Реферат: Походження людини та її поява на території України

Особливим явищем в історії людства є пізньопалеолітичне мистецтво. Всесвітньовідомими є печерні розписи в Іспанії та Франції, різьблені кістяні фігурки жінок. В Україні цінні мистецькі твори цього часу відомі з багатьох місць. Найцікавішими є, як їх називають, "жезли начальників" із вирізьбленими зображеннями людей і тварин, знайдені на поселенні Молодово над Дністром, кістяні браслети та антропоморфні (людиноподібні) фігурки, прикрашені різьбленими складними геометричними орнаментами, виявлені на Мізинській стоянці на Десні. На цій же стоянці, а також в селі Межиріч на Канівщині виявлено кістки і черепи мамонтів, розмальовані червоною охрою. Унікальними є знахідки, що свідчать про існуванння у пізньопалеолітичного населення території України музичного мистецтва. На стоянках Дністра знайдено своєрідні кістяні флейти, а на Мізинській стоянці відкрито особливе культове житло для здійснення обрядових музичних дій, а всередині житла — набір ударних музичних інструментів із кісток мамонта. Вчені реставрували ці інструменти, і сучасні музиканти відтворили звучання, можливо, найдавнішого в світі оркестру.

На деяких виробах з кістки, рогу, каменя, знайдених на піізньопалеолітичних стоянках, трапляються насічки, нарізи, ямки, розташовані в певному порядку. Такі речі свідчать, як вважають вчені, про існування в кроманьйонців раціонального мислення, тобто про тс, що вони вміли рахувати, а можливо, й укладати прості-календарі.

Люди пізньопалеолітичної доби вже мали досить складні вірування, властиві первісним мисливцям. Перед полюванням і після нього здійснювались магічні заклинання, людина вірила, що кожна жива істота, а також речі, що оточують її, мають душу, добре знала навколишню природу і відчувала свою єдність з нею.

Пізньопалеолітичні люди часто мандрували, інколи досить далеко від своїх земель. Племена, які жили на теренах України, зналися не лише між собою, а й з племенами Центральної та Західної Європи, обмінюючись знаряддями, прикрасами, сировиною.

СЕРЕДНЬОКАМ’ЯНА ДОБА (мезоліт)

В історії людства ця доба, що тривала з 9 по б тис. до н.е., вважається перехідною від давнього кам'яного віку (палеоліту) до неоліту (нового кам'яного віку). Природні умови в Україні тоді вже були подібними до сучасних. Щезли "герої" минулих епох, з якими тісно було пов'язане життя людини — мамонти. Основними заняттями людини й надалі залишились полювання, рибальство та збиральництво. Змінюють свій вигляд крем'яні знаряддя — вони стають меншими, делікатнішими. Все ширше застосовуються лук і стріли — основна мисливська, а часто й бойова зброя минулого, винайдена ще в пізньопалеолітичну добу. Збільшення населення і підвищення ефективності мисливства порушують рівновагу в навколишньому середовищі. Відчуваючи нестачу звірини, людина починає приручати тварин (найшвидше собаку), пробує висівати перші злаки.

В Україні відомо майже 1000 пам'яток мезолітичного періоду. Це тимчасові стоянки, тривалі поселення, могильники. В межах України вчені виділяють три основні ареали розселення мезолітичних племен: північний "поліський", прикарпатсько-дністрянський і південний "степовий". Побут та звичаї людей цих племен дещао відрізнялися між собою. На півночі — на Волині й Поліссі, серед лісів, боліт та озер люди займалися полюванням, рибальством, збиральництвом, споруджували легкі житла, подібні до вігвамів індіанців. Стоянки влаштовували на видмах. Досліджуючи їх, археологи знаходять багато невеликих майстерно оброблених крем'яних знарядь: вістря стріл, сокирки, шкребла, проколки, різці, нуклеуси — крем'яні ядрища, з яких давні майстри зтесували заготовки-пластини для знарядь. Племена, які жили на Поліссі, мали багато спільного з племенами доби мезоліту в Північній Польщі, Білорусі, Прибалтиці.

У Прикарпатті й Наддністрянщині частина племен доби мезоліту була, очевидно, прямими нащадками давнішнього, пізньопалсолітичного населення, а частина примандрувала з інших місць: з півночі, заходу, а також з півдня і південного заходу через карпатські перевали. Пам'яткою мезоліту с печера поблизу с. Баламутівка на Буковині, стіни якої розмальовані зображеннями людей і тварин, мисливців, чаклунів, що танцюють. Очевидно, вона служила стародавнім місцем культових дійств.

У горах Криму в мезолітичну добу люди для житла використовували, як і раніше, скельні сховища, де тривалий час жили, а інколи й ховали померлих. Такі поховання виявлені в гротах Мурзак-Коба та Фатьма-Коба.

