Реферат: Німецька модель держави
Порив до дій і протестний потенціал послідовників Г.Штрассера був дуже високий і відрізнявся від тієї зовні непоказної лінії на легальність, якої дотримувався Гітлер після виходу із в’язниці: почасти зазнали переоцінки його погляди, почасти він нівелював радикальність заради того, щоб удавати громадську лояльність, аби його не було вислано як австрійця без німецького громадянства з країни і тим самим не було покладено край його політичній діяльності на благо Великої Німеччини. У дусі справжнього більшовизму послідовники нової теорії Г.Штрассера вимагали змінити тактику партійної боротьби на готову до крайніх дій “політику катастроф”. Ось що з цього приводу пише І.Фест, маючи на думці Г.Штрассера: “Усе, що було на шкоду і роз’єднувало цю державу - путч, бомби, страйки, вуличні ексцеси чи погроми - уявлялося його прямому жаданню захоплення влади підходящим для досягнення успіху.” “Ми досягнемо всього, - як тлумачив незабаром Геббельс цю концепцію, - якщо зрушимо в похід за нашу мету голод, відчай і жертви”. Важливим доповненням сприймаються слова того ж Геббельса про намір “розпалити іскри в нашому народі в одне велике вогнище національного і соціалістичного відчаю”.
Привід до роздмухування такої пожежі в 1925 році дала загальнонімецька дискусія про долю володінь князівських родин, реквізованих соціал-демократами під час листопадової революції 1918 року. І от тоді Гітлер, усупереч позиції більшості націонал-соціалістів, не став на шлях “політики катастроф”. Більш того, він виступив рішучим пожежником, який не дав паліям держави, яка й без того ледве животіла, роздмухати іскри невдоволення в загальнонаціональну пожежу. Подиву гідно дізнаватися таке про особу, яка була ладна спалити світ разом з Німеччиною для здійснення своїх умоглядних побудов.
Багато хто вважав і вважає, що Гітлер при цьому намагався засвідчити перед можновладцями власну лояльність і здобути їхню прихильність. Однак навряд чи можна трактувати його рішучий виступ проти експропріації володінь князівських родин тільки як спосіб запобігти ласки сильних і заможних верств населення. Гітлер був і залишався буржуа не тільки за походженням, а й за своїм прагненням прокласти шлях до визнання себе саме буржуазним суспільством, утвердитися як його останній і єдиний рятівник, месія. Тому навряд чи годилося б дорікати йому в даному епізоді політичним розрахунком і лукавством.
Його міркування були і глибші, і більш ідеалістичні, ніж це може видатися на перший погляд. Гітлер уже на тому етапі не розглядав німецький народ крізь класове вчення. Він не визнавав поділу однієї нації на класи сам і рішуче застерігав від цього інших, викриваючи згубність такого підходу для майбутнього нації як єдиного цілісного організму. Гітлер вказував, що класове вчення покликане внести розкол у державу в інтересах міжнародного, насамперед єврейського капіталу, якому зась увійти в економічний простір національних держав в інший спосіб.
Однак масова свідомість тієї пори оперувала іншими поглядами і політичними категоріями. Священна війна бідних з багатими здавалася шляхом до відновлення порушеної справедливості, дарма що цей шлях вів зрештою до національної катастрофи та історичного небуття, що фізично відчував Гітлер сам і про що попереджав інших. Однак у тогочасній Німеччині, де позиції комуністів були надзвичайно потужними, а загальне соціальне становище нестерпним, закликати народ до класового замирення було все одно, що проповідувати в пустелі або перед глухими. Неоформлений у цілісний світогляд, націоналізм “фелькіше” програвав науково розробленому класовому вченню, яке конкретно вказувало на ворога і вчило, як і що проти нього робити.
Всенародний референдум про долю володінь князівських родин і гостра партійна дискусія з цього питання давала змогу позбутися в лавах націонал-соціалізму тих, у кого націоналізму було менше, ніж соціалізму. Відзначаючись на всіх етапах свої політичної кар’єри виключним радикалізмом, Гітлер не вдавався до тактичних маневрів, спрямованих на збереження масовості своєї партії. Він вирішив піти не тільки проти більшості німців з їхньою ворожістю до багатіїв, а й проти більшості своїх товаришів по партії, які щиро й гаряче, подібно до братів Штрассерів та Геббельса, поділяли класову ненависть доби. Навряд чи коректно пояснювати поведінку Гітлера в цьому питанні обережністю нещодавно побитого собаки (він-бо, нагадаємо, незадовго перед цим побував у в’язниці), оскільки він завжди посідав якнайекстремальніші позиції і вважав, що екстремальність дає змогу партії позбуватися тих поміркованих прихильників, які тільки обтяжують її і топлять усе у вічних дебатах, коли час діяти.
