Реферат: Організована злочинність актуальні проблеми процесу доказування

З огляду на події в США 11 вересня 2001 року, існує необхідність перегляду антитерористичного законодавства, використовуючи власні напрацювання та зарубіжний досвід боротьби з цим надзвичайно небезпечним явищем, беручи до уваги не тільки терор з використанням зброї, але та, перш за все, й використання інформаційних технологій – телебачення, друкованих та електронних ЗМІ, що застосовуються ОЗ для досягнення своїх цілей (залякування посадових осіб, вплив на громадську думку відносно певних осіб чи подій, проведення потрібних осіб до представницьких чи виконавчих органів влади і т. ін.).

Організована злочинність як результат консолідації злочинного середовища є найвиразнішим прикладом, а, разом з цим, наслідком і симптомом відсутності належного соціального контролю за злочинністю в цілому та організованою зокрема. Разом з тим, ОЗ – результат, наслідок запізнення правового забезпечення боротьби зі злочинністю у нових економічних умовах.

Складається враження, що діючому складу вищого законодавчого органу країни не вдасться прийняти і надати правоохоронним органам гнучку і дієздатну нормативну базу для рішучого наступу на злочинність. Між іншим, для цього у Верховної Ради України наявні і досі існують всі можливості.

Організована злочинність з’явилася не сьогодні. Її виникнення, розвиток, особливості злочинних дій, у тому числі сучасних ОЗГ, вже добре досліджені. В останнє десятиріччя зазначеній проблематиці присвячена велика кількість наукових праць [4].

З огляду на криміногенну ситуацію в країні, в майбутньому варто чекати на зростання кількості наукових праць, пов’язаних з даною проблемою.

Враховуючи розмаїття досліджуваних кримінальних груп (банд, зграй, спілок), має сенс стверджувати, що саме поняття “організована злочинність” є збірним. Ця назва кристалізувалася тривалий час в ході невпинного розповсюдження ОЗ в суспільстві і поступової втрати дієвості соціального контролю існуючими правовими формами над цим видом злочинності. Ще у недалекому минулому радянські криміналісти, навіть маючи перед собою достовірні дані про наявність в країні численних кланів організованих злочинців, були обмежені відомими партійними постулатами, обмежувалися використанням термінів “співучасть, попередня змова, груповий злочин” і т. ін.

С. Єфремов вважає, що і сьогодні “поняття організованих злочинних угруповань ще не досить глибоко опрацьоване в науці кримінального права. Термін “організоване злочинне угруповання” в законодавстві України вперше вжито у ст. 1 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. для розкриття якісної своєрідності цього виду злочинності, котра визначається як “сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку з створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань” [3].

Певним підсумком теоретичних досліджень організованої групи та особливостей її злочинної діяльності стало закріплення в Загальній частині нового Кримінального кодексу України окремої форми сумісної злочинної діяльності – вчинення злочину організованою групою.

За частиною 3 статті 28 нового КК України організована група є стійким об’єднанням трьох і більше осіб, які зорганізувалися для вчинення злочину (злочинів), об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Важливим у цьому визначенні є визнання організованої групи стійким об’єднанням, тобто виділення такої ознаки, котра по суті відрізняє її від групи осіб, які вчиняють злочин за попередньою змовою. Важливим є і та обставина, що окремо сформульоване поняття “вчинення злочину організованою групою” та “вчинення злочину за попереднім зговором” групою осіб. Тим самим визнано якісну відмінність цих двох злочинних груп [4].

Ще більш важливим виявляється понятійне визначення в новому КК України злочинної організації як стійкого ієрархічного об’єднання декількох осіб (трьох і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28 КК України).

