Реферат: Правова організація працевлаштування громадян

VII . Список використаної літератури

Вступ: Поняття зайнятості населення. Правове регулювання

працевлаштування громадян України

Вирішення соціальних та економічних проблем, які в су­часних умовах стоять перед Україною, значною мірою зале­жить від того, чи будуть забезпечена кожна працездатна лю­дина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню ак­тивності як працівника і господаря.Виконувана працівником робота повинна відповідати інди­відуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов'язково відіб'ється на настрої працівни­ка, продуктивності його праці.Трудова і особливо творча активність працівників залежить також від їх здібностей, нахилів та можливостей. Формулу тру­дової активності можна висловити як поєднання трьох чин­ників: потрібно, можу і хочу. За відсутності хоча б одного з чинників активна трудова діяльність не відбудеться, навіть при застосуванні до працівника різних заходів заохочення, закли­каючи його до сумлінності, до виконання обов'язку.

Авторитарні методи використання і управління робочою силою, що базувались на пануванні державної власності і зрівнялівці, порушили природну мотивацію і стимули до праці. Працівника зовсім не цікавили результати його праці, бо пла­тити йому попередньо встановлений розмір грошової суми, яка результатів праці не відбивала. Зате усі були забезпечені робо­тою. Вважалося, що роботи вистачить на всіх. Більш того, про­мислові підприємства постійно відчували потребу в робочих кадрах. І така потреба вважалась не недоліком економіки, а навпаки, перевагою, що створювала передумови розвитку і роз­квіту держави.Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була осно­вою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впев­неність у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати.

Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією ме­тою проводилось соціалістичне змагання, працівників приму­шували брати соціалістичні зобов'язання, створювались пра­вові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи.

Методологічною основою усіх вживаних державою заходів була марксистсько-ленінська теорія, згідно з якою працівник при соціалізмі є власником усіх засобів виробництва, і ставлен­ня до цих засобів як до власних створює особливий вид відно­син працівника з підприємством, яке виступало як роботода­вець. Вважалося, що це відносини співдружності і взаємодопо­моги. Якщо ж і виникали якісь конфлікти, то вони вважались наслідком недостатньої свідомості, бо соціальна база для ви­никнення конфліктів між співвласниками засобів виробництва була відсутня.

Відповідно до ст. 1 цього Закону зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території Ук­раїни, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюван­ня створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно оби­раються також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допус­кається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притяг­нення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.Основні принципи державної політики зайнятості населен­ня проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім гро­мадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політич­них переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних по­треб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для роз­витку підприємництва, координації діяльності у сфері зайня­тості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості, співро­бітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взає­модії з органами державної виконавчої влади в розробці, реа­лізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на за­безпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи пра­цю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Служба зайнятості в Україні утворена Постановою Кабіне­ту Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 «Про створен­ня державної служби зайнятості України». Постановою Кабі­нету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положен­ням державна служба зайнятості визнана централізованою струк­турою спеціальних органів, утворених для комплексного вирі­шення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасо­во непрацюючих громадян.

Державна служба зайнятості складається з Центру зайня­тості Міністерства праці та соціальної політики України, цент­ру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, район­них, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри про­фесійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри тру­дової реабілітації населення.

Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служ­би зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.

Громадяни мають право на безплатне сприяння державної служби зайнятості. За сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час.Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку гро­мадян, які шукають роботу, і безробітних, виплата допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки визначені Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578.Правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадян­ства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не перед­бачено законодавством. Якщо міжнародним договором або уго­дою, укладеною Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосову­ються правила міжнародних договорів і угод.

Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною.

Міжнародні правові акти про зайнятість

З самого початку створення МОП, вже на першій Міжна­родній конференції праці, що відбулася у Вашингтоні з 29 жов­тня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розгля­нуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безро­бітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної кон­ференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про без­робіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р.На другій сесії Міжнародної конференції праці, що відбу­лася в Генуї з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків.На третій сесії Міжнародної конференції праці в Женеві в жовтні-листопаді 1921 р. була прийнята Рекомендація № 11 про відвернення безробіття в сільському господарстві.

Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяль­ності МОП свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість пра­цівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми за­безпечення роботою усіх бажаючих.

