Реферат: Пострадянський період як перехідний етап розвитку держави та права в Україні
Хоча, слід зауважити, що обвальна зміна економічної системи ніколи, в жодній країні не давала позитивного результату (найпереконливіший приклад – Жовтнева революція у Росії 1917 року). Саме тому переважна більшість науковців наполягає на необхідності поступовості у будь-яких перетвореннях.
Не можна ігнорувати і ту обставину, що в уявленні значної частини радянських людей склалася думка про тимчасове існування держави, про те, що держава з часом повинна відмерти, оскільки вона є засобом панування над народом. Отже, розпад Радянського Союзу дехто й сприйняв як явище, що взагалі пов’язане із зниженням ролі держави, її інститутів, обмеженням державного керівництва, особливо в економічній сфері, чим відразу скористалися різні корумповані сили.
Наступним фактором, який визначає особливості становлення державності в трансформаційний період розвитку посттоталітарних країн, є те, що в більшості з цих країн тоталітарний механізм у процесі народно-демократичних революцій був частково демонтований, але не знищений. Про це свідчить, наприклад той факт, що в багатьох посттоталітарних країнах цього періоду, за винятком тільки що, Румунії, Болгарії, НДР, тоталітарні режими не були засуджені, а їх лідери, багато з яких вчинили злочинні дії чи бездіяльність, не понесли навіть символічного покарання. Крім того, у більшості країн не були розпущені тоталітарні партії, які згодом переросли у стійкі посттоталітарні представництва, що можна пояснити відсутністю глибоких демократичних традицій, особливостями менталітету, значним падінням духовності та моральності населення. До того ж, остаточний перехід до демократії у деяких країнах ускладнюється ще й багатовіковими традиціями деспотизму та кріпосництва, правовим нігілізмом, зростанням частки тіньової економіки, зростанням злочинності, відсутністю діючого механізму реалізації правових норм та багатьма іншими причинами.
Перехідний період є періодом осмислення та засвоєння усього, що напрацювало людство, є періодом початку руху до нової якості розвитку. В цьому плані слід всебічно проаналізувати можливі стратегічні альтернативи для того, щоб, виходячи з потенціалу суспільства, створювати умови для реалізації найбільш пріоритетних надбань.
Проблемам трансформаційного або перехідного періоду від тоталітарної держави до нової системи суспільно-політичного буття в теоретичному дискурсі приділяється значна увага, однак підходи різних дослідників до цього феномену далеко не однозначні. Так, наприклад, Р. Дарендорф визначає посттоталітарні держави як країни, що рухаються “дорогою свободи”, застерігаючи тих, хто йде, що цей “перехід не означає і не повинен означати заміни однієї системи на іншу. Немає ніякого сенсу у переході від соціалізму до капіталізму. Дорога до свободи – це перехід від закритого суспільства до суспільства відкритого” [5, с. 74]. Цим підкреслюється, що у відкритому суспільстві економічні й політичні структури не визначені, а встановлюються шляхом проб та помилок. Методологічний підхід інших вчених до соціальних змін дозволяє характеризувати суспільство у посттоталітарних країнах як таке, що знаходиться на етапі зрушення, у фазі соціальних та культурних змін. Також існує думка про визнання загальної ситуації переходу від однієї епохи політичної організації суспільного життя до іншої, посткомуністичної та його політичної практики [4, с. 48].
Соціалістичний тоталітаризм був спробою модернізувати державу на підставі надраціоналістичної концепції, яка на практиці обернулась крайнім ірраціоналізмом. Він створив нежиттєздатну економічну систему і сформував безпорадну та безініціативну людину. Отже, жертви, принесені заради майбутнього процвітання в умовах “повної справедливості”, виявились марними. Єдине, чого варто було б не втрачати з досягнень тієї епохи, – це освіта й наука. Але вони розвинулись на фундаменті, який зруйновано, а отже, потребують докорінної реорганізації. Найтяжчий “спадок” репресивних режимів – втрата людьми трудової етики, віри в свої сили та відповідальності, занедбання цінностей загальнолюдської моралі.
Нині все виразніше утверджується думка: безпосередній перехід до демократії розвинутого типу неможливий без необхідних авторитарних форм і методів управління суспільством. Неминучий і досить тривалий етап змішаного правління, за якого можуть скластися та ефективно запрацювати демократичні інститути влади. Авторитаризм перехідного періоду може подолати негативні наслідки стихійної демократизації, які обернулися політичною відчуженістю та соціально-економічною кризою.
