Реферат: Обґрунтованість проведення слідчих дій у кримінальній справі

Так, наприклад, обшук житла гр. М. провадився на підставі постанови судді Ленінського районного суду м. Кіровограда, винесеної за поданням слідчого прокуратури цього району в іншій кримінальній справі, до якої гр. М. відношення не мав. Причому цю слідчу дію було проведено через 2 місяці 5 днів після винесення зазначеної постанови працівникам відділу боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів Ленінського району без відповідного доручення слідчого [4].

У процесі вивчення матеріалів кримінальних справ було встановлено, що у 15,5% (32) опрацьованих справ слідчі дії провадились оперативними працівниками, що не входили до складу слідчо-оперативної групи, без доручення слідчого; у 13,1% (27) – слідчим без винесення постанови про прийняття кримінальної справи до свого провадження; у 25,2% (52) – до винесення постанови про порушення кримінальної справи; та у 38,2% (79) не було дотримано порядку провадження слідчих дій, визначеного КПК України.

Подібна практика грубо порушує вимоги КПК України, які висуваються до порядку проведення слідчих дій, чим створює істотні перешкоди для забезпечення прав та свобод їх учасників.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що повноваження на прийняття рішення про провадження слідчих дій перелічені вище особи мають як учасники кримінального процесу, що провадять досудове розслідування. Проте для реалізації наданого їм права у конкретних умовах необхідне дотримання належної процесуальної форми прийняття рішення, інакше їхні дії та рішення вважатимуться необґрунтованими і, як наслідок, незаконними.

Як ми вже зазначали, умовою, що дає слідчому право провести слідчу дію є належний порядок прийняття рішення про її проведення. Перш ніж перейти до аналізу цієї складової, слід зупинитися на розгляді сутності кримінально-процесуального рішення про проведення слідчої дії, оскільки останнє характеризується власним внутрішнім змістом та зовнішньою формою, що в сукупності становить підстави для проведення слідчої дії.

П.А. Лупінська процесуальне рішення визначає як правові акти, що мають встановлену законом процесуальну форму, у яких органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд в межах своєї компетенції у визначеному законом порядку дають відповіді на питання, що виникають по справі, і які містять владне волевиявлення в діях, що випливають із встановлених обставин і приписів закону, спрямованих на досягнення завдань кримінального судочинства [1, с. 18].

А.Б. Муравін пропонує розглядати процесуальне рішення слідчого як спрямований на вирішення завдань кримінального судочинства індивідуальний правозастосовний акт, який приймається в межах компетенції та реалізує його повноваження, має встановлену законом процесуальну форму, містить правові висновки з питань, що виникають в ході досудового слідства, та характеризується такими властивостями як законність, обґрунтованість, вмотивованість та справедливість [12, с. 5].

Н.В. Глинська визначає кримінально-процесуальне рішення як «виражений у встановленій законом формі індивідуальний правозастосовний акт, в якому компетентні державні органи та посадові особи у передбаченому законом порядку з метою вирішення правових і кримінологічних завдань надають відповіді на питання, що виникли по справі, і виражають владне волевиявлення про дії або бездіяльність, що випливають із встановлених на момент винесення рішення фактичних обставин справи і приписів чинного законодавства» [4, с. 7]. Схоже визначення процесуального рішення дають В.Д. Берназ, С.М. Смоков [13, с. 10].

Рішення слідчого про проведення слідчих дій повинні відповідати вимогам, які висуваються до кримінально-процесуальних рішень.

Так, П.А. Лупінська зазначає, що загальними критеріями процесуальних рішень є наступні: можуть бути винесені лише уповноваженими особами та органами і тільки в межах компетенції; висловлюють владне веління державних органів, породжують, змінюють чи припиняють кримінально-процесуальні правовідносини, підтверджують наявність чи встановлюють відсутність матеріально-правових відносин; мають бути винесені в установленому законом порядку та виражені у визначеній законом формі [11, с. 18]. А.Я. Дубинський до названих ознак додає виконуваність рішень, розуміючи під цим «здатність та забезпечувану можливість їх виконання» [3, с. 33]. А.Б. Муравін включає до визначення рішення крім законності та обґрунтованості, їх вмотивованість та справедливість [12, с. 7].

Аналізуючи наведені в літературі ознаки процесуальних рішень, В.С. Зеленецький, Н.В. Глинська справедливо відзначають, що законність, обґрунтованість, вмотивованість, справедливість та виконуваність є не істотними ознаками, а вимогами, які висуває закон до цих актів. Вчені вважають, що до істотних ознак кримінально-процесуальних рішень варто віднести їх правовий, державно-владний, владно-розпорядчий, загальнообов’язковий, пізнавально-посвідчувальний та спонукальний, ініціюючий характер; винесення у встановленому законом порядку та у визначеній законом формі; спрямованість на вирішення кримінально-правових, кримінально-процесуальних, кримінологічних та профілактичних завдань [14, с. 18].

Деякі процесуалісти вважають, що поняттю «рішення» у процесуальному значенні притаманна лише письмова форма [14, с. 79].

Якщо ж дотримуватися такої позиції, матимемо ситуацію, коли, наприклад, очна ставка (ст. 172 КПК України), пред’явлення особи для впізнання (ст. 174 КПК України) та деякі інші слідчі дії не матимуть правової підстави, оскільки кримінально-процесуальний закон не вимагає письмово оформлювати рішення про їх проведення. Незважаючи на це, подібні рішення мають процесуальний характер, оскільки прямо передбачені кримінально-процесуальним законом, а їх наслідки реалізуються у діях, що оформлюються відповідними документами.

Отже, можемо припустити, що сутність кримінально-процесуальних рішень про проведення слідчих дій, які приймають слідчі, полягає у тому, що вони, по-перше, є владним волевиявленням особи, яка веде кримінальне судочинство, і, по-друге, мають певну процесуальну специфіку. Остання визначається тим, що поряд зі слідчими діями, рішення про проведення яких потребує письмового оформлення, є певна кількість слідчих дій, для яких законодавець не висуває процесуальних вимог до оформлення рішення про їх провадження. Як зазначає М.А. Погорецький, в залежності від класифікації процесуальних рішень про проведення слідчих дій за таким критерієм, як підстави втручання до сфери прав та свобод особи, вони поділяються на ті, що: 1) фіксуються у постанові слідчого і потребують відповідного рішення суду чи санкції прокурора; 2) фіксуються у постанові слідчого і не потребують відповідного рішення суду чи санкції прокурора; 3) не фіксуються у постанові слідчого [7, с. 5].

Значення цього процесуального акту полягає у тому, що в ньому закріплюються наявні фактичні підстави для провадження слідчих дій, їх відповідність встановленим законом критеріям та висновки про їх достатність. Наявність такого процесуального рішення є ознакою законності слідчої дії, а зміст постанови дає змогу робити висновок й про її обґрунтованість.

А.Я. Дубинський відзначав, що рішення про проведення слідчих дій потрібно поділяти на акти-дії, тобто протоколи, в яких фіксуються хід та результати проведення слідчих дій, для виконання яких КПК України не містить вимог про винесення відповідної постанови, та акти-рішення, тобто власне постанови [3, с. 37].

Відповідно до КПК України без винесення постанови слідчий проводить допит підозрюваного (ст. 107), обвинуваченого (ст. 143), свідка (ст. 167), потерпілого (ст. 171), очну ставку (ст. 172), пред’явлення осіб та предметів для впізнання (ст. ст. 174, 175),обшук особи та виїмку у неї предметів і документів (у випадках, передбачених ч. 3 ст. 184), огляд (крім огляду житла чи іншого володіння особи відповідно до ч. 3 ст. 190) та відтворення обстановки і обставин події (ст. 194). У вищезазначених випадках слідчий обмежується складенням протоколу з додержанням правил, зазначених у ст. 85 КПК України, в якому фіксуються перебіг слідчої дії та отримані результати.

Закон вимагає від слідчого виносити постанову про проведення освідування (ч. 1 ст. 193), виїмки (ч. 2 ст. 178) і призначення експертизи (ч. 2 ст. 196), обшуку, за винятком обшуку житла чи іншого володіння особи (ч. 3 ст. 177), обшуку особи та виїмки у неї предметів і документів (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 184) та ексгумацію трупа (ч. 2 ст. 192).

Оскільки вибір слідчої дії залежить від наявних у справі фактичних даних, вони повинні бути обов’язково відображені у постанові. Відповідно до ч. 1 ст. 130 КПК України «про рішення прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства … складається мотивована постанова». Отже, постанова є єдиним документом, що містить вказівки на фактичні підстави проведення слідчої дії та дозволяє зробити висновок про обґрунтованість проведення слідчої дії.

