Реферат: Право на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини і громадянина

- на соціальний захист (стаття 46); на освіту (стаття 53);

- на житло (стаття 47);

- на охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (стаття 51);

- право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (стаття 52);

- на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (стаття 17) та інші.

У цьому зв’язку уявляється за доцільне дати характеристику соціальних прав людини і громадянина, виділивши, зокрема, ознаки, що відрізняють соціальні права від економічних. На думку О.В. Бермічевої соціальні права мають такі характерні риси:

1) вони є соціальними, тобто вимагають від уряду активного втручання для створення умов, необхідних для їх реалізації;

2) вони належать окремим особам і реалізуються ними;

3) вони належать до прав іншого покоління та мають велике значення для їх носіїв.

З такою характеристикою соціальних прав складно погодитися. Так, при формулюванні першої характерної риси, на наш погляд, були порушені логічні правила визначення понять, у зв’язку з чим утворилася так звана тавтологія, тобто визначальне поняття повторює визначуване. Виходить, що соціальні права є в першу чергу соціальними. Крім того, далі О.В. Бермічева намагається розкрити поняття соціальності прав, конкретизуючи, що вони вимагають від уряду втручання для створення умов, необхідних для їх реалізації. Вважаємо за необхідне відзначити, що вказівка на необхідність здійснення державою активних дій, що сприяють реалізації соціальних прав, в цілому вірна. Однак, це не є характеристикою тільки соціальності прав. Як було уже відзначено вище, ця риса властива і соціальним, і економічним правам. Далі, наступною характерною рисою соціальних прав, на думку О.В. Бермічевої, є їх індивідуальність, що виражається в тому, що вони належать і реалізуються окремими особами. Однак відомо, що будь-яке суб’єктивне право належить і реалізується конкретним суб’єктом. Виключення становлять лише права третього покоління (колективні права). Таким чином, індивідуальність не можна назвати характерною рисою тільки соціальних прав. Що ж стосується третьої специфічної риси, що виділяється О.В. Бермічевою, варто відзначити, що вказівка на той факт, що вони належать до прав другого покоління, не характеризує їх сутності. Крім того, розкриття поняття основних прав за допомогою вказівки на те, що вони мають велике значення для їхніх носіїв не є коректним і не виражає сутності соціальних прав.

На думку Н.Б. Болотіної, для економічних та соціальних прав людини спільним є те, що здійснення цих прав дозволяє людині отримати джерела для існування, а відмінність полягає в тому, що економічні права передбачають власну ініціативну діяльність людини, в той час, як здійснення людиною соціальних прав залежить, передусім, від держави, від того, який обсяг соціальних зобов’язань вона бере на себе, і як забезпечує їх виконання. Дійсно, гарантією реалізації економічних прав є створення таких умов, за яких людина самостійно могла б забезпечити собі і своїй сім’ї достатній рівень життя. Соціальні права ж надаються тим особам, які не в змозі самостійно себе забезпечити. У цьому випадку держава бере на себе обов’язок забезпечити таким особам достатній рівень життя.

На думку Ж.М. Пустовіт, "основні соціальні права та свободи людини і громадянина в Україні – це певні можливості людини володіти, користуватися та розпоряджатися певними соціальними благами та послугами, наданими суспільством та державою, а також набувати їх у порядку, межах, формах і в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Однак, на нашу думку, вказівка на те, що соціальні права набуваються в порядку, межах, формах і способами, передбаченими Конституцією і законами України, не відображає специфіки винятково соціальних прав. Ця ознака вже називалася як характеристика соціально-економічних прав загалом.

Ґрунтуючись на викладених вище підходах і розвиваючи їх, ми вважаємо за необхідне виділити наступні риси соціальних прав людини:

1) вони виникають щодо соціальних благ і послуг, що надаються суспільством і державою;

2) вони передбачають пасивну роль суб’єкта-одержувача в тому плані, що держава самостійно приймає рішення про те, кому, в якому обсязі і на яких умовах надавати соціальні права.

Оскільки праву на соціальне забезпечення властиві всі названі риси, воно і відноситься до групи соціальних прав. У той же час, право на соціальне забезпечення є всього лише одним з різновидів соціальних прав, що зумовлює існування ознак, які дозволяють відрізнити його від всіх інших видів прав цієї групи. Для їх формулювання слід виходити з таких положень.

