Реферат: Особливості призначення неповнолітнім окремих видів покарань, не пов’язаних з позбавленням волі
- заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК).
Згідно ч. 1 ст.ст. 56, 100 КК, виконання покарання у виді громадських робіт провадиться у вільний від роботи чи навчання час. Вільним від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого часу.
Відповідальність за ухилення від виконання покарання у виді громадських робіт особи можуть нести згідно з ч. 2 ст. 389 КК України.
Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому з врахуванням обмежень, встановлених у ч. 1 ст. 100 КК. Вони стосуються віку особи, якій призначається таке покарання, мінімальної і максимальної загальної тривалості громадських робіт для неповнолітніх, їх щоденної тривалості.
Слід зазначити, що на сьогодні більшість КК зарубіжних держав також передбачає такий вид покарання. Так, його передбачено в КК Республіки Білорусь (ст. 48), КК Голландії (статті (9, 77h), Кримінальному законі Латвійської Республіки (ст. 36), КК Франції (ст. 131-3), КК Російської Федерації (ст. 49) [215; 213; 214; 208; 216].
В ст. 100 КК встановлено особливості застосування цього покарання до неповнолітніх. Вдвічі скорочено мінімальний та максимальний строк цього покарання, порівняно з дорослими. Таким чином, неповнолітнім це покарання може бути призначене на строк від 30 до 120 годин. Також вдвічі скорочено щоденну тривалість цього покарання. Для неповнолітніх вона не може бути більше, ніж дві години на день.
Особливості призначення неповнолітнім покарань у виді виправних робіт
Дуже цікава історія виникнення і розвитку цього виду покарання у вітчизняному законодавстві.
До 1933 р. це покарання йменувалось «примусові роботи», а Виправно-трудовим кодексом 1933 р. – «виправно-трудові роботи». До цього вказівка на виправні роботи зустрічається в перших актах радянського періоду з кримінального права (Декрети «Про суд», Інструкції революційних трибуналів і ін.).
У порівнянні з КК 1960 г., були внесені деякі зміни в регламентацію виправних робіт - статті 27 и 28 КК об’єднанні в одну - 50 КК, відбування покарання було обмежене місцем роботи засудженого, введені нові підстави і порядок заміни даного виду покарання більш суворим, виключені будь-які підстави для заміни даного виду покарання відносно осіб, які визнанні непрацездатними.
Каральні властивості виправних робіт проявляються в тому, що вони призначаються на певний строк, протягом якого із заробітку засудженого відраховуються певні суми в доход держави, і, таким чином, змінюють у несприятливий бік правовий статус засудженого [5].
Якщо суд у вироку не зазначив термін покарання або розмір відрахування із заробітку засудженого в доход держави, покарання вважається непризначеним, вирок підлягає скасуванню.
Цей вид покарання широко застосувався судами на практиці. У 2002 р. до виправних робіт було засуджено 10346 осіб, або 5,1 % від загальної кількості засуджених. У 2002 р. кількість засуджених до цього виду покарання зменшилося майже вдвічі і становила 4390 (2,3 %). Зменшення застосування виправних робіт поясняється тим, що КК 2001 р. передбачено більш широкий перелік покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Крім того, зі змісту ст. 57 КК випливає, що цей вид покарання може бути застосований тільки за місцем роботи, тобто не може застосовуватись до безробітних, яких на сьогодні велика кількість. Однак, на практиці деякі суди призначають це покарання і тоді, коли особа, що вчинила злочин, не працює, що суперечить чинному КК України. Призначаючи виправні роботи, суд повинен мати на увазі, до КК України 2001 р. не передбачає, як це було за КК України 1960 р., відбування покарання в інших місцях, що визначаються органами, які відають застосуванням виправних робіт, а лише в районі проживання засудженого. Те, що виправні роботи можуть призначатися тільки працюючим, є стримуючим фактором для їх застосування.
Виправні роботи призначаються, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і щодо осіб, які не становлять великої суспільної небезпеки і не потребують покарання, пов’язаного з позбавленням волі. Призначення такого покарання, з урахуванням усіх обставин справи і даних про особу засудженого, є ефективним засобом виправлення правопорушника шляхом його трудового перевиховання. Правильне вирішення питання про застосування виправних робіт, особливо у тих випадках, коли закон передбачає й інші види покарання, значною мірою залежить від ретельного з’ясування даних про особу підсудного (працездатність, ставлення до праці, сімейний стан, наявність дітей, поведінка на роботі і за місцем проживання тощо).
Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому, який на момент призначення покарання з дотриманням вимог глави ХIII Кзпп прийнятий на роботу за трудовим договором (контрактом) постійно чи тимчасово на строк, який відповідає, принаймні, тривалості призначеного покарання. У той же час, не може призначатися таке покарання непрацюючим неповнолітнім, тим, при прийнятті яких на роботу не дотримані вимоги трудового законодавства, які виконують роботуза цивільно-трудовим договором, а також працюють тимчасово на термін, менший від тривалості виправних робіт.
Виправні роботи призначаються неповнолітнім, які досягли 16-річного віку.
Суворість обмежень, якими супроводжуються виправні роботи, для неповнолітніх менша, ніж для дорослих: до одного року зменшений максимальний строк такого покарання; менші розміри відрахування із заробітку засудженого в дохід держави (від п’яти до десяти відсотків).
Особливості відбування виправних робіт неповнолітніми встановлюються ст. 100 КК України. Однак при цьому мають дотримуватися пільги, встановлені для неповнолітніх законодавством про працю.
Особливості призначення неповнолітнім позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
Цей вид покарання може бути призначений лише у випадках, коли скоєння злочину було пов’язане з посадою підсудного або із зайняттям певною діяльністю.
Прийнявши рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд у вироку повинен це сформулювати так, щоб засуджений не мав права обіймати вказані посади в будь-якій галузі господарства або сфері діяльності, а також був позбавлений можливості обіймати посади або займатися діяльністю, що за своїм характером і обсягом повноважень є однакові з тими, використовуючи які він скоїв злочин (наприклад, касирів або комірників - займати посади, пов’язані з веденням обліку товарно-матеріальних цінностей). До посад, на обіймання яких можлива заборона, можуть належать платні і безоплатні, постійні і тимчасові, виборні й ті, що обіймаються за призначенням. Сфера застосування покарання, передбаченого ст. 55 КК, може стосуватися не тільки посадових чи службових осіб, воно поширюється на необмежене коло професій (водії авто- і електротранспорту, програмісти тощо).
Рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, з тим, щоб не виникало ніяких сумнівів при його виконанні. Якщо в санкції статті Особливої частини КК зазначено характер посад або вид діяльності (наприклад, ст. ст. 286, 287 КК України), рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинно відповідати змістові цієї санкції.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне покарання може бути призначене судом тільки тоді, коли воно вказане у санкції закону, за яким особа визнана винною, або в порядку переходу до більш м’якого покарання (ст. 69 КК України).
Як додаткове покарання, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коло воно прямо зазначене у санкції статті, за якою засуджено винного, так і тоді, коли воно у санкції прямо не передбачено, а суд за характером скоєних винним злочинів визнає неможливим збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У цих випадках суд має керуватися ст. 55 КК України і в мотивувальній і резолютивній частинах вироку посилатися на неї.
Значення цього виду покарання полягає в тому, що засудженому перекривається доступ до тієї посади чи діяльності, які були використані при скоєнні злочину. При цьому слід мати на увазі, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується до винних осіб незалежно від того, де працював засуджений (на підприємстві, в установі, в організації будь-якої форми власності).
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як додаткове покарання і в тих випадках, коли санкція статті передбачає його як основне покарання альтернативно з іншими покараннями. Якщо суд у даному випадку призначить як основне інше покарання, не позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то суд з посиланням на ст. 55 КК України може призначити це покарання як додаткове.
Та обставина, що на момент постановлення вироку підсудний уже не обіймав посади або не займався діяльністю, з якою було пов’язане скоєння злочину, не є перешкодою для застосування названого додаткового покарання (наприклад, був звільнений з посади чи переведений на іншу роботу). Позбавлення прав керувати транспортними засобами може бути призначене як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Разом з тим, суд не може призначити таке додаткове покарання, якщо особа взагалі не мала права керувати транспортними засобами, в тому числі і тоді, коли особа навчалася на курсах водіїв і мала отримати посвідчення на право керування транспортними засобами.
Якщо в санкції статті Особливої частини КК України вказано про обов’язкове застосування додаткового покарання - позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 та 5 ст. 143), то суд може не застосовувати його лише за умов, передбачених ч. 1 ст. 69 КК України, про що чітко вказано у ч. 1 цієї статті.
Література
1. Басецкий И.И., Савченко С.М., Федосеев Ю.Г. К вопросу о реализации принципа неотвратимости наказания за совершение преступления // Пути и средства повышения эффективности оперативно-розыскной деятельности органов внутренних дел: Межвузовский сб. науч. трудов. – Минск: МВШ МВД СССР, 1989. – С. 8–12.
2. Беккария Ч.О. О преступлениях и наказаниях. – М.: Госюриздат, 1939. – 289 с.
3. Беца О., Панасюк М., Шкадюк В. Впровадження альтернативних видів покарань в Україні: Посіб. / Ред О.В. Беца. – К.: МП “Леся”, 2003. – 116 с.