Реферат: Організація утримання і трудового використання іноземних військовополонених та інтернованих на території України (1939–1953 рр.)
Апробація результатів. Основні положення та висновки відображені у доповідях і повідомленнях на Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща у визвольних змаганнях ХІХ – початку ХХ ст.” (м. Київ, 2003 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Безсмертя Подвигу”: До 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941– 1945 рр. (м. Київ, 2005 р.), а також на Міжнародній науковій конференції “Військовий полон та інтернування: 1939– 1956. Погляд через 60 років” (м. Київ, 2006 р.).
Публікації. За темою роботи опубліковано 8 статей, 4 з яких у фахових виданнях з історії, що відповідають вимогам ВАК України.
Структура дисертації зумовлена метою й завданнямидослідження та складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (501 позиція), додатків (9 додатків). Загальний обсяг дисертації 287 с. Основний обсяг – 194 с.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
Упершому розділі “ Історіографія та джерела дослідження” проаналізовано здобутки вітчизняних і зарубіжних вчених у дослідженні проблем радянського військового полону та інтернування часів Другої світової війни, подано загальну характеристику джерел і літератури.
В історіографії радянського військового полону часів Другої світової війни сформувалися два основні напрями, у розвитку яких виділено два періоди. Перший з них окреслюється початком 40-х – серединою 80-х рр. ХХ ст. Для нього притаманні зв’язок із ідеологічним протистоянням епохи “холодної війни” й однобічність джерельної бази. Це стосується як радянської, так і західної літератури. Перші дослідження радянських істориків з даної проблеми з’явились у кінці 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст. У них підкреслювалось, що радянський уряд виконав міжнародні зобов’язання щодо військовополонених[1] .
У західній історіографії проблема становища військовополонених у радянських таборах розроблялася інтенсивно. У 60– 70-ті рр. ХХ ст. у ФРН вийшла 15-томна праця “До історії німецьких військовополонених у Другій світовій війні”[2] . Пізніше у 1980 р. дослідники П. Карель і Г. Беддекер підготували працю “Полонені”, в якій підкреслювалось, що німецькі військовослужбовці, що перебували у полоні в країнах Заходу, знаходились у кращих умовах, аніж їхні співвітчизники на території СРСР[3] . У кінці 70-х – в середині 80-х рр. ХХ ст. з’явилася також низка критичних публікацій, зокрема М. Ленга, А. де Цаяза, А. Леманна та ін[4] .
На противагу західним дослідникам в СРСР у кінці 70-х рр. ХХ ст. вийшли статті, в яких йшлося про гуманне ставлення до переможеного ворога, а також висвітлювались питання щодо медичного забезпечення військовополонених[5] . В 1979 р. з’явилася праця А. Бланка, видана німецькою мовою, в якій йшлося про дотримання СРСР міжнародного права щодо режиму військового полону[6] .
Отже, тема іноземних військовополонених у радянських таборах у зазначений період була виведена за межі актуальної дослідницької проблематики, а поодинокі праці, що з’являлися, слугували ідеологічній пропаганді. Як наслідок, до другої половини 80–х рр. ХХ ст. історія військовополонених у СРСР залишалася не розробленою. Щодо зарубіжної історіографії, проблема радянського військового полону досліджувалася більш комплексно. Проте вразливим місцем праць є обмеженість джерельної бази, сконцентрованої переважно у радянських архівах і недоступної для західних учених майже до середини 90-х рр. ХХ ст.
Другий період розвитку історіографії даної тематики окреслюється 90-ми рр. ХХ – початком нинішнього ст. Демократизація суспільно-політичного життя в Радянському Союзі справила позитивний вплив на розвиток російської історичної науки. У публікаціях високого рівня В. Конасова та В. Галицького розглянуто деякі аспекти організації військового полону, особливості утримання бранців тощо[7] . Ці самі питання, проте вже стосовно регіонів Півночі європейської частини СРСР та Уралу, висвітлювалися у працях інших науковців[8] . Розміщення, конвоювання, охорона, утримання і забезпечення контингенту полонених та інтернованих у прифронтовій зоні стали предметом вивчення І. Власової[9] . Першими науковими дослідженнями дипломатичних, правових і політичних аспектів теми були праці В. Конасова та І. Безбородової[10] .
Із другої половини 90-х рр. ХХ ст. предметом дослідження стали цілком конкретні аспекти – організація утримання, режим конвоювання й охорони, умови матеріально-побутового забезпечення, харчування, лікування і медичного обслуговування військовополонених та інтернованих. Окремий напрям – вивчення особливостей трудового використання цих контингентів на відбудові радянської економіки. Також російськими дослідниками висвітлювалися питання щодо режиму охорони та утримання військовополонених у тилових таборах[11] .
В сучасній російській історіографії широко представлені питання матеріально-побутового і харчового забезпечення полонених та інтернованих. Так, В. Галицький вважав, що добові норми харчування полонених “були достатніми для забезпечення нормальної життєдіяльності організму людини”[12] . У свою чергу, С. Кузнєцов і В. Іванов зазначали, що високий рівень смертності військовополонених через дистрофію був наслідком низьких норм харчування[13] . Дослідженням проблеми продовольчого постачання військовополонених займалися також А. Долголюк, С. Сидоров та ін.[14]
Дискусійною є проблема медичного забезпечення та смертності військовополонених та інтернованих. В окремих статтях йшлося про недбайливе ставлення радянських лікарів до полонених та навіть про факти вбивств[15] . Але більшість дослідників з наукових позицій підійшли до вивчення проблеми лікування, медичного забезпечення та смертності контингенту в радянському полоні. В основі їх досліджень були не окремі факти, а широка джерельна база. З одного боку, визнавався гуманізм радянських медичних працівників по відношенню до переможеного ворога, а з іншого – не приховувались факти свавілля і практика матеріального постачання полонених за залишковим принципом[16] .
Проблема трудового використання іноземних військовополонених та інтернованих у російській історичній науці позначена як багатьма здобутками, так і невирішеними питаннями. Оцінюючи їх внесок у відбудову радянської економіки, В. Галицький визначав його як “досить суттєвий”. І. Безбородова вважала, що утримання полонених було збитковим для СРСР, а у практиці їхнього трудового використання мало місце залучення до праці на шкідливих для здоров’я виробництвах і військових об’єктах, що заборонялося міжнародним правом. Різноманітним аспектам цього питання присвячені роботи О. Єланцевої, М. Поляна та ін.[17] Проблему працевикористання військовополонених в СРСР ґрунтовно дослідив волгоградський історик С. Сидоров. На думку автора, найефективніше праця зазначених контингентів використовувалася у повоєнний час[18] .
Геополітичні зміни в Центральній та Східній Європі на початку 90-х рр. ХХ ст. стали каталізатором подальшого розвиту історіографії радянського військового полону в зарубіжних країнах. На особливу увагу заслуговує праця С. Карнера[19] . А. Хільгер в своїй монографії зазначав, що хоча поводження з німецькими військовополоненими було суворим, але воно не відрізнялося від ставлення до полонених інших національностей і населення СРСР[20] .
Українські ж дослідники ще донедавна обходили увагою питання радянського військового полону часів Другої світової війни. 90-і рр. ХХ ст. і перші роки ХХ ст. позначилися лише кількома публікаціями. Це монографія, статті, а також кандидатська дисертація В. Карпова про долю японських військовослужбовців інтернованої у СРСР Квантунської армії[21] , статті О. Буцько і В. Левикіна щодо різних аспектів полону в СРСР[22] .
Що стосується військового полону на теренах України, то до останнього часу ця тема дослідниками практично не вивчалась. Лише у 2000 р. з’явилося кілька доробок О. Потильчака[23] та документальне видання В. Сергійчука[24] .