Право на соціальне забезпечення, як уже вказувалося вище, одержало своє оформлення в різних міжнародно-правових актах як загального, так і спеціального характеру. Україна в своєму національному законодавстві також надає це право своїм громадянам. Так, зокрема, право на соціальне забезпечення знайшло своє закріплення в статті 46 Конституції України, яка проголошує: "громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними".

Для того, щоб виявити сутність права на соціальне забезпечення, проголошеного в Конституції України, необхідно насамперед з’ясувати зміст таких вживаних в них понять як "соціальне забезпечення", "соціальне страхування" і "соціальний захист" та їх співвідношення. В даний час це питання є одним з найбільш актуальних предметів наукових досліджень в загальній теорії права, у конституційному праві та в праві соціального забезпечення. Їй присвятили свої дослідження такі вчені, як Н.Б. Болотіна, Л.І. Лазор, О.Є. Мачульська, С.М. Прилипко, Б.І. Сташків, Е.Г. Тучкова, О. Чутчева та інші. Проте, незважаючи на велику кількість наукових досліджень з даного питання, єдиної позиції досі не вироблено.

Звернемося, насамперед, до питання про співвідношення понять "соціальне забезпечення" і "соціальне страхування". Традиційно під соціальним забезпеченням розуміють сукупність суспільних відносин з розподілу позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб фізичних осіб у випадках втрати заробітку або трудового доходу, несення додаткових витрат по утриманню і вихованню дітей, підтримці інших членів сім’ї, які потребують догляду, відсутності засобів в обсязі прожиткового мінімуму з об’єктивних соціально значимих причин, тобто об’єктом соціального забезпечення визнаються матеріальні блага у виді пенсій, допомог, соціальних послуг тощо. У той же час, до поняття соціального забезпечення пропонується включати й інші об’єкти. Оскільки предметом цього дослідження є соціальне забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини, для цілей його здійснення вирішення питання про віднесення до об’єктів соціального забезпечення інших соціальних благ (медичної допомоги, санаторно-курортного лікування і обслуговування, безплатної освіти тощо) не є принциповим. У зв’язку з цим дана проблема знаходиться за рамками дисертаційного дослідження.

Таким чином, праву на соціальне забезпечення властиві наступні характерні ознаки. По-перше, його об’єктом є матеріальні блага у виді грошових коштів (пенсій, допомог), пільг, соціальних послуг. По-друге, воно надається особам, які з об’єктивних, визнаних законодавством поважними, причин не можуть забезпечити собі і членам своєї сім’ї гідне існування. При цьому, як правильно вказує Л.І. Лазор, "в сучасних ринкових умовах соціальне забезпечення повинно поширюватися на працездатних громадян не тільки у випадках їх безробіття, але й за наявності інших поважних причин, що не дозволяють людині забезпечити себе в достатній мірі".

В наведеному традиційному визначенні соціального забезпечення враховано загальновизнаний поділ соціального забезпечення на дві організаційно-правові форми: загальнообов’язкове державне соціальне страхування та соціальне забезпечення за рахунок державного бюджету.

Відмінність між названими організаційно-правовими формами соціального забезпечення проводиться за наступними критеріями:

1) спосіб акумулювання коштів у фінансових джерелах, за рахунок яких надається соціальне забезпечення;

2) коло осіб, забезпечуваних за рахунок коштів певного фінансового джерела;

3) види забезпечення конкретних осіб за рахунок встановленого законом фінансового джерела;

4) система органів, що надають соціальне забезпечення [11, с. 12-14; 37, с. 81; 50, с. 42; 74, с. 16; 147, с. 17].

Отже, першою організаційно-правовою формою соціального забезпечення є загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Поняття загальнообов’язкового державного соціального страхування сформульоване на нормативному рівні. Так, відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне страхування під ним розуміється система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Доктринальна характеристика загальнообов’язкового державного соціального страхування повною мірою дана С.М. Прилипком, який виділяє наступні його ознаки:

1) соціальне страхування фінансується за рахунок обов’язкових страхових внесків, які, звичайно, солідарно сплачують роботодавці та працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальних податків;