Ризик у цьому чаївся неабиякий, насамперед з огляду на якісний склад лав націонал-соціалістів. З одного боку, ті, хто прийшов до націонал-соціалізму, не приймали марксизму через його інтернаціоналізм, а з іншого, ці люди у війні й революції втратили все, що мали, отож і опиралися тому, щоб повертати соціальним паразитам те, що у них нещодавно відібрали. І втрачати, і набувати має увесь народ разом, а не окремі його верстви, - такою була думка більшості німців. Їм здавалося, що все пішло навспак і старі соціальні кривди, які роз’їдали націю століттями, повертаються назад. Та й принцип схиляння перед авторитетом влади, нехай і вчорашньої, вже був ґрунтовно підірваний у масах, а надто в очах пролетарів і “наці”, котрі багато в чому дзеркально повторювали одне одного за всієї їхньої взаємної ненависті.
В такій ситуації “наці” могли підтримати повернення володінь князівським родинам виключно задля того, щоб зіпсувати настрій марксистам. Водночас це були доволі рішуче налаштовані люди, готові до щоденних вуличних боїв з послідовниками Е.Тельмана, до справжніх хуліганських, ба навіть бандитських дій проти червоних маніфестантів із застосуванням обрізків залізних труб, ножів, каміння, палиць, а пізніше, коли комуністи стали давати адекватну відсіч, то й зброї, з якої стріляли у демонстрантів і страйкарів з дахів будинків. Це були люди, ладні на все, люди, які скуштували крові не тільки на війні, а й у вуличних боях (котрі стали невід’ємною частиною щоденного життя Німеччини), у перестрілках на дахах, куди комуністи виряджали загони для прикриття своїх вуличних виступів. Люди, які вже вважали за ніщо і власне, і чуже життя, оскільки в тогочасних умовах воно перетворилося на постійну муку і втратило остаточно всяку цінність.
Як бачимо, це були відчайдушні люди. Ідеолог світового комуністичного руху Клара Цеткін виділяла серед фашистів насамперед розчарованих представників різних класів і верств населення та вважала їх “найбільш наполегливими, сильними, рішучими елементами усіх класів”. Отож не догодити їм було б дуже небезпечно для партійного фюрера, який претендував на роль виразника їхніх поглядів. Кількісно серед послідовників націонал-соціалізму переважали на той час ті, хто найбільше потерпів від перемін, слідом за якими прийшли важкі часи кризи, - серед них були і робітники, і представники середнього класу, і дрібні рантьє, і дрібні власники, і ті, хто позбувся в часи інфляції своїх накопичень в ощадних касах. Їхнє обурення не знало меж від почуття несправедливості того, що їх позбавили всього і назавжди, а великим феодалам повертають власність.
Це в очах людей мало вигляд крайньої несправедливості. Стихійне обурення охопило більшість нації. Однак саме ці німці не мали ніякого бажання підіграти комуністам, які виступали проти скинутих революцією колишніх владарів країни. Таким чином, у відмові від поновлення священних прав на власність (нехай лише жменьки титулованих багатіїв), революція, яка позбавила більшість німців того, що вони мали, несподівано діставала своє продовження, хоча до цього вже, по суті, програла.
І ось у таких умовах Гітлер виступив у партійній дискусії на підтримку ідеї приватної власності і поновлення князівських родин у їхніх майнових правах. Заразом він нещадно пройшовся і по пунктах програми Г.Штрассера та його послідовників, перейнятої мало не священним марксистським духом боротьби з капіталізмом. Це був відкритий бій “лівому менталітетові” в рядах націонал-соціалізму, але ще більше - вільнодумству, різновекторності зусиль, поглядів, устремлінь, які підривали основи особистої влади Гітлера як єдиного авторитета у партії, її “розуму, честі й гідності”. Гітлер апелював до цінностей, вищих за класові інтереси. І націонал-соціалісти, немов під дією гіпнозу, всупереч своїй налаштованості визнали його правоту.