До найдавніших з розкопаних у Європі родових могильників належать три великі могильники поблизу сіл Волошське та Василівка в дніпрянському Надпоріжжі, де виявлено близько 90 поховань. Померлих ховали або у випростаному, або у скорченому положенні, посипали зверху охрою, поруч клали зброю, стріли і списи з кістяними та крем'яними наконечниками. Деякі вістря списів і стріл стриміли в кістках людей, на черепах помітні сліди сильних ударів, що й стало, напевно, причиною їх смерті. Більшість похованих — чоловіки. Антропологи виявили, що люди, поховані в могильниках, належать до трьох різних рас: .зві з них були місцеві, а третя — прийшла, південно-ссредземноморського походження. Такі поховання й могильники є найдавнішими на українських землях слідами захисту місцевого населення від пришельців. Судячи з поховального обряду, люди мезолітичної доби поклонялись небесним світилам, передусім сонцю.

Отже, ми коротко розглянули величезний період історії людства — кам'яну добу, що тривала на землях України майже мільйон років. За цієї доби з'явилися перші людиноподібні істоти, людина навчилася майструвати різноманітні знаряддя, користуватися вогнем, навчилася розмовляти й лічити, будувати перші житла. Виникли сім'я, рід та плем'я. В кам'яній добі знаходимо витоки образотворчого і музичного мистецтва, приклади початкових релігійних уявлень. 40 тисяч років тому на теренах сучасної України з'являється людина сучасного фізичного типу, в походженні якої с ще багато таємниць. І останнє — наприкінці середньокам'яної (мезолітичної) доби людина від полювання і збиральництва почала переходити до скотарства і землеробства.

ПЕРШІ ПАСТУХИ ТА ЗЕМЛЕРОБИ

ДОБА НЕОЛІТУ

(новий кам’яний вік)

У VI тис. до н.е. в житті стародавнього населення України відбулися величезні зміни. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і випадало більше опадів. Люди переходили до осілого громадського життя, будували постійні житла, гуртуючи їх у селища, померлих ховали неподалік осель. Поряд з традиційними мисливством і рибальством існували скотарство та землеробство. Лісостеп південного заходу та півдня України був місцем найдавнішого приручення та розведення великої рогатої худоби і коней, а кози і вівці потрапили сюди з Передньої Азії, мабуть, вже прирученими. Вважають, що орне землеробство зародилось теж у передньоазійському регіоні в VII—VI тис. до н.е., зідти проникло в Південну та Центральну Європу, а на початку V тис. до- н.е. з'явилося на теренах України. Цим же шляхом поширюються і найдавніші культи та вірування землеробів, деякі основні форми посуду та його орнаментація, а пізніше і металургія. Проте не слід відкидати і можливості паралельного самостійного виникнення землеробства в Україні. Землю готували під засів за допомогою загострених палиць і мотик, сіяли просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес. Збіжжя жали крем'яними серпами, а зерно розтирали на муку на кам'яних зернотерках. 1 хоч первісні стада і поля були ще невеликі, людина вже була в змозі створювати запаси харчів, щоб не залежати від наслідків полювання, могла вести більш розмірений і сталий спосіб життя. Житла людей доби неоліту були досить різноманітні: великі наземні споруди, напівземлянки та землянки. Найбільшим досягненням людини неоліту стало вміння виробляти посуд. Глиняний посуд — кераміка (від гр. "керамос" — глина) спочатку був нетривкий і грубостінний, з загостреним або округлим дном, тому що його встромляли в грунт біля вогнища або ставили поміж камінням. Пізніше з'являється посуд із плескатим дном, що може свідчити про наявність житла з долівкою та столу у побуті. У великих посудинах зберігали запаси їжі (зерно, мед, жир, молоко, ягоди), у менших варили страву. Посуд ліпили вільноруч, без допомоги гончарного круга і випалювали його на вогні. Часто на мокрій глині залишалися відбитки пальців стародавніх гончарів, і вчені визначили, що ті відбитки належать в основному жіночим рукам. Поверхня посуду вкривалася різноманітними візерунками. Починаючи з неоліту орнаментація кераміки стає одним з найважливіших видів прикладного мистецтва. Кожне плем'я ліпило свій посуд, що відрізнявся від посуду інших племен формою, орнаментацією, способом виготовлення. Ці особливості керамічного виробництва збереглися і в наступні епохи, і тому глиняний посуд є для археолога найприкметнішою знахідкою, що допомагає визначати культурну та етнічну приналежність, хронологію та взаємовпливи стародавнього населення.

