Реферат: Постмодернізм та українська історична наука

У цьому понятті поєднуються справді «пост», у ро­зумінні «після», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважа­ти цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від сере­дини XVIII до початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з одночасним переко­нуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з відкиненням ідеї проґресу).

Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі - повернення до се­редньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму, навіть з додатками «соціалістич­ного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеан­ства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модер­ної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмо­дернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (прига­даю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біоло­гії, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії, на чому я зупинюся далі.

Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.

Постмодернізм II дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увій­шли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філо­софія», 1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так просто, бо май­же кожний видатніший представник західного постмодер­нізму (йдеться, насамперед, про університетську професу­ру) вважає своїм великим особистим досягненням запрова­дження власної філософської термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово від­мінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх за­провадження до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися слухати такі лекції.

Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивува­ти. Це не значить, однак, що вульґаризаторські уявлен­ня про постмодернізм не знайдуть послідовників або ви­конавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.

Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літе­ратури, насправді не веде до збагачення репертуару мислен­ня та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислен­ня, а у формі постмодернізму II лише підміняє одну ідео­логію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах світу, проявив себе насам­перед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небез­печною для суспільства не лише національним індефере­тизмом, але також застосуванням певного безвідповідаль­ного способу мислення в політиці та економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профі­лактики від нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб конструювання світогля­ду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетво­рення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо заполітизова­ною стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, що постмо­дерністична філософія історії - це не наука, але вона на­магається, незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на методологію та мето­дику історичної науки.

Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладні­ше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філо­софії історії, які не лише вплинули - чи намагалися впли­нути на методологію «традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосили чимось новим, найви­щим досягненням постмодерністської історичної науки.

При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень - серйозних «традиційних» науко­вих досліджень - постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалю­ються методи дослідження джерел - писемних, аудіовізу­альних, матеріальних - при цілковитій непричетності до цього вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні питання багатогранності мето­дики історичного дослідження, а також саме співвідношен­ня між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

На постмодерністській філософії історії відбився за­гальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а запов­нюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто су­перечливих. Зміст цього кошика не піддається системати-

зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмо­дерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мис­лення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців пост­модерністської філософії історії, як француз Мішель Фу­ко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непо­зитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні фор­мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи­сання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіо­графія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Me­таісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нар­ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискур­су уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, по­ступово зникає значення історичного джерела.

Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається при­мітивною працею: підшукує відомості з джерел та, ана­лізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо­рика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідео­логізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємо­пов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. По­слуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, кон­серватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з переліче­них на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в пере­носному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо­ту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів­ки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі зни­щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та де­яких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на зви­чайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомен­дують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відки­дають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генераль­ної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, на­приклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, за­являючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо­рики починають підшукувати для них причини.

У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historio­graphical Typologie» [«Ефект справжності в писанні істо­рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo­ry; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді мета­фори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі­та, творить ті чи ті форми наррації.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію де­конструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінни­ком, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапи-

лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визна­чаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе­ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо­дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз­му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по­суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо­відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політи­кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо­дернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'яв­ляється потреба шукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприй­мають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан­ського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґла­ментованою, великі.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелек­туальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і ди­летантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стан­дарти написання праць.

Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмо­дерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформа­ції», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспіль­ством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «на­уково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спе­ціальність без внутрішнього покликання і без дослідниць­кого таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перева­га позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по­передніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на під­ставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдна­лося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де­формації во ім'я попередньої панівної ідеології залишили­ся надалі деформаціями тепер уже підпорядкованими ін­шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня­ти можливість займатися теоретичною чи концептуаль­ною історією з вихолощеним або спрепарованим джерель­ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи кон­цептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктив­ного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, іс­торією не є і не може нею бути.

Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити ета­лоном, виконаним за новою методологією. Так що всі іс­торики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.