Наступний етап нормотворчої діяльності МОП щодо пи­тань зайнятості та безробіття був викликаний світовою еконо­мічною кризою 1929—1933 рр., коли безробіття в багатьох капі­талістичних країнах охопило від 20 до 30 відсотків працездат­ного населення. В СІЛА у ті роки налічувалося біля 12,8 млн. безробітних, в Німеччині — понад 5,5 млн., в Англії — більше 2 млн. чоловік.Конвенції і рекомендації МОП в 30-ті роки визначалися вже більшим ступенем покладення на держави відповідальності за організацію працевлаштування і страхування по безробіттю. Так, Конвенція 1933 р. № 34 про платні бюро зобов'язувала держави ліквідувати різні приватні установи і організації, що займались влаштуванням на роботу за винагороду. Ця конвен­ція була доповнена Рекомендацією № 42 про бюро зайнятості.На дев'ятнадцятій сесії Міжнародної конференції праці 4-25 червня 1935 р. була прийнята Рекомендація № 45 про безро­біття серед молоді. Двадцять п'ятою сесією Міжнародної кон­ференції праці 8-28 червня 1939 р. була прийнята Конвенція № 66 про вербування, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою.В 1934 р. були прийняті Конвенція № 44 про допомогу осо­бам, які є безробітними з незалежних від них обставин, і Реко­мендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багать­ма застереженнями і винятками зобов'язала держави — учас­ниці МОП створювати системи обов'язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю, і встановила більш сприятливі умови для страхування.

Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відоб­раження певний розвиток і регламентація професійного навчан­ня як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомен­дацій, а саме: № 15 — про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 р.); № 42 — про бюро зай­нятості; № 57 про професійне навчання (1939 р.); № 60 — про учнівство (1939 р.).Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безро­біття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлашту­вання, страхування по безробіттю, професійне навчання.Перед закінченням другої світової війни підхід до пробле­ми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філа­дельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості». В 1945 р. завдання досягнення повної зайнятості було включе­но до Статуту МОП. В 1948 р. була прийнята Загальна деклара­ція прав людини, в якій проголошувалось, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття».

МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати націо­нальні служби зайнятості під керівництвом держави. З реко­мендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас лю­дей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програ­ми вона могла б певною мірою полегшити проблему пра­цевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня — 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою.Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 — про про­фесійну орієнтацію (1949 р.); № 88 — про професійне навчан­ня дорослих, включаючи інвалідів (1950 р.); № 99 — про пере­кваліфікацію інвалідів (1955 р.).Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Орга­нізації проголошує і здійснює як основну мету активну політи­ку, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продук­тивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і ви­користати свої здібності для роботи, до якої він здатний, неза­лежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних по­глядів, іноземного походження або соціального становища.

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Орга­нізації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжи­ти для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до кон­сультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю враху­вати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробіт­ництвом у формуванні та реалізації такої політики.

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загаль­них і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зрос­тання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо.

Конвенція № 122 ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 29 травня 1968 р.Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б ґрунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, по­літичних поглядів, соціального походження і національної на­лежності.В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію ЗО червня 1961 р., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповіда­ють цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

У 1984 р. МОП прийняла Рекомендацію про політику в га­лузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема проблеми молоді, значна час­тина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п'ята сесія Міжнародної конференції праці у 1988 р. прийняла Кон­венцію № 168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття.Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава — член МОП вживає відповідних заходів до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайня­тості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були б зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі — шукати таку зайнятість.

Конвенцією повне безробіття визначено як втрата заробіт­ку з причин неможливості одержати підходящу роботу особою, яка здатна працювати, готова працювати і дійсно шукає ро­боту. При встановленні, яка робота є підходящою, необхідно, щоб враховувалися вік безробітного, трудовий стаж за попередньою спеціальністю, який досвід він має, тривалість періоду безро­біття, становище на ринку праці, наслідки вказаної роботи для його особистого і сімейного стану, а також та обставина, що робоче місце може бути незайнятим внаслідок зупинки вироб­ництва у зв'язку з тим, що проводиться трудовий спір.Конвенцією передбачені також юридичні, адміністративні та фінансові гарантії, що повинні увести держави для осіб, які потребують захисту.