На півночі і північному сході України в неолітичну добу жили мисливсь­ко-рибальські племена, на південному заході — землеробсько-скотарські. Цс були два світи, що різнилися між собою походженням, побутом, звичаями та віруваннями. Культура північно-східних пізньокроманьйонських племен була набагато примітивнішою порівняно з культурою племен Наддністрянщини, Закарпаття та Надбужжя. Населення землеробсько-скотарської зони належало до середземноморського антропологічного типу й було генетично пов'язане із культурами Балкано-Дунайського регіону. В Україні виявлено понад 500 неолітичних пам'яток, а вчені виділили більше 10 неолітичних культур. Найраніші з них знаходились на Закарпатті в басейні Тиси та у Наддністрянщині і Надбужжі.

У людей неолітичної доби ускладнюється світогляд, з'являються нові культи та вірування, пов'язані з виникненням землеробства. Зокрема, існував дуже цікавий культ черепів (очевидно, пов'язаний із культом предків), що простежується на великих родових могильниках у дніпровському Надпоріжжі та Надазов'ї. В одному з таких могильників — Микільському — знайдено золоту підвіску — найдавнішу в Україні прикрасу з благородного металу. Унікальною пам'яткою давньої культури є Кам'яна Могила — пагорб з кам'яних брил у степу поблизу міста Мелітополя. В печерах, що були, очевидно, святилищем одного або декількох навколишніх племен, виявлено численні зображення тварин — биків, коней, оленів, різьблених і мальованих на камені.

ДОБА ЕНЕОЛІТУ

(мідно-кам'яний вік)

У IV—III тис. до н.е. люди вже почали користуватися першим металом — міддю, хоч знайомство з нею розпочалося вже у VII тис. до н.с. у передньоазійському регіоні. Водночас продовжують розвиватись і вдосконалю­ватись скотарство та землеробство, де використовують рало і тяглову силу, виникають спеціалізовані ремесла. За доби енеоліту з'являється одна з найяскравіших культур давньоевропейської історії — трипільська.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

Була вона поширена на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор'я, проіснувала протягом двох тисячоліть (IV—III тис. до н.е.) і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Утворилася трипільська культура на основі давніших автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу — пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел, де вони виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій території трипільської культури становило щонайменше 1 млн чол. Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному цс були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування — всі будови були розташовані кількома рядами або кон­центричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіальне розходились вулиці, обабіч яких були розташовані садиби. Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від ЗО до 150 м² ). Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев'яному помості з глиняних обпалених вальків і зверху замазувалась глиною. Стіни споруджувались на дерев'яному каркасі-плетінці і теж обмазувались глиною, двосхилий дах перекривався солом'яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередині могла бути одна, дві або й три кімнати. В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник. Вівтар мав вигляд невеликого хрестоподібного в плані глиняного підвищення, розписаного різнобарвними фарбами, де стояв культовий посуд та глиняні жіночі фігурки. Біля печі, під стінами та на полицях-мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Зовні стіни житла розмальовувались вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Розмальовува­лись карнизи вікон та дверей, стіни всередині. Житло трипільської культури дуже нагадуе українську сільську хату минулого століття. В такому житлі мешкала одна сім'я. На Уманщині, в середній течії Південного Бугу, а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, які налічували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двопо­верховими. Це були на той час найбільші в Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей. Археологи виявили в трипільців унікальний в історії культури звичай — періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося цс раз у покоління, приблизно через кожні 50 років, коли виснажувались навколишні поля. Освоївши нові грунти і збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували старе й спалювали його. Очевидно, цей звичай був пов'язаний із якимись релігійними уявленнями та громадськими законами.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові.

Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками — досить ефективними знаряддями, рідше застосовували рало. Троє людей з допомогою мотик могли обробити за годину ділянку площею 150—200 м . Збирали врожай серпами з крем'яним лезом. Його продуктивність була лише в 1,5 раза менша, аніж сучасного серпа. Зерно перетирали на муку на кам'яних зернотерках. До речі, аналогічні зернотерки застосовувались в часи 3-ї династії в Єгипті (близько 3000 років до н.е.), а також в Шумері. Трипільці вирощували велику рогату худобу, свиней, овець та кіз, мали коней. Як тяглова сила використовувались бики — їх запрягали у візки, можливо, сани, орали ними поля. Не втратило свого значення полювання і рибальство. В Дністрі ловили рибу, зокрема сомів довжиною до двох метрів: У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти. Трипільці майстрували й використовували різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів), каменю (сокири, булави), кістки й рогу (мотики, проколки, шила, голки). Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувались мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Сировина для мідних виробів та частина самих виробів привозилась із Балкано-Карпатського міднорудного басейну. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво. На денцях багатьох трипільських посудин с відбитки тканин двох родів: тонкого полотна і груботканого, очевидно, вовняного рядна.

