Реферат: Особливості встановлення грошового обігу і банківництва в Північній Америці
В інших випадках зусилля були спрямовані не стільки на запобігання надлишкової емісії і забезпечення прийому банкнот при першій необхідності, скільки на гарантії захисту власників банкнот у випадку припинення виплат. Ряд штатів впровадили практику попередньої застави майна банків. Інакше кажучи було встановлено подвійну відповідальність, при якій акціонери банку відповідали по його зобов'язаннях у межах акцій, що їм належали за винятком їхнього реального внеску в капітал банку. Варто сказати ще про систему Нью-йоркського фонду страхування (New York Safety Fund), заснованого в 1829 році, – свого роду примусового страхування банків на випадок нездатності виконати свої зобов'язання. Банки вносили внески у фонд, кошти якого йшли на покриття боргів неплатоспроможних банків. Таким чином, у рамках цієї системи існувала об'єктивна тенденція прихованого субсидування слабких банків за рахунок більш сильних і розумно керованих, це субсидування ще більш підсилювалося від того, що розміри страхових внесків нараховувалися виходячи не з оцінки реального ризику діяльності того чи іншого банку, а просто у вигляді визначеного відсотка від статутного капіталу. У 1841-1842 роках 11 з числа банків, що входили у фонд, розорилося, фонд виявився спустошеним; після банкрутства 1842 року він скоротив страхування лише до самих банкнот (не покриваючи більше депозитну сферу), але й туті виявився неефективний і був остаточно закритий у 1866 році.
Протягом перших 50 років розвитку банківська сфера Сполучених Штатів залишалася, вцілому, скоріше закритою для доступу в неї нових банків. Однак наприкінці 30-х років у підході ряду штатів намітилися зміни, що зробили можливим установу банків без чартеру. Початок нової політики ознаменувалось прийняттям штатом Нью-Йорк у 1838 році так званого Закону про вільний банківський режим (Free-Banking Law), відповідно до якого емісійні права надавалися особі чи організації за умови депонування в офісі контролера цінних паперів (вища фінансова посадова особа штат) певного виду на суму емісії. Для депонування могли бути використані будь-які цінні папери федерального уряду і штатів, затверджені контролером, сюди ж відносилися деякі види застав під нерухомість. Механізм був простий: у випадку, якщо банк виявлявся неплатоспроможним, офіс контролера реалізовував закладені цінні папери і погашав банкноти.
Першим результатом дарованої волі став величезний наплив бажаючих негайно заснувати свій банк (понад 130). Приблизно половина з них дійсно відкрилася, і у свою чергу кожен другий з банків, що відкривалися, протягом трьох найближчих років розорився. Багато хто з цих банків були засновані з однією тільки емісійною метою, однак у 1848 році штат прийняв закон, що вимагав від них також депозитної і кредитної діяльності.
Паралельно з тенденцією убік більшої конкуренції в деяких штатах намітився рух до місцевих монополій – так, Bank of Indiana і Bank of Ohio, засновані, відповідно, у 1834 і 1845 роках, були спочатку монополіями штатів (Іллінойс наслідував нью-йоркському прикладу вільного банківського бізнесу вже в 1851 році, а Індіана і Вісконсин зробили це трохи пізніше). Хоча американську банківську систему тих років ще ні які не можна назвати завершеною, проте, була набагато стійкішою, ніж дотепер. Винятком була тільки інтернаціональна криза 1857 року, коли неплатежі охопили всю Америку.
Радикальні зміни в сформованій до середини XIX ст. банківській системі США почалися під час Громадянської війни 1861-1865 років, коли банки Півдня, підтримуючи сепаратистську політику своїх штатів, обірвали контакти з північними банками. А оскільки південні банки мали великий обсяг зобов'язань перед північними, останні понесли в результаті цього великі збитки, але за рахунок скорочення своїх кредитних операцій зуміли втриматися на плаву; при цьому їхній стан, з погляду резервів, залишаловся цілком стійким, однак, коли розгорнулися повномасштабні воєнні дії, нестаток уряду в грошах усе-таки дав про себе знати.
