Реферат: Націоналізм як джерело політичних конфліктів

1. Національності, які не володіють атрибутами державності, представляють більший ризик, якщо їм притаманне стійке і правдоподібне прагнення до свободи, а центр силоміць перешкоджає цьому;

2. Чим густіше змішані національності, тим вищий ризик війни:

- ризики, пов'язані зі змішуванням, найвірогідніші при компактному проживанні ("дім до дому"), чим регіональні ("область до області");

- ризики, що виникають в разі змішування, більш ймовірні, якщо визволення співвітчизників діаспорою є важким, але можливим, і навпаки -якщо визволення неможливе або ж надзвичайно легкодоступне;

3. Чим більш захищені й легітимні політичні кордони та міцніші співвідношення між політичними й общинними кордонами, тим менший ризик війни:

- чим більш небезпечні і менш захищені кордони новостворених національних держав, тим більшим є ризик війни;

- чим більше міжнародна легітимність кордонів новостворених національних держав, тим меншим є ризик війни;

- чим. більше кордони новостворених національних держав відповідають етнічним кордонам, тим меншим є ризик війни.

Політичні фактори і ті, що пов'язані з навколишнім середовищем

Чим більше в минулому однією національністю скоєно злочинів щодо іншої, тим більшим є ризик війни:

- якщо більшість и,их злочинів пам'ятаються жертвами, тим вищим є ризик війни;

- чим більшу частку відповідальності за минулі злочини можна адресувати групам, які ще діють на громадсько-політичній сцені, тим більшим є ризик війни;

- чим менше покаяння і розкаяння демонструють групи, що завинили, тим більшим є ризик війни;

- чим жорсткіше національності притісняють меншини, які на даний час мешкають у країні, тим більшим є ризик війни.

Перспективні фактори

Чим більшою є розбіжність у віруваннях національностей у свою загальну історію та її сучасні умови, тим більшим є ризик війни:

- чим менш легітимними є уряд і лідери національних рухів, тим більшою є їхня схильність бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - більшим є ризик війни;

- чим більше держава вимагає від своїх громадян, тим більш вони схильні бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - більшим є ризик війни;

- якщо економічні умови погіршуються, громадська думка стає більш налаштованою до пошуків "цапа відбивайла", отже, війна стає більш вірогідною;

- якщо незалежні оцінювальні інститути недостатньо компетентні, такі міфи найчастіше превалюють у громадській думці, а відтак війна стає більш ймовірною.

Існують підстави виділяти наступні види націоналізму, що набули політичної форми: український, російський, русинський і кримськотатарський . Вони якісно відрізняються один від одного своєю формою, історичними традиціями, умовами існування в громадсько-політичному житті, претензіями і, відповідно, своїм конфліктогенним потенціалом.

Український націоналізм є ідеологічною базою цілого ряду політичних і громадських організацій. Найчастіше до центру уваги громадської думки потрапляють УНА-УНСО, Конгрес українських націоналістів, Соціал-націоналістична партія України, Організація українських націоналістів, Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська християнсько-демократична партія, Народний рух України, Конгрес української інтелігенції, "Просвіта".

Російський націоналізм , як ортодоксальна ідеологічна доктрина, в тій формі, в якій він існує в Росії, не властивий жодній більш-менш впливовій українській партії. Як виняток, можна привести кримські партії ("Русская партия Крыма", "Русская община Севастополя", "Республиканская партия Крыма"), які здійснюють вплив на політичну ситуацію тільки на території півострова.

Особливість ситуації в українській політиці полягає в тому, що тут існує дуже впливова опозиція так званому "інтегральному українському націоналізмові" у вигляді пострадянського інтернаціоналізму політичних сил лівого спрямування. Ними проголошуються відомі вимоги надання російській мові офіційного статусу у Східних регіонах, більшої інтеграції з РФ. Завдяки тому, що електорат політичних сил лівої орієнтації зосереджений в основному в Східних регіонах України, тобто в російськомовному середовищі, термін "російський націоналізм" доводиться брати в лапки. Фактично напруженість тут існує між російсько- і україномовними прошарками населення, а не між росіянами та українцями.

Згідно з приведеною вище методикою на запитання: "Чи можливе розгортання в Україні масштабного українсько-російського міжнаціонального конфлікту по лінії саме міжетнічного (або мовного) протистояння?", можна дати категоричну відповідь, що ні, неможливе. З одного боку, політичні сили українського націоналізму займають у просторовому вимірі локальні позиції (це, насамперед, регіони Львівської, Тернопільської, Рівненської та Івано-Франківської областей), з другого - треба враховувати існування досить значної географічної відстані між Львовом - своєрідним "П'ємонтом" української ідеї - і Східним регіоном (Донецьк, Луганськ) - цитаделлю пострадянського інтернаціоналізму, що, зрештою, не виключає виникнення окремих конфліктних інцидентів на побутовому рівні.

У конфлікті "український націоналізм - пострадянський інтернаціоналізм" етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних і світоглядних аргументів. Цей конфлікт обумовлений розбіжностями у поглядах на стратегію розвитку суспільства, інтерпретацію минулого, концепцію відносин з Росією, НАТО, Західними країнами. Тобто конфлікт розгортається в руслі пошуку оптимальних засобів модернізації посттоталітарного суспільства, хоча він супроводжується звинуваченнями преси в "антидержавницькій" діяльності і відвертих образах. Неабияку роль при цьому відіграють установки лівого консерватизму в масовій свідомості.

Русинське питання виникло на грунті національної ідентифікації східнослов'янських поселенців Карпатського регіону. Проблему при цьому становить виявлення саме кількості русинів. Зарубіжні дослідники відзначають існування значного числа членів русинської громади. Наприклад, П. Магочий відзначає існування 1,2 мільйона русинів, куди входять 977000 у Закарпатській області України, 130000 у Пряшівщині (Словаччина), 80000 у Лемківщині (Польща) та 30000 у Воєводині в Хорватії). Водночас інші дослідники взагалі відмовляють русинам в існуванні власної міцної громади. Так, М. Панчук відзначає, що наприкінці 1993 року заявили про себе як русини 55 чоловік, а наприкінці 1994 р. - 96).

Русинська спільнота ніколи не мала власних ознак державності. Республіка Підкарпатська Русь, створена у 1938 р., вважалася маріонеточною за змістом і уявляла собою наслідок геополітичних ігор того часу. Перша русинська організація в Україні - Товариство карпатських русинів - була заснована в 1990 р. її діяльності спочатку були притаманні культурологічні цілі, але розпад СРСР спричинив виникнення додаткових русинських організацій у Чехословаччині, Польщі та Угорщині. Зараз ці організації відмовляються від культурологічної діяльності на користь власне політичних вимог, а саме: визнання русинів як окремої національності; визнання русинської літературної мови; гарантування русинам усіх прав національної меншини у країнах, де вони проживають; у Закарпатті - визнання русинів домінуючою місцевою національністю. Відомо також, що у 1990 р. Товариство карпатських русинів закликало до повернення Підкарпатській Русі статусу автономії, яким вона користувалася протягом міжвоєнних років.

У цілому в українській суспільній думці існує негативне ставлення до намагань політичного русинства. На думку багатьох дослідників зараз політичне русинство існує лише у формі політичних ігор.