Реферат: Період "руїни" в українській історіографії
Якщо провести маленьке дослідження стосовно політичної орієнтації гетьманів, то уявляється така картина;
Гетьман – Богдан Хмельницький – він, взагалі, сподівався знайти сильного союзника, який в лиху годину допоможе, при цьому не зазіхаючись на суверенність України. Який би допоміг в становленні молодої країни, захистить від других іноземних загарбників, та сам не жадав стати володарем в Україні. Нам відомо вже, що Хмельницькому, згідно Переяславської угоди, не вдавалося в обличчі Москви знайти такого союзника. Збереження певної незалежність від Москви гетьману не вдавалося, і він шукав підтримки, схиляючись до других іноземних держав. І врешті решт Хмельницький помер, залишивши країну на роздоріжжі, а людей – у сумнівах.
Гетьман – Іван Виговський – був православним польським шляхтичем, він об'єднав коло себе старшину і козаків, які прихилялися до Польщі. Спочатку свого гетьманування, Виговський намагався продовжити діло свого попередника, та Москва всяко заважала йому. Російська держава довго не признають за главу держави І.Виговського, водночас натякаючи, що зроблять це, якщо він погодиться поступитися хоч кількома пунктами підписаних Хмельницьким Березневих статей 1654 року, які обумовлювали широкий суверенітет України. Незважаючи на занепокоєння народними зворушеннями, царський уряд не забував про пропольську орієнтацію гетьмана. Тому Росія таємно та обережно підтримувала повстання Пушкаря та Барабаша проти нього. Зрозумівши, що згоди з Москвою він не найде, гетьман почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади. У червні 1658 року до Варшави вирушив представник гетьмана від старшини, який теж був прихильником Польщі, з дорученням прискорити їх виступ проти Росії.
Ці та інші причини подвигали гетьмана розірвати всякі стосунки з Москвою і видерти Україну зі складу Великого князівства Московського. [6, ст. 7]
І.Виговському належить видатний документ того часу „Гадяцькі статті”(1658р.), яким утверджувалися нові умови союзу України і Польщі. Та йому не судилося вижити, тому що він був жорстким до простого українського народу і невигідним для Польщі.
Гетьман – Юрій Хмельницький – взагалі був обраний на гетьманство за раді пам'яті його славетного батька. Його оголосили гетьманом ті полковники, які пішли проти І.Виговського, по зговору з Москвою. Згодом, при прийняті Переяславських статей (1659р.) , Москва, скориставшись невпевненістю та молодістю нового гетьмана, змінює більшість статей на свою користь, незважаючи на бажання та потреби українського народу.
Ця угода поставила Українську державу у надзвичайно складне становище. Цар чимдалі менше рахувався з гетьманом та його правлінням, грубо втручався через воєвод у справи місцевої адміністрації, розподіляв на власний розсуд природні багатства України, під'юджував окремих старшин, роздмухуючи пристрасті як серед панівної верхівки, так і простих козаків та посполитих. [6, ст. 8]
Та, все ж, в українському суспільстві ще були дуже сильні самостійницькі тенденції і всім, крім, мабуть, царських дипломатів, було ясно, що цей кабальний договір приречений.
За цих обставин, вирішив Ю. Хмельницький приєднатися до Польщі на умовах „Гадяцького договору” І.Виговського. Лівобережні полковники, прихильники Москви, виступили проти гетьмана та проти згоди з Ляхами, обравши собі гетьманом запорожця Брюховецького. Правобережці теж ненавиділи Ляхів і дорікали Хмельницькому. Правобережці ж вибрали собі гетьманом Тетерю.
Гетьман – Павло Тетеря – був прихильником Польщі. Його було обрано в той час коли відбувся розкол України, розкол поміж прихильниками Москви та козаками які ненавиділи Ляхів , але і не бажали жити під тиском царя Російського. Та за короткий час його змінив – Петро Дорошенко.
Гетьман – Іван Брюховецький – був залежним від Москві. Та щоб піддобритися цареві поїхав до нього на поклін і там віддав усю Україну на безпосереднє правуваня московської адміністрації. Пізніше, в 1668 році, Брюховецький схилився на умови правобережного гетьмана, та повстає проти Москви. Та козаки, на прихильність Дорошенкові , вбили лівобережного гетьмана та ухвалили називним гетьманом – Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного), який за відсутністю Дорошенко схилився до Московського підданства, тільки намагався повернуть умови Б.Хмельницького. але ж його теж зрадила його старшина і він був засланий у Сибір.
Гетьман – Петро Дорошенко – бажав єдиного – незалежності та самостійності України, щоб була вона „Річчю посполитою козацькою” (республікою). Ставши гетьманом, він вирішив, що боротися з Ляхами та Москвою треба з поміччю третьої сили. І Дорошенко оперся на Турків і Татар. Згодом, коли правобережна Україна була поділена між Польщею, Туреччиною та Дорошенком, гетьман зрозумів, що помилився із союзником, та пізно... Він втрачає авторитет, його поступово кидають соратники, пізніше він зрікається булави на користь лівобережного гетьмана – Самойловича.
В той час, поки Дорошенко у війнах добуває незалежності для своєї країни, на правому березі розпочинається та стрімко посилюється „Парад честолюбств”. Один за одним оголошують себе гетьманами „Московський партизан” полковник Дрозд, татарські маріонетки Опара і Суховій, польський протеже Ханенко, безвідповідальний авантюрист Вдовиченко. [2, ст. 124]
Гетьман – Самойлович – був лише підступною людиною. Його єдине бажання було отримання булави. Не бажаючи участі своїх попередників, новий гетьман дуже шанував старшину і робив усе, чого вона бажала. З Москвою Самойлович був у добрій згоді, й тільки добивався, щоб швидше скинути Дорошенка.
Таким чином, можна казати, що невдала спроба Ю.Хмельницького об'єднати під своїм гетьмануванням всю Україну, спонукала іноземні країни, Росію, Польщу та Туреччину, посилити свої плюндрування.
Отже, військо Запорозьке розкололося на табори, що йшли, під тиском різних країн, протилежними шляхами й вели взаємну боротьбу. В історії України називають цей тяжкий період – Руїною.
Правобережжя вибрало собі одного гетьмана, лівобережжя – іншого. Українська державність вступила в період тяжкого випробування.
На правобережну Україну знов посунулися польська шляхта, на лівобережну – російський феодалізм, а турки і татари, як завжди, палили, грабували та уводили народ для продажу в рабство.
Іноземні держави, взагалі, ніколи не переймалися потребами українського народу. Складаючи той чи інший договір сусідні держави переслідували тільки свої інтереси, вони грубо нехтували інтересами України, фактично перекреслювали свої зобов’язання підписуючи між собою мирні договори, які для них були більш важливими.
І таким чином, згідно укладеному мирного договору, Росія та Польща, пішли війною проти Османської імперії. І взагалі, руками все того ж розколотого козацтва та своїми арміями – руйнували, палили знищували міста та села на Правобережній Україні. В обезлюдненні правого берегу України російський уряд бачив також кращий засіб для усунення різних зазіхань на неї з боку Туреччини і гарантію безпеки лівобережної сторони.
Отже, після тривалих та виснажливий військових дій, країни – загарбники почали укладати мирні договори та ділити землі. Росія і Польща уклали Андрусівське перемир’я на 13,5 років, поділивши Україну між собою. Між Росією та Туреччиною був укладений Бахчисарайський мир на 20 років. Цей договір зобов’язав турецького султана та кримського хана не допомагати ворогам Росії, він зміцнів становище Російської держави і змусив польську дипломатію змінити свою тактику. Цей мир був укладений, в значній мірі, ціною життя українського козацтва, їх ідей, та сподівань.
Таким чином, „Вічний мир” підтверджував права Російської держави на Лівобережну Україну, Київ та Запорожжя. Під владою Польщі надалі лишалися Північна Київщина, Волинь та Галичина. До Туреччини відходило Поділля. А красу і осередок козацької землі від Києва до Запорожжя, мусив зоставатися незаселеною пустелею.
2 Внутрішньополітичні відносини в суспільстві України
Правобережна Україна була зруйнована і перетворилася на пустелю. І все – через „праведних гетьманів”, як іронізував Т.Г.Шевченко, що заради задоволення власних амбіцій та честолюбства втратили всі здобутки української революції 1648 року, у тому числі основний – власну державу, що й призвело до довгого іноземного панування. [5, ст. 14]
В наукових роботах існує декілька оцінок політико – правовій формі козацької держави. Можна прослідити наявність різних висловлюваній від „гетьманської монархії” до „західної демократії”. Автори ж найновіших досліджень характеризують Українську козацьку державу як республіканську, демократичну. [3, ст. 57]
Де які історики стверджують, наприклад Ю.М.Ефремов, що в Українській козацькій державі був відсутній головний признак – признак, який обумовлює соціальну структуру, характер та форми політичної надбудови держави, принцип володіння земельною власністю, на якому ґрунтуються у феодальному суспільстві вся соціальна піраміда, всі державні інститути. [4, ст.48]
Наявність державних атрибутів та зовнішнє схожість українського суспільства зі своїми сусідами – Польщею, Молдовією, Трансільванією – неповинні вводить в оману. Подібність була і залишалась в XVII столітті тільки зовнішньою. Земельна власність козацького полковника визначалась його службовим статусом, лишившись полкового чину, він разом з цим губив і право на власність ранговими землями, та перетворювався в простого козака, хоча і заможного.
Гетьман же з булавою міг лишитися не тільки земель, а й часто, як просліджується, і своєї голови. Для гетьмана військове звання визначалося багатством. Точніше, саме багатство, приписане до булави, кріпилося для гетьмана за воїнським чином, без котрого він ставав бідняком. В цьому полягає велика різниця між двох фігур, так схожих зовнішньо – цар та гетьман: перший був власник, другий же – держатель по рангу. Чого і волів кожен новий гетьман – збагачення та влади. Гетьман не був царем, а гетьманщина, незважаючи на атрибути державності, не стала державою.
Гетьманщина – залишок могутньої за своїм потенціалом держави Богдана Хмельницького, яка утворилася внаслідок української козацької революції 1648 року. Держава ця була за своїм економічним строєм селянсько-буржуазною, де провідну роль у політичному житті відігравала нова для Європи соціальна верства – козацтво (що становить по-суті земельну буржуазію). Від часів Б, Хмельницького Гетьманщина зберегла послідовно демократичний, республіканський державний устрій, який опирався на виборність усіх державних посад. Адміністративно вона поділялася на 10 полків, кожен з яких – на сотні. Навіть штучно відділена від більшої за територією – Правобережної України, Гетьманщина мала всі підстави для того, щоб вирости в одну з найсильніших держав Європи.
І козацька старшина, і саме громадянство відчували потребу загальної, всестанової організації, й ця козацька організація виконувала її роль. Проте цей устрій не був продуманий до кінця і не отримав юридичного оформлення, що було причиною різних непорозумінь і непевності. Хибним у цій організації було те, що військові чини, старшинська чи військова рада, до котрої входили тільки козаки, а не всі стани людей – духовенство, міщанство, селянство, шляхта, - мали правити всім краєм і всією людністю. [7,ст. 114 ]