Однак у процесі проведеного дослідження встановлено, що лише 52,4% (98) опитаних слідчих вважають за необхідне в описово-мотивувальній частині постанови про проведення слідчої дії вказувати джерело отримання фактичної інформації, яка свідчить про необхідність проведення слідчої дії, посилатися на фактичні підстави її проведення; на думку 38,5% (72) респондентів – достатньо лише навести текст норми КПК України, яка визначає порядок провадження цієї слідчої дії; а 9,1% (17) стверджують, що мотивувати необхідність провадження слідчої дії не потрібно.

За результатами вивчення кримінальних справ виявлено, що лише у 38,4% (77) опрацьованих постанов про проведення слідчої дії вказується на джерело отримання фактичної інформації, яка свідчить про необхідність проведення слідчої дії; у 49,7% (99) – міститься формулювання такого змісту: «є підстави вважати, що … можуть знаходитись предмети чи документи, які мають значення для встановлення істини в кримінальній справі»; у 11,9% (24) – зазначалися дані з постанови про порушення кримінальної справи і текст відповідної норми, яка дає слідчому право провести слідчу дію.

Прокурор санкціонує постанову слідчого про проведення обшуку, за винятком обшуку житла чи іншого володіння особи (ч. 3 ст. 177 КПК України), обшуку особи (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 184 КПК України) та затверджує постанову про ексгумацію трупа (ч. 2 ст. 192 КПК України).

Винесення мотивованої постанови судді передбачено у випадках проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (ч. 5 ст. 177 КПК України), виїмки документів, що становлять державну та/або банківську таємницю (ч. 3 ст. 178 КПК України), примусової виїмки з житла чи іншого володіння особи, а також виїмки документа виконавчого провадження (ч. 4 ст. 178 КПК України), огляду житла чи іншого володіння особи (ч. 4 ст. 190 КПК України), направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу (ст. 205 КПК України).

У невідкладних випадках обшук, огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведений без постанови судді, але із зазначенням у протоколі причин, що обумовили проведення обшуку без постанови судді з подальшим повідомленням прокурора протягом доби про проведену слідчу дію та отримані результати (ч. 7 ст. 177, ч. 6–8 ст. 190 КПК України).

Постанова голови апеляційного суду чи його заступника про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку є ще одним різновидом правової підстави для проведення слідчих дій (ч. 4 ст. 187 КПК України).

Отже, проаналізувавши правові підстави для провадження слідчих дій, можемо зробити висновок, що відмінності їх нормативної регламентації обумовлені ступенем обмеження прав та свобод осіб, залучених до їх проведення. Законодавець висуває підвищені вимоги до правових підстав для проведення слідчих дій, які зачіпають права та свободи особи, передбачені Конституцією України, а саме: право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32). Вони виступають гарантією прав і свобод особи та недопущення їх необґрунтованого обмеження.

Зазначимо, що у деяких випадках наявність правових підстав для проведення слідчих дій закон пов’язує з певним юридичним фактом. Так, допит підозрюваного проводиться негайно, а при неможливості негайного допиту – не пізніше 24 годин після затримання його або взяття під варту (ч. 2 ст. 107 КПК України); допит обвинуваченого проводиться негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йому обвинувачення (ч. 1 ст. 143 КПК України). Постанова про визнання громадянина потерпілим є підставою для його допиту (ч. 3 ст. 49 КПК України).

Враховуючи викладене, можемо стверджувати, що під правовою підставою для провадження слідчої дії слід розуміти наявність відповідних повноважень у посадової особи чи органу на провадження відповідної слідчої дії щодо певної особи та в конкретний момент у поєднанні з процесуальною формою рішення про її проведення.

Розглядаючи підстави для проведення слідчих дій, слід зазначити, що кримінально-процесуальний закон наділяє суб’єктів провадження відносною свободою у виборі конкретної слідчої дії. На застосування власного розсуду особи, що проводить дізнання, і слідчого вказується в окремих нормах чинного КПК України, де повноваження на проведення слідчих дій формулюються як: «за розсудом слідчого» (ст. 168); «вправі» (ст. 172); «може провести» (ст. 194); «при необхідності» (ст. ст. 174, 175, 193, 196). Така позиція законодавця хоча і відповідає засадам сучасного кримінального процесу, проте створює загрозу виникнення процесуальних помилок. Слід враховувати, що проведення неналежної слідчої дії, як стверджує С.А. Шейфер, завдає потрійної шкоди, оскільки виконується зайва робота, суттєво ускладнюється чи повністю втрачається можливість отримати та закріпити необхідні фактичні дані та необґрунтовано обмежуються права і свободи особи [4, с. 44].