На відміну від авторитарних режимів, у яких неполітичні сфери суспільного життя мають певну автономію, тоталітарні режими майже повністю підкоряють собі усе суспільство, знищуючи не тільки структури його політичної, а й економічної та культурної самоорганізації. Тобто перехід до демократії від авторитарних систем починається тоді, коли створене соціальне підґрунтя для розвитку демократичного процесу; від тоталітарних – коли такого підґрунтя не існує. Означені особливості роблять посттоталітарну трансформацію значно складнішою та більш невизначеною щодо її траєкторії та кінцевого результату.
Авторитаризмом відзначалися методи управління американським суспільством під час президентства Ф. Рузвельта. І саме ці методи, без сумніву, сприяли подоланню найгострішої кризи 30-х років, встановленню нормальних відносин із Радянським Союзом, що призвело до створення антигітлерівської коаліції і розгрому фашизму. В післявоєнні роки США пережили період маккартизму, тобто американської моделі тоталітаризму. По праву вважаються авторитарними режимами в Європі роки правління Ш. Де Голля у Франції, К. Аденауера в ФРН, М. Тетчер у Великій Британії. Тож, сильна авторитарна влада могла б стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення необхідних політичних та економічних реформ, поступового створення дієспроможних демократичних інститутів [9, с. 94].
У зв’язку з тим, що у деяких країнах (зокрема в Україні) сподівання на кількарічний термін існування перехідного режиму виявилися марними, була зроблена спроба ототожнити його з авторитаризмом як середнім рівнем жорстокості контролю за суспільством з боку держави. Такий підхід вимагав в свою чергу визначення місця авторитаризму серед інших типів державного режиму. Тож з’явилися три основні версії: 1) авторитаризм є різновидом тоталітаризму; 2) тоталітаризм є різновидом авторитаризму, логічним результатом його еволюції та посилення антидемократизму; 3) авторитаризм – це вже не тоталітарний, але ще не демократичний режим [7, с.18]. Зрештою була обрана третя інтерпретація, яка також мала два напрямки. Перший ґрунтувався на переконаності в тому, що саме авторитарна влада має стати інструментом здійснення непопулярних демократичних і ринкових перетворень, що відкриє шлях демократизації держави і суспільства, а другий напрямок застерігав, що у разі стабілізації авторитарної тенденції, відходу влади від покладених на неї соціальних функцій можлива відносно швидка регенерація тоталітаризму. Тому еволюція має відбуватися або через усталення авторитарно-протодемократичного режиму, або через авторитаризм, перспективи існування якого залежать від рівня зрілості усіх суб’єктів політичної системи.
Однак, це все матиме дієвість, якщо авторитарна влада буде сама себе сприймати як перехідну структуру, спрямовану на впровадження реформ та становлення демократії у майбутньому. Оскільки якщо ми візьмемо за приклад комуністичний режим у СРСР, який в останні роки свого існування був скоріше авторитарним, ніж тоталітарним чи демократичним, то побачимо, що він позитивних зрушень так і не домігся.
Прагнення зміцнити державність за допомогою авторитарних методів управління має як противників, так і прихильників. Перші лякають різноманітними політичними гаслами: “занепад демократії”, “диктатура”, “гніт сильної руки” тощо. Прихильники посилення виконавчої влади обґрунтовують допущення авторитарних методів управління суспільством, необхідністю нещадної боротьби із свавіллям та корупцією чиновницької бюрократії, розграбуванням і вивезенням за кордон національних багатств, із масовою злочинністю та іншими соціальними лихами, породженими найгострішою економічною і духовною кризою суспільства [3, с. 24].
Певна річ, що перехід до демократії вимагає від правлячої еліти сильної волі, здатності приймати важкі рішення, вміння формувати уряд з осіб на підставі їх фаховості і компетентності, адже перехід вимагає суворого, чіткого розподілу повноважень владних структур, їх субординації, відповідальності за свою діяльність та бездіяльність. Перехідний період – це не лише процес подолання економічної кризи, це і процес формування повноцінної правової системи з її багатопартійністю, і процес становлення структур громадянського суспільства, демократичної правової свідомості та демократичної правової культури. Лише авторитарними методами демократичне суспільство не побудувати.
Перехід до демократії – досить складний і тривалий процес, зумовлений цілою низкою об’єктивних та суб’єктивних чинників: характером попереднього режиму, якістю та поведінкою владної еліти [9, с. 337-363], взаємовідносинами між основними силами, міжетнічними та міжконфесійними відносинами, правовими традиціями, особливостями правової культури тощо [6, с. 23]. Інший дослідник процесів переходу, С. Гантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування “припливів” та “відливів” [4].
За загальним правилом, процес переходу має чотири послідовні стадії:
1. Лібералізація недемократичного режиму (на цій стадії активізується функціонування інститутів громадянського суспільства, розвивається правозахисний рух, з’являється незалежна преса, відбувається консолідація політичної еліти, формується відкрита політична опозиція).
2. Переговори та укладання угод (стара еліта все ще відіграє провідну роль, але, через неухильне зростання кількості кризових явищ і поглиблення процесу делегітимізації її влади, йде на дедалі нові й нові поступки опозиції, яка вже виступає відкрито, але ще не має законної сили).
3. Прийняття рішень (демократична опозиція, що прийшла до влади шляхом вільних та конкурентних виборів, приступає до здійснення важливих перетворень у політичній та економічній сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах, проведення приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства тощо).
4. Консолідація демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів (долається інституціональна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність).
У літературі, що присвячена проблемам перехідного суспільства, існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових меж між ними. Проте загальний зміст залишається тим самим, що й дає змогу подати їх типи та стадії в узагальненому вигляді, посилаючись в основному на класифікації Д. Растроу та А. Пшеворського [8, с. 23].
Відмінності у темпах перетворень, а отже, і в тривалості основних етапів пострадянської трансформації в окремих країнах обумовлені ступенем підготовленості суспільства до політичних, економічних та ідеологічних змін. Зокрема, слід брати до уваги тривалість пострадянського режиму та ступінь ліквідації усіх проявів приватної власності, фінансово-економічне становище країни, доступність ресурсів, характер стосунків із міжнародним співтовариством, рівень політичного та економічного лібералізму, гостроту і складність додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації.
Проте, на кожному етапі трансформації пострадянська держава має виконувати певні функції задля подолання кризових явищ та досягнення бажаного результату. Так, російський вчений Н. Пахоленко, один з небагатьох дослідників цього питання, визначає, що пострадянська держава має здійснювати свою діяльність, перш за все, у напрямі створення сприятливих умов для функціонування ринкової економіки, “конституювання демократичної влади”, сприяння розвитку науки, культури і освіти, захисту прав і законних інтересів громадян, оформлення власності держави [1, с. 28-38].
З цього приводу існує думка і іншого дослідника В. Чиркіна, який визначає основну спрямованість пострадянської трансформації у напрямі руйнації економічного (роздержавлення власності, обмеження державного регулювання економіки), політичного (створення умов для багатопартійності) та ідеологічного (створення умов для ідеологічного плюралізму) тоталітаризму [1, с. 7].
Узагальнюючи вказане, пострадянську державу можна визначити як державу, яка характеризується особливим станом життєдіяльності суспільства, що знаходиться у пошуку альтернатив розвитку та здійснює перехід від тоталітарного соціалізму до становлення структур громадянського суспільства з метою формування правової держави.
В цьому напрямі особливої актуальності набуває правовий аспект здійснення пострадянської трансформації. Адже усі визначені теоретичні характеристики не мають своєї сили та дієвості без правової реалізації та нормативного закріплення вихідних положень на рівні держави.
Наголошуючи на тому, що основним компонентом пострадянського періоду є перехідність від тоталітарного соціалізму до демократії (це стосується і суспільства, і держави), вважаємо доречним наголошувати на аналогічному переході і в аспекті правової модернізації, адже здійснення будь-яких перетворень у країні обов’язково супроводжується правовим визнанням та закріпленням у відповідних нормативно-правових актах.
При здійсненні становлення України як незалежної, самостійної держави, в першу чергу мало встановлюватися нове, самостійне і незалежне українське право. Проте, для цього аспекту став характерним також вплив залишків тоталітарного соціалізму в напрямі надання на державному рівні пріоритету певним політичним гравцям, що зумовлює й досі боротьбу гілок влади, суперечність у здійснені ними наданих повноважень. До того ж, на час набуття Україною незалежності, саме на право мала покладатися визначна роль у закріплені вихідних положень трансформації. В той же час доводиться констатувати, що повноваження щодо становлення українського законодавства були надані все тим же політичним діячам, які займали лідируючі позиції за часів існування СРСР, а тому, в силу сформованої тоталітарної ідеології, вони не могли визначитися у пріоритетах демократичної трансформації, мали високу недовіру до будь-якої політичної свободи та багатопартійності, низьку правову культуру та правосвідомість. Крім того, на той час не існувало чіткої концепції політичного, економічного розвитку, що спричинило зрештою нежиттєздатність правової бази, її стихійність та динамічність.
На сьогодні ця проблема неузгодженості, колізій у законодавстві залишається актуальною, проте не можна не відзначити і позитивних зрушень у здійсненні правового будівництва. Адже багато виголошених на рівні законів, указів, розпоряджень положення відображають нині ті вихідні ідеї, які ставилися на меті трансформації – становлення демократії.
Тож пострадянське право м