Соломон Чейз, секретар Скарбниці в 1861-1865 роках, переживши серйозні труднощі з розміщенням позик (їх за час війни було випущено шість на суму майже $2,5 млрд.), повністю перетворив усю фінансову систему Сполучених Штатів. Чейз скликав на “конференцію” представників банків Північного сходу, на якій спільними зусиллями був розроблений план допомоги уряду через надання йому 50-мільйонної позики. На тверду вимогу Чейза кредит був виданий металевими грошима, і одночасно з його наданням Скарбниця приступила до емісії банкнот Сполучених Штатів. Цей крок вів до подальшого ослаблення банків, які приймали банкноти уряду і, які платили за них металом; у результаті, наприкінці 1862 року банки Нью-Йорка, Бостона і Філадельфії призупинили виплати, і слідом за цим вийшов білль про емісію нового засобу платежу – коштовного паперу, що непогашується, на суму в $150 млн. Ця подія викликала хвилю протестів, у тому числі і з боку банків. Протягом наступних 12 місяців були зроблені ще 2 емісії по $150 млн. кожна, після чого емісія була припинена, а Чейз звернувся до нової схеми залучення засобів шляхом продажу державних облігацій.
Цей крок Скарбниці можна розглядати як своєрідне логічне продовження системи депонування облігацій, тільки цього разу не на рівні штату, а на федеральному рівні: за законом 1864 року (National Banking Law of 1864) була дозволене створення банків з кількістю пайовиків не менш п'яти і капіталом не менш $50 тис.; умовою створення таких банків було забезпечення ними своїх емісій через депонування зареєстрованих облігацій уряду США в Скарбниці, причому ця сума емісії не повинна була перевищувати 90% ринкової вартості депонованих облігацій і 100% їхньої номінальної вартості.
Аналогічно, якщо банк припиняв виплати, Скарбниця повинна була продати облігації і зробити виплати самостійно; крім того, Скарбниця володіла винятковим правом на всі активи збанкрутілого банку для виплат по всім претензіям, що пред’являлися цьому банкові.
Головною причиною для організації подібної системи було, зрозуміло, прагнення створити великий ринок для урядових облігацій. У той же час варто сказати, що нові, так звані “національні” банки із самого початку задумувалися як майбутня заміна банкам штатів, а особлива увага приділялася перевагам єдиної валюти. Законом передбачалося, що банки штатів повинні будуть почати певні кроки для того, щоб “вписатися” у схему, але, оскільки темпи цього процесу виявилися нижчими тих, які хотів би бачити уряд, то в 1865 році був прийнятий закон, що передбачав штрафування банків, які не підкорилися новій системі, на суму до 10% від їхньої емісії – це виявилося практично смертельним для багатьох банків штатів, які у більшому ступені залежали від емісійної діяльності.
“Грінбеки” (Greenbacks), як стали називати ці неконвертовані державні банкноти (щоб відрізнити їх від випусків, що погашаються, вони були жовтого кольору на звороті – до речі, звідси походять обидва сучасних жаргонних найменування доларових банкнот “гріни” і “бакси”), були в обороті, по суті, як законний засіб платежу і були обов'язкові до прийому по номінальній вартості у усіх видах виплат, вироблених у межах Сполучених Штатів, у тому числі для будь-яких податкових цілей. За допомогою цих банкнот уряд повинен був робити усі виплати, зв'язані з оплатою праці і поверненням кредитів (крім сплати відсотків і погашення державного боргу). Незважаючи на все це, до 1867 року значна частина банкнот національних банків коштувала дешевше паперових грошей, а багато хто з цих банків уже встигли збанкрутувати.
В останній чверті XIX століття Сполучені Штати залишалися єдиної серед економічно розвинутих держав країною, де централізованої організації не існувало. Банківська структура складалася з величезної кількості дрібних незалежних банків, сфера діяльності яких обмежувалася дуже незначною територією; число банків до 1860 року досягло 3000, у 1913 році їх було понад 20000, близько 7000 з них були эмісіойними національними банками, а інші діяли за законами своїх штатів, і не мали права на емісію банкнот. Така банківська воля “по-американськи” істотно відрізнялася від її європейського трактування. По-перше, американські банки були практично позбавлені будь-якої можливості побудови системи відділень. Банківська фірма, заснована в одному штаті, не мала можливість поширення своїх операцій за його межі ні через відкриття відділень в іншому штаті, ні будь-яким іншим способом. Що стосується відкриття відділень усередині свого штату, то тут ситуація в різних штатах відрізнялася: деякі штати, головним чином, південні, допускали створення банківських відділень, в інших у минулому прийняті закони це забороняли. Після прийняття національного закону про банківську діяльність право на відкриття відділень було збережено лише за тими банками, що ввійшли до складу національної банківської системи, уже маючи свої відділення. Тому положення більшості банків, що діяли поза великими містами, у так чи інакше наближалося до положення місцевих монополій.
По-друге, загальнонаціональне банківське законодавство нав’язувало цілком конкретну схему емісії банкнот. З часом переваги цієї схеми ставали усе більш сумнівними. Державні облігації, на які був величезний попит як основу емісії банкнот, продавалися звичайно з надбавкою; ця обставина поряд з правилом, що банк міг зробити емісію лише в обсязі 90% вартості куплених облігацій, у значній мірі скоротило прибутковість вкладень для емісійних цілей, і в тих випадках, коли банк мав можливість видавати кредити, не прибігаючи до емісії, він надавав перевагу саме такому, що породило значні коливання в обсязі банкнот, що були в обороті рік від року в залежності від регіону.
На початку 1880-х років федеральний уряд приступив до скорочення боргу через погашення облігацій; відповідно, зросла недостача засобів для забезпечення банкнот і ще більш знизилася прибутковість по облігаціях. Обертання банкнот національних банків стрімко скорочувалося (у період між 1881 і 1890 роками падіння склало 60%). Синхронно спостерігалося швидке нарощування банками резервів готівки (головним чином у золоті) ріст обсягу депозитів, що прямо суперечило тому, що було б логічно очікувати при забезпеченні емісії звичайними банківськими активами.
Значні дорікання викликає також нееластичність емісії в короткостроковому періоді: ті коливання в співвідношенні банкнот і депозитів, що відбувалися в європейських країнах, особливо в результаті сезонних змін попиту – того величезного попиту на гроші, яким супроводжується реалізація врожаю, так і не спостерігалися в Америці – і це незважаючи на ту роль, яку грало в цій країні сільське господарство. Покупка і відкликання були складними й виливалися в кругленьку суму. І більш того, сумарна вартість тих банкнот, які можна було погасити протягом одного місяця, також була обмежена законом($3 млн. до і $9 млн. після 1908 року).
Тому один раз випущені банкноти використовувалися банками по максимуму. Відсутність значних резервів банкнот вела до частих і сильних коливань ставки відсотка – щоосені її рівень різко підскакував догори.
Систему забезпечення емісії стали обвинувачувати в придушенні деяких “природних механізмів контролю за надемісією”. Вона, зокрема, зробила нормальний процес повернення банкнот для їхнього погашення банком-емітентом дуже рідкою подією. Однаковість зовнішнього вигляду банкнот різних банків, а також видимість гарантій безпеки, якими вони були за законом наділені, змушували публіку не робити між ними різниці. Банки не стали погашати на взаємній основі банкноти один одного: замість того, щоб відсилати своїм конкурентам їхні банкноти для клірингу, вони платити по ним із власної каси – пояснювалося це, по-перше, турботами і дорожнечею пересилання в агентства для погашення, яких (через відсутність системи відділень) було дуже мало, а існуючі знаходилися на значній відстані один від одного (до 1874 року банкноти могли бути погашені в банку-емітенті, або в одному з банків міста зі списку так званих “міст погашення”, а після 1874 року погашення могло бути виконане касою, яка їх випустила чи Скарбницею). Другою причиною було те, що в умовах дорожнечі емісії в банків були відсутні прямі мотиви в заміні чужих банкнот, які були в обороті своїми власними. Усі ці обставини привели до зникнення одного з важливих сигналів, здатних швидко дати банку знати, що він випустив занадто багато векселів. У значній мірі з цим пов'язано те, що протягом короткого проміжку часу Америку потрясли кілька серйозних фінансових криз – у 1873, 1884, 1890 і 1907 роках; здебільшого ці кризи відбувалися в Лондоні, але там вони були значно менш серйозними – у порівнянні з Лондоном ставки в Нью-Йорку злітали на фантастичну висоту. Була і ще одна важлива відмінність – в Америці в 1873, 1893, і 1907 роках (особливо в 1907) мали місце значні по своїх масштабах часткові або повні припинення грошових виплат, і паперові гроші цінувалися вище банківських чеків.