Чи виграв Гітлер дискусію, поставивши ідею національної згуртованості вище класового розмежування та антагонізму? Не виграв. Але справив - за тодішнього загострення націоналістичних настроїв у народі - настільки велике враження, що просто повів за собою більшість німців, подібно до того гамельнського щуролова, який заграв на чарівній дудочці, щоб вивести з міста заворожених дітей... У числі інших не встояв перед ораторським хистом і особистою магією проводиря мюнхенського “пивного путчу” і Йозеф Геббельс, який до того не дуже жалував Гітлера і вважав його жертвою впливу нікчемного буржуазного оточення, жертвою, яку треба вирвати зі шкідливого середовища та навернути до істинного, з погляду партійної групи Геббельса, соціалізму.
Поставлена в центр партійної дискусії дилема - соціалізм чи націоналізм, класова боротьба всередині нації чи класовий мир в ім’я нації гранично увиразнилася. Чи не вперше Гітлер, який до того рішуче ішов на всілякі конфлікти, сповідував у політиці аморальність, лицемірство і відверто зоологічну боротьбу за владу, продемонстрував бажання створити німецьке суспільство без конфліктів, спрямоване на утворення безприкладної монолітної “народної спільності”.
Уявлення Гітлера про суть соціалізму зводилися до дуальної пари “пан - раб” (сира темна людська маса і яскрава особистість вождя) та до зобов’язання господаря і вождя якомога повніше задовольняти основні потреби і забезпечувати захист безликої людської маси рабів. При цьому у відповідь на докір Г.Штрассера, що він іде на придушення соціалізму заради своїх вигідних нових контактів з економічними верхами Німеччини, Гітлер, як засвідчує стенограма дискусії, різко заперечив: “Я - соціаліст... Я починав як простий робітник. Я і сьогодні ще не можу терпіти, щоб мій водій їв на обід не те саме, що і я. Але те, що ви розумієте під соціалізмом, - це неприкритий марксизм. Розумієте, переважна маса робітників не бажає нічого, крім хліба й видовищ, вона не думає ні про які ідеали, і ми ніколи не зможемо розраховувати на завоювання симпатій значної кількості робітників. Нам потрібна еліта нової касти панів, котрою рухає не якась там мораль співчуття, а така, що ясно усвідомлює, що вона завдяки своїй кращій породі має право владарювати... Ваша система - це робота за письмовим столом, яка не має нічого спільного з реальним життям...” А на принципове питання, чи збережуться існуючи виробничі стосунки після завоювання влади нацистами, Гітлер відповів: “Звісно. Чи не гадаєте ви, що я настільки легковажний, щоб зруйнувати економіку? Тільки якщо хтось діятиме наперекір інтересам нації, втрутиться держава. Але для цього не знадобиться ні експропріація, ні право робітників на участь в управлінні державою”.
Соціалізм Гітлера, як про те свідчать історики, “не має нічого спільного з “механічною конструкцією” господарчого життя - його “соціалізм” є лише додатковим доповненням поняття “націоналізм”. Соціалізм означає відповідальність усієї структури в цілому за індивіда, тоді як “націоналізм” означає, що індивід всього себе віддає цьому цілому. В націонал-соціалізмі ж, продовжував Гітлер, поєднуються обидва елементи. Такий приклад віддав належне усім інтересам, а самі поняття зводив до ролі гральних фішок: капіталізм знаходив своє завершення тільки в гітлерівському соціалізмі, а соціалізм, виявляється, міг здійснитися тільки в умовах капіталістичної системи” (цитується за: І.Фест, “Адольф Гітлер”).
Г.Штрассер дотепно висміяв примітивізм, як йому здавалося, подібних уявлень про соціалізм спочатку в диспуті, а потім і в пресі. Але дійсність показала, що й Гітлер під час дискусії, дарма що так цинічно все спрощував, був не такий уже й далекий від істини. І демагогією він не займався. Багато хто зараз вважає, що соціалістична складова у назві нацистської партії, так само як і окремі гасла Гітлера, були лише поступкою часу, скерованою на розширення свого електорату. Однак скидається на те, що ідейні гітлерівці щиро вважали себе соціалістами і без усякого лукавства обстоювали описані вище погляди. Що ж до втілення цих поглядів у суспільну практику, то це було