Реферат: Політична модернізація Теорії Проблеми перебігу

Але існують і інші погляди на розвиток . Скажімо за В. Горбатенком , можливо скласти дещо іншу періодизацію , її сутність полягатиме у тому , що на першому етапі свого проходження (50-70 рр . ) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін "модернізація" з наукового обігу . Натомість активніше стали вживати поняття "розвиток" . Цей синдром , завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині , Індії , останнім часом у Східній Європі , створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах , а також внаслідок мобільності західних модернізаційних методик , в основному вдалося подолати на Заході. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким , що пов'язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі , котра загрожує втратою традиційної культури , національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової , сучасної .

Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації , котра є не лише альтернативною старій теорії , а й своєрідним наслідком її іноваційної орієнтації , а також її продовженням .

Саме поняття "постмодернізація" похідне від більш широкого філософського поняття "постмодерн" , стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії .Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", у якій мова йшла про нову людину , покликану подолати занепад . Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання "передчасним" з оглялу на відсутність адекватного даному феномену соціального вияву . Наближеного до сучасного розуміння значення поняття набуло у дослідженнях А.Тойнбі , який 1946 року визначає постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західно-європейської культури . Матеріалізація висловлених вченим ідей , почавшись приблизно у 60-ті рр. , найбільш повною мірою саме останнім часом .

3. Характеристика теорії політичної модернізації .

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :

- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя , вдале поєднання яких у певний історичний час , у межах того чи іншого суспільно-політичного простору , дає якісно новий поштовх ;

- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт .

Успіх модернізації , зазначає вчений , в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення .

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

· усвідомлення мети ;

· консолідація зорієнтованої на мету еліти ;

· період трансформації ;

· інтеграція суспільства на новій основі .

Виникає питання : наскільки можливим є осягнення процесу модернізації на всіх вищевказаних етапах ? Навряд чи це можливо при використанні абстрактно-універсальної схематизації . Однак деякі узагальнені характеристики , залежні від певних історичних умов і рівнів соціальної організації цілком можливо дослідити.

Отже спираючись на історичні здобутки цивілізації визначимо коло завдань , вирішення яких є метою модернізаційних процесів.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи , формування політичної структури соціальної дії , оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем ,породжених сучасним суспільством , здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій . Представники ліберального напрямку західної політології , зокрема Р. Даль , висунули так звану теорію поліархії , як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення, що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи .

Також важливим елементов , про нього вже йшлося , є забезпечення високої політичної активності населення , як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань.

Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою , оскільки є удосконаленням традиційних інститутів , які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові , сучасні соціально-економічні інститути . Це має велике значення , оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем , які перебувають у постійній зміні , а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним . Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками : здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов , ступнем їхньої складності , рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Процес модернізації має альтернативний характер , тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів , в залежності від умов їх протікання , традицій та національних цінностей , але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки , політики , соціальних відносин . Це насамперед товарно - грошовий регулятор виробництва , збільшення затрат на освіту , зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин , сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення , плюралістична організація влади , зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

Тут хотіося б звернуи увагу на те , що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов'язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку . Мова йде про те , що ці універсальні норми - це комплекс цілей , спираючись на які , країни , в яких відбуваються процеси модернізації будуть спроможні проводити інституціоналізацію відповідну потребам часу . Але все ж , на нашу думку, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства , його націо-ментальних характеристик .

Сучасні вчені суспільствознаці вирізняють два досить різних між собою типи модернізвції , а саме : органічна модернізація та неорганічна ( або відображена ) модернізація .

Перший тип , притаманний розвиненим країнам Західної Європи та Північної Америки , розпочавшись в епоху відродження , йдучи нерівнозачно у різні часи , іноді гальмований наявністю тоталітарних режимів в тій чи іншій країні , відбувається в цих країнах ще й досі . Сутністю цього типу модернізації є те , що соціально-політичний розвиток відбувається у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу . Для цих типів суспільств характерне те , що загальномодернізаційні цінності не потребують в них утвердження й доведення , подолавши шлях від від , у свій час , теоретизації до конкретного усвідомлення їх суспільством теперішнім .

Другий тип ( відображена модернізація ) характерний для країн , які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами , яким притаманна органічна модернізація . Іноді наукова література наводить термін "відстали" від загальноцивілізаційного розвитку , але на нашу думку теза про загальноцивілізаційний розвиток не є поки що достатньо обгрунтованою . Хоча незаперечуваним є те , що прагнення до модернізаціних процесів у державах з притаманною їм неорганічною модернізацією зумовлене більше зовнішніми чинниками , аніж внутрішніми. І як логічний наслідок - нерівномірність змін у економіці , культурі , соціальних відносинах , політичній сфері . Існує ряд країн , які будучи країнами другого ешелону капіталістичного розвитку , спромоглися досягти успіхів перебігу процесів модернізації , це скажімо: Японія , Гонконг ,, Південна Корея , Індія , Пакистан , деякі країни Південної Америки. Дещо цікавим прикладом у цьому є Німеччина , яка після Другої Світової війни , маючи потужну фінансово - політичну підтримку ззовні , змогла стати одною з найрозвиненіших країн Світу , тут здавалося б недоцільним вважати Німеччину країною з відображеною модернізацією , так як , ніби то , можна вважати її післявоєнний кризовий стан , як пригальмування модернізаційного процесу , який відбувався в ній до війни , але завжаючи на те , що за влади нацистів , сталися зміни і викривлення в економічній , політико-соціальній сфері , можна сказати , процес модернізації в ній був припинений ; крім того факт воз'єднання Німеччини у 1991 році спричинив до нових проблем у суспільно-політичних процесах , тому , нам здається за доцільне наводити Німеччину саме як приклад країни з відображеною модернізацією.

Але все ж хотілося б зазначити умови за яких відбувається неорганічна модернізація :

- відносини особистої залежності у виробництві ;

- неконкурентноздатність на світовому ринку ;

- велика диференціація суспільства ;

- залучення національного потенціалу переважно на військові потреби ;

- прагнення до ігнорування загальномодрнізаційних цінностей .