У 2001–2005 рр. побачили світ перші ґрунтовні дослідження з даної проблеми А. Чайковського, О. Потильчака і М. Баглікової. Два видання праці А. Чайковського “Полон: За чужі та свої гріхи (Військовополонені й інтерновані в Україні 1939–1953 рр.)”[25] стали першим серйозним дослідженням теми в українській історіографії. Використавши унікальну архівну документальну базу, а також опубліковані джерела, мемуари, періодичні видання та наробітки попередників, учений зробив спробу комплексно висвітлити проблему військового полону періоду Другої світової війни на її українському ґрунті. З приводу “трудових звершень” військовополонених й інтернованих автор наголошує на їх низьких показниках. Причиною цього, на його думку, став підневільний характер праці останніх і той факт, що в основі трудового використання контингенту лежав досвід ГУТАБу[26] .
У працях, опублікованих у 2001–2002 рр., О. Потильчак порушив тематику трудового використання полонених та інтернованих на відбудові господарських об’єктів Чернігівської області, вугільних шахт і металургійних підприємств Донбасу та Півдня України[27] . У монографії, а також у своїй докторській дисертації дослідник виокремив особливості організації й функціонування системи радянського військового полону та її режимних установ на території УРСР у 1939–1954 рр., висвітлив питання організації та утримання місць поховань військовополонених й інтернованих у 40-х – 70-х рр. ХХ ст. та чисельності померлих в Україні [28] .
Отже, аналіз історіографії проблеми становища іноземних військовополонених та інтернованих Другої світової війни в радянському військовому полоні свідчить про недостатню вивченість ряду аспектів цього складного, суперечливого та багатовимірного явища. Це повною мірою стосується і теми їхнього утримання та трудового використання в Україні.
Опрацювання джерельної бази з історії військового полону у 1939–1953 рр. засвідчує наявність великого масиву документів у вітчизняних архівних установах. В опрацьованих фондах сконцентровано джерельні пласти, що охоплюють практично всі сторони та напрями діяльності органів військового полону на території УРСР і дозволяють всебічно вивчити проблему організації утримання і трудового використання іноземних військовополонених та інтернованих.
У Державному архіві Міністерства внутрішніх справ України зберігаються документи, що відображають процес виникнення, розвиток і функціонування системи утримання і трудового використання контингентів у мережі установ радянського військового полону в УРСР. Основним є фонд Управління у справах військовополонених та інтернованих НКВС (МВС) УРСР (ф. 5). Надзвичайну інформаційну насиченість мають такі матеріали архівних фондів: накази, розпорядження НКВС, МОГП, МВС СРСР (ф. 45) і накази, розпорядження НКВС, МОГП, МВС УРСР, МВС України (ф. 46). Опрацювання документів цих фондів дозволило встановити низку важливих кількісних і структурно-галузевих показників трудового використання контингентів таборів для військовополонених та інтернованих. Використані у дисертації документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України за своїм походженням поділяються на дві групи – радянські та німецькі. Перші сконцентровані у фонді Управління справами Ради Народних Комісарів УРСР (ф. Р-2) і представлені переважно листуванням, доповідними записками, повідомленнями про використання німецьких військовополонених у господарстві республіки, на відбудові промислових та енергетичних підприємств, об’єктів комунальної власності, наукових установ тощо. Серед архівних документів німецького походження з фондів ЦДАВО України цікавими для вивчення теми, хоча і дуже нечисленними, є матеріали Колекції мікрофотокопій документів німецько-фашистських установ, армійських груп та їхніх підрозділів (ф. КМФ-8). У документах Центрального державного архіву громадських об’єднань України матеріали про історію радянського військового полону в Україні та трудове використання контингенту досить численні та зберігаються переважно в розділі справ Центрального Комітету КП(б)У (ф. 1). Справи Особливого сектора ЦК КП(б)У містять документи з питань розміщення, утримання, забезпечення і трудового використання військовополонених та інтернованих з таборів і робочих батальйонів на території республіки. Хронологічно ці матеріали охоплюють 1944–1953 рр. Вони досить різні за характером, походженням і ступенем інформативності. У дисертації використано й окремі документи з фондів Державного архіву Служби безпеки України. Серед них – справи фонду 16, в яких йдеться про організацію та забезпечення трудового використання військовополонених на будівництві автомобільних доріг у західноукраїнському регіоні 1939–1941 рр.