У трипільських племен дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Виготовлення посуду було вже справою фахівців, а керамічне виробництво — спеціалізованою галуззю общинного ремесла. Посуд випалювався у спеціальних гончарних печах. Такі печі, а також спеціалізовані поселення гончарів, виявлені археологами у Наддністрян­щині. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг (очевидно, ще не ротаційний), і виготовляли величезну кількість різноманітного посуду витончених форм. Посуд поділявся на кухонний, більш делікатний столовий та культовий. Це і гігантські півтораметрові горщики для зберігання збіжжя та інших продуктів, менші горщики, амфори, миски, вази, кухлі, антропо- та зооморфні фігурки, амулети. Більшість такого тонкостінного, міцного, аж "дзвінкого" посуду розписана чорною, червоною, білою мінеральними фарбами. Орнамент складний і різноманітний, в основі його є спіралі й волюти, геометричні фігури, зображення тварин та людей. Трипільських малярів, а це були, очевидно, окремі майстри-спеціалісти, можна вважати основоположниками українського народного мистецтва. Багато провідних мотивів трипільського орнаменту, зокрема подвійні спіралі, що нагадують латинську літеру 8, спіральний меандр довкола посудин, схематичні зображення рослин і тварин, різноманітні хрести в колі — збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Багатство форм, якість посуду та його розпису зробили трипільську кераміку яскравим мистецьким феноменом енеолітичної доби, засвідчили високу талановитість і потяг до краси стародавніх жителів України. Орнаментація трипільського посуду є ілюстрацією фольклору, космогонії та міфології перших землеробів і скотарів. Наприклад, спіральний меандр — "безконечник" є символом безупинного руху, самого життя, стилізовані зображення небесного змія-дракона символізували чоловіче начало, бачимо тут символи сонця, неба і землі, рослин, тварин і людей. Орнаментальні сюжети та композиції мають магічний зміст і пов'язані із культом родючості, що завжди відзначався складною обрядовістю. Так само :і культом богині родючості, Великою Матір'ю всього сущого пов'язані численні знахідки глиняних жіночих фігурок. Виявлені у фігурках зерна пшениці підтверджують їх зв'язок із землеробськими культами, а окрім того, такі фігурки були ще й амулетами — оберегами домашнього вогнища і достатку. Серед сотень різноманітних жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка нахилила голову над грудною дитиною на руках. Ця трипільська Мадонна є найкращим зображенням материнства з європейського правіку. Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, що споруджувались у центрі поселень на майдані й були родоплемінними культовими центрами. В таких храмах відбувалися свята, пов'язані із культами природи, що вмирає і воскресає, зберігався спеціальний посуд та інші ритуальні предмети. Інколи в храмах або поряд з ними, на майданах поселень знаходять особливі жертовні поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі, збереження домашнього достатку, захисту від злих сил. Не виключено, що ці поховання належали жерцям. Жерці, очевидно, відігравали важливу роль у трипільському суспільстві. Вони керували релігійним життям, вміли вираховувати календарні строки, пов'язані із аграрними роботами, знали цілющі властивості трав і лікували людей, зберігали давні традиції і закони, були віщунами і провидцями. Одним словом, жерці були "інтелігенцією" стародавнього світу, носіями особливих знань, досвіду поколінь. Подібні жертовні, але дитячі, поховання виявлені і в житлах під вогнищами.

Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тілопокладення (інгумації) на невеликих ґрунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширеною була кремація — спалення тіла і захоронення решток у глиняних урнах. На півдні, у пониззі Дністра пізньотрипільські племена "усатівської" групи споруджували кургани зі складними кам'яними конструкціями. Вважають, що конструкція "усатівських" курганів, структура їх насипів, ровів і кромлехів с втіленням символіки сонця і місяця. В курганах знаходились багаті поховання, що належали, очевидно, племінній аристократії і супроводжувались людськими жертвоприношеннями. Серед цих поховань є поховання озброєних чоловіків, загиблих в бою (багато потрощених черепів). Вояки мали густо розфарбовані червоною охрою голови, обличчя й тіла (бойове розмальовування ще за життя або ритуальна косметика). Їх тіла перед похованням щільно обгортали в полотняні савани, і тому червона фарба й досі збереглася на кістках. Існування такого звичаю підтверджують і трипільські антропоморфні фігурки із розписаними фарбою головами. Вважають, що лад трипільського суспільства, яке існувало в оточенні ворогів на степовому півдні, вже був близьким до військової демократії: в них виникли військові загони, їх поселення і навіть могильники були пристосовані до оборони від ворога. Очевидно, що стосунки цієї групи трипільців із племенами степу супроводжувались жорстокими сутичками.

Археологи та антропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі. Це були невисокі, вузьколиці люди з гарно профільованими тонкими рисами обличчя.

Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста — їх столицями. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів становили плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єдна?