З метою зміцнення процедур контролю Адміністративна Рада МОП неодноразово приймала рішення запропонувати урядам країн, що не ратифікували цієї Конвенції, представляти один раз в чотири роки доповіді по її дотриманню відповідно до ст. 19 Статуту МОП. Адміністративна Рада відзначила, що такі доповіді необхідно вимагати незалежно від доповідей, що по­даються з інших актів, і що уряди повинні відповідати на обме­жену кількість питань, які стосуються в основному труднощів з ратифікацією Конвенції, які заходи вживаються для подолання цих труднощів та які перспективи ратифікації Конвенції існу­ють.Одним з міжнародних нормативних актів, в якому при­діляється увага питанням зайнятості і боротьбі з безробіттям, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В ст. 6 цього пакту вказується, що держави, які беруть участь у ньому, «визнають право на працю, яке включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять необхідні кроки для забезпечення цього права».В післявоєнний період дальший розвиток одержала нормотворча діяльність в галузі професійного навчання. Тут також проявляється тенденція покладення відповідальності на дер­жави і включення цього питання до сфери загальної соціальної політики. Так, Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем профе­сійного навчання, регламентує їх планування і управління, вста­новлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання. В 1962 р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію по професій­ному і технічному навчанню, пов'язуючи ці питання з потреба­ми науково-технічного прогресу. Запропонована докладна схе­ма планування, управління і організації професійно-технічної освіти. Незважаючи на те, що ці норми є досить прогресивни­ми, вони прийняті лише у формі рекомендації, що значно зни­жує їх цінність.

У лютому 1968 р. Конференція по професійній освіті і тех­нічним удосконаленням, скликана Всесвітньою федерацією профспілок, прийняла Хартію про професійне навчання. Таке навчання повинно бути демократизоване і поставлене на по­стійну основу. Воно є обов'язком держави, повинно стати скла­довою частиною планів соціального і економічного розвитку і включатися в загальну систему освіти. Конференція спеціаль­ною резолюцією запропонувала МОП прийняти нову конвен­цію про право всіх трудящих на професійну підготовку, постій­не професійне навчання і технічне удосконалення.У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості. Вона базується на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 р., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості.Короткий огляд міжнародного регулювання зайнятості свідчить про те, що міжнародне співтовариство прагне розро­бити заходи щодо повної, продуктивної і вільно обраної зайня­тості. Але в жодній країні такі програми повної зайнятості ре­алізувати не вдалося.

Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні

Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені в статті 5^і № КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно про­живають на території України, вільний вибір виду діяльності: безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покли­кання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуван­ням суспільних потреб; надання підприємствами відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних закладів; безплатне навчання без­робітних новим професіям, перепідготовку з виплатою сти­пендій; компенсацію відповідно до законодавства матеріаль­них витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збере­женні роботи.Для реалізації політики зайнятості населення і забезпечен­ня громадянам гарантій на всій території України створені служ­би зайнятості, діяльність яких здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих державних адміністрацій. Послуги громадянам, пов'язані із за­безпеченням зайнятості населення, державними службами зай­нятості надаються безплатно.Громадяни України мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, індиві­дуального селянського (фермерського) господарства чи до іншо­го роботодавця, у тому числі до фізичної особи, безпосередньо або до державної служби зайнятості за сприянням у підшуканні роботи.За сприянням до державної служби зайнятості в працев­лаштуванні можуть звертатись як незайняті на роботі громадяни, які бажають працювати, так і зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, влаштуватися працювати за сумісницт­вом чи у вільний від навчання час. освітніх школах та вищих навчальних закладах очної форми навчання, а також особам без певного місця проживання і про­писки надаються консультативні послуги з питань працевлаш­тування у разі звернення до державної служби зайнятості. Під час прийому таких громадян працівник державної служби зай­нятості проводить консультацію з цих питань і робить відповідні записи у картці консультацій.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприян­ням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудо­вої книжки, а у разі потреби — військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють. Іноземні громадя­ни і особи без громадянства реєструються та облікуються тільки при наявності постійної прописки.При відсутності у громадянина паспорта його може заміни­ти довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання особи. Громадяни до 16 років повинні пред'явити свідоцтво про народження та довідку житлово-екс­плуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання.