в конкретних історичних умовах відтворення.