Всього в дисертації використано матеріали 133 справ, зосереджених у чотирьох вищезгаданих архівах.
Важливу групу джерел склали опубліковані документи. Суттєвими за змістом у контексті досліджуваної проблеми є публікації джерел, присвячені загальним питанням військового полону, його міжнародно-правовим аспектам[29] . Друга група – це збірники документів про діяльність органів УПВІ–ГУВПІ НКВС (МВС). Особливо важливими для вивчення даної теми є документи, вміщені у двох збірниках, які видані у Російській Федерації.[30] Вітчизняні видання нечисленні. Серед них – згадане видання В. Сергійчука. Також частково використано мемуарну літературу.
Таким чином, залучення даного комплексу джерел створило достатнє підґрунтя для реалізації поставлених у дисертації завдань, ґрунтовного і достовірного розкриття основних сторін діяльності НКВС (МВС) і господарських органів щодо утримання й трудового використання військовополонених та інтернованих на території України у 1939–1941 рр. та 1943–1953 рр.
У другому розділі “Становище іноземних військовополонених та інтернованих періоду Другої світової війни в Українській РСР” здійснено комплексний структурний аналіз нормативної бази та практики організації табірного режиму, охорони, матеріально-побутового, харчового, медико-санітарного забезпечення іноземних військовополонених Другої світової війни в УРСР.
Протягом 1941–1945 рр. було створено нормативну базу, що врегульовувала всі основні параметри організації табірного режиму й охорони військовополонених та інтернованих. Основною метою режиму утримання контингенту залишалася його ізоляція від оточуючого населення і запобігання втечам. Аналіз відповідної статистики свідчить, що показник кількості втеч військовополонених та інтернованих на території УРСР був одним із найвищих у СРСР.
Вивчення документів засвідчує, що в роки війни та повоєнний період державні виконавчі структури, відповідальні за утримання військовополонених та інтернованих, створили достатньо повноцінну нормативну базу, що регламентувала їхнє матеріально-побутове постачання. Проте на практиці забезпечення далеко не завжди відповідало не лише нормам міжнародного права, а й вимогам відомчих нормативних приписів НКВС (МВС).
У період Великої Вітчизняної війни нормування продовольчого постачання полонених позначалося нестабільністю. Саме в 1941–1945 рр. у практику радянського військового полону ввійшов принцип тотальної диференціації норм харчування. У ці роки рівень калорійності харчів для окремих категорій полонених та інтернованих залежав не лише від військового звання, стану здоров’я і самого факту праці військовополоненого, а й від характеру виконуваної роботи, рівня її трудомісткості, а також – від його політичної та ідеологічної “благонадійності”.
Загальною тенденцією повоєнного періоду стало номінальне підвищення рівня калорійності харчування військовополонених, проте це не завжди гарантувало реальне поліпшення їхнього табірного життя. Тому особливо відчутними для полонених стали продовольчі труднощі, а в окремих регіонах України і голод, спричинені посухою та неврожаєм 1946 р. Лише у 1947–1953 рр. продовольче забезпечення полонених нормалізувалось. Норми харчування зросли, було вдосконалено диференційоване харчове постачання, знизився рівень зловживань і розкрадань у цій сфері. Такі заходи, поєднані з загальним поліпшенням умов утримання в режимних установах, вплинули на зменшення показника смертності до мінімуму та значно покращили показники трудового використання контингенту.