Суть претензії до американської системи емісії може бути резюмована одним словом: нееластичність. Ця система виявилася нездатної реагувати на коливання попиту як сезонного, так і кризового характеру. Припинення виплат були спровоковані попитом вкладників, які намагалися одержати свої депозити дійсними – банки заявляли, що їхня неплатоспроможність стала прямим наслідком проблем з випуском додаткових банкнот.
Припинення виплат, пояснювалося просто неможливістю грошей перемінити свою форму – з поточних рахунків, по яким виписувався чек, на банкноти. Це було враховано при спробі поправити ситуацію: у 1900-му році був прийнятий ряд заходів, спрямованих на підвищення прибутковості емісії, зокрема, прийнятий закон, що дозволяє банкам випускати банкноти на всі 100% номінальної суми забезпечення замість 90%, крім того, у період після 1900-го року як забезпечення знову дозволялося, як колись, використовувати не тільки цінні папери федерального, але і муніципального рівня; одночасно податок на емісію був знижений з 1 % до 0,5%.
Але всі ці заходи знову служили лише довгостроковому збільшенню масштабів емісії без збільшення її короткострокової еластичності. Результатом став просто поступальний ріст обороту, що склав у 1900-1907 роках 90% і, який породив інфляційний бум; події 1907-го року наочно показали, що знову ця система виявлялася марної в кризові моменти – неплатежі цього року протривали 2 місяці.
Варто торкнутися проблеми резервування, точніше, нормативу обов'язкових резервів. Аж до 1874 року національні банки Нью-Йорка повинні були зберігати у своїх сейфах 25% від суми депозитів і банкнот у формі законних платіжних засобів. Банки інших міст, названих “містами погашення”, також повинні були зберігати 25% у вигляді резерву, але половина цієї суми могла зберігатися на депозиті в Нью-Йорку, а всі інші банки були зобов'язані зберігати 15-процентні резерви і 3/5 цієї суми могли бути депоновані в банках “міст погашення”, які були цим уповноважені. Після 1874-го року резервні вимоги були переглянуті і стосувалися лише до депозитів, а після 1887-го року Чикаго і Сент-Луїс разом з Нью-Йорком одержали статус “центральних резервних міст”.
Офіційний мінімум резервів був настільки малий, що, у випадку паніки, врятувати банк від ліквідації було дуже складно.
Банки постійно стояли перед дилемою: або призупинити виплати негайно, або, наскільки це можливо, задіяти власні резерви, сподіваючись, що попит усе-таки спаде і припинення виплат не буде необхідним. По американських законах банк, рівень резервів якого виявлявся нижче дозволеної оцінки, був зобов'язаний припинити кредитні операції доти, доки дефіцит не буде ліквідований. Це змушувало банки застосовувати політику негайного скорочення кредитів. Природно, що набагато простішим виходом з положення, що створилося, була простій виплат, – ця процедура позбавляла дієздатності претензії вкладників на депозити, тим самим, даючи банку відстрочку для повернення раніше виданих кредитів; більш того, це дозволяло банкові навіть видавати нові кредити за умови, що клієнти були готові приймати платежі чеками, по яких ще можна було одержати готівку.
Припинення виплат, зрозуміло, формально означало оголошення неплатоспроможності. Однак такі дії були в багатьох випадках дозволені, а багаторічна традиція масових припинень як до, так і після створення національних банків привчила публіку до їх повного “законності”. (Мінялося керівництво, накопичувалися резерви). Таким чином, корінь проблеми лежав в еластичності резервної політики.
У найперший час рядові банки практикували депонування залишків своїх балансів (які вважалис