Тож тепер орган попереднього розслідування в обвинувальному висновку, державний обвинувач в судових дебатах, а суд – у вироку мають навести достатні докази вчинення винними злочину саме в складі організованої групи, яка має ознаку стійкої, чи в складі злочинної організації з ознаками стійкості, ієрархії, вчинення ними саме тяжких та особливо тяжких злочинів і т. ін. Між тим, практика свідчить, що отримання таких доказів по даній категорії справ як в ході досудового, так і судового слідства часто є проблематичним саме з тих причин, що стійкі злочинні угруповання мають у своєму розпорядженні необмежені законом чи суспільною мораллю заходи впливу на свідків, значні кошти для допомоги висококваліфікованих адвокатів, організації залякування чи підкупу експертів, інших посадових осіб, в тому числі працівників правоохоронних органів.

З огляду на це, надзвичайно важливою є передбачена ч. 2 ст. 255 нового КК України можливість звільнення від кримінальної відповідальності окремих учасників таких угруповань за умови добровільної відмови від злочинної діяльності і сприяння розкриттю ОЗГ. Це, за задумом законодавця, має сприяти отриманню найбільш важливих доказів щодо протиправної діяльності керівників та найбільш активних членів таких організованих груп і, як наслідок, сприяти поліпшенню дієвості кримінально-процесуальної форми боротьби з ОЗГ, яка сьогодні не може задовольнити суспільство.

Проте, сподівання законодавця та надії правоохоронців можуть не здійснитись саме через неунормованість механізму та суб’єктів, які уповноважені приймати рішення про звільнення членів ОЗГ від кримінальної відповідальності. Згідно з Проектом змін до КПК України такі рішення матиме право приймати лише суд.

Невідомо, кому ж така “покаянна душа” повинна надавати згоду на добровільну відмову від злочинної діяльності та сприяння розкриттю злочинів, як фіксуватимуться гарантії прав цієї особи за подібної співпраці і т. ін.

Викладене наводить на думку про те, що цілі боротьби з ОЗ потребують, крім існуючих, ще й специфічних правових форм, методів та засобів отримання і закріплення доказової інформації.

На сьогодні у суспільстві визначилась ціла низка факторів, що сприяють зниженню дієвості правових форм соціального контролю над організованою злочинністю зокрема і злочинністю в цілому. Крім того, ці фактори негативно впливали і продовжують впливати на хід всієї правової реформи в країні.

Головними з них є такі:

тривалий час дії Перехідних положень Конституції України, який не спонукав до своєчасного законодавчого врегулювання питань, передбачених ст. 9 Перехідних положень;

безсистемність при розробці і прийнятті законів в умовах постійного зростання їх загальної кількості;

фактично початковий стан імплементації норм і стандартів європейського права у національне законодавство, відсутність програми гармонізації нашого законодавства з правовими системами тих міжнародних організацій, членами яких ми вже стали [5];

необґрунтоване прийняття кількох законів замість одного, ефективно діючого (наприклад, “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.92 р. та “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30.06.93 р.);

тривале невирішення питань про систему правоохоронних органів, про судоустрій в Україні та їх достатнє фінансування, що негативно вплинуло на закріплення в цих органах кваліфікованих кадрів, перетік їх в інші, більш доходні сфери діяльності, в тому числі ОЗ (за консультантів, адвокатів);

тривалі і незрозумілі зміни самої концепції судово-правової реформи, що відбувалися за частої зміні міністрів юстиції;

необгрунтоване позбавлення Генерального прокурора права законодавчої ініціативи та подальше збереження перспективи тривалого узгодження законопроектів перед їх прийняттям Верховною Радою (у комітетах, узгоджувальних комісіях, міністерствах і відомствах і т. ін.);

прийняття ряду законів та рішень, що не мали перспективи реального втілення в життя (наприклад, прийняття Закону “Про запобіжне ув’язнення”);

прийняття законів чи змін до них, в яких під декларацією про захист прав громадян фактично узаконюються їх погіршення (скажімо, тривалий перегляд кримінальних справ в апеляційному та касаційному порядку, позбавлення прокуратури права опротестування судових рішень в порядку нагляду у подальшому призведе лише до нових витрат часу і коштів потерпілих від злочинів).

Зазначені та інші фактори разом і є головними чинниками зниження рівня і дієвості правових форм, серед них і кримінально-процесуальної форми соціального контролю над національною організованою злочинністю.

Під кримінально-процесуальною формою контролю розуміємо: