Реферат: Природо-економічна характеристика Індії

Частка Індії у світовому виробництві багатьох видів промислової продукції є неадекватно малою (електроенергія – 2%, вугілля – 4%, сталь – 2%, автомобілі – 0,5%, цемент – 3%, бавовняні тканини – 7%) по відношенню до частки її населення (16%).

Але слід відзначити, що Індія має багатогалузевий промисловий комплекс, який включає в себе широке коло виробництв як легкої, так і важкої індустрії.

В енергобалансі Індії важливу роль продовжує відігравати біомаса. Серед комерційних джерел переважає вугілля (високозольне, малоякісне). У виробництві електроенергії лідирують ТЕС (71%). Роль ГЕС (27%) є недостатньою, гідроенергетичний потенціал використовується неповно. В Індії збудовані перші АЕС (2% електроенергетичного балансу). Але в сільській місцевості електроенергією досі користуються мало, побутові потреби забезпечуються дровами, соломою та іншими некомерційними джерелами.

Власна нафта (шельф поблизу Мумбаю) забезпечує лише половину потреб індійської економіки. Найбільший центр нафтопереробки – Мумбай (Бомбей ).

Чорна металургія сформувалася протягом ХХ століття. Найбільші заводи у Бхілаї та Бокаро були збудовані за допомогою СРСР.

Кольорова металургія розвинулася набагато пізніше через свою високу енергомісткість. Найбільше виплавляється алюмінію. Лідерами серед важких металів є цинк, свинець, мідь. Самозабезпечення досягається лише наполовину, багато металів доводиться купувати.

Машинобудування не є галуззю міжнародної спеціалізації Індії, воно носить імпортозамінний характер. Воно вирішує завдання забезпечення власної текстильної та цукрової промисловості комплектним обладнанням. Реалізація країною серйозної енергетичної програми сприяла розвитку енергетичного машинобудування.

Індія випускає вантажні машини і автобуси, трактори і легкові автомобілі, мотоцикли і велосипеди, залізничні вагони і локомотиви, холодильники і кондиціонери. Ця продукція майже виключно спрямована на внутрішній ринок.

В Індії сформувався великий район концентрації важкої промисловості в долині річки Дамодар з виходом до порту Калькутти. Він отримав назву Калькуттсько-Дамодарського .

Загалом автоматизація та механізація виробництва в країні розвинуті слабко. Це пов’язано із дешевизною робочої сили. Тому зрозумілою стає спеціалізація на технічно нескладних, але трудомістких галузях – текстильній (половина зайнятих у промисловості), швейній промисловості, художніх промислах.

Дрібне кустарне виробництво є пережитком доіндустріальної епохи, що зберігається в умовах низької купівельної спроможності населення. Індійські кустарі відомі у світі різьбленням по слоновій кістці, виробництвом унікальних тканин сарі та атласу, тканням килимів, чеканкою по металу.

Висока кваліфікація індійських майстрів забезпечує постійний попит на продукцію її ювелірної промисловості, зокрема огранку алмазів. Індія суттєво впливає на світову торгівлю брильянтами, оскільки вона спеціалізується на виробництві найдрібніших брильянтів 0,01 – 0,02 карата (на які найбільший попит). Ці дрібні брильянти у всьому світі так і називають – «індійські».

Сільська домашня промисловість заснована на праці однієї родини: вона очищає рис, давить олію, вичиняє шкіри, витоплює жир, виробляє неочищений цукор. Значне місце посідає ручне прядіння і ткацтво.

Транспорт

Головний вид транспорту в країні – залізничний. Індія – одна з найбільших залізничних держав світу. Довжина залізниць становить 62 тис. км. З них 6,5 тис. км електрифіковано. Основний потік вантажів і пасажирів припадає на чотирикутник «Делі – Калькутта – Ченай (Мадрас) – Мумбай (Бомбей)». Більшість залізниць збудовано у ХІХ столітті в інтересах колонізаторів.

Автошляхи в країні переважно ґрунтові. У сезон дощів тисячі населених пунктів виявляються відрізаними від зовнішнього світу. Автопарк невеликий, пального бракує, тому активно використовується гужовий транспорт (слони, буйволи, мули, яки, верблюди).

Колись розвинений річковий транспорт (особливо на річці Ганг) занепав внаслідок конкуренції залізниць.

Покладено початок розвитку трубопровідного транспорту (нафтопроводи з шельфу Аравійського моря та з Ассамської котловини тягнуться в центральну частину країни).

Індія – морська держава, але її торговий флот невеликий і застарілий. ⅔ морських перевезень виконують іноземні судна. Найбільший порт – Мумбай (Бомбей ). Велике значення мають Вішакхапатнам, Ченай і Калькутта з глибоководним аванпортом Халдія.

Повітряний транспорт зорієнтований на міжнародні пасажирські перевезення.

Зовнішні зв’язки

Через слабку участь у міжнародному поділі праці Індія має відсталу структуру товарообігу. В експорті переважають текстильні вироби, товари кустарно-ремісничого виробництва і продукція сільського господарства. З мінеральної сировини експортується залізна і марганцева руди, слюда тощо. В імпорті провідні місця займають нафта і нафтопродукти, машини і прилади, продукція хімічної промисловості, особливо добрива.

В колоніальну епоху головним торговим партнером була метрополія – Великобританія. Зараз на провідні позиції вийшли США, Японія, Австралія. Велике значення має торгівля з країнами Західної Європи та «азійськими тиграми». Торгівля з сусідніми країнами мінімальна.

Територіальна структура господарства

Різноманітність природних і соціально-економічних умов та специфіка історії розвитку окремих територій дозволяє виділити 5 великих економічних районів.

Північний Захід (штати Джамму і Кашмір, Гімачал-Прадеш, Пенджаб, Уттар-Прадеш, Хар’яна, Раджастхан, а також союзні території Делі і Чандігарх) займає 31% території, тут проживає 29% населення країни. Центральна частина Індо-Гангської рівнини є історичним ядром індійської цивілізації, тут зародилися релігії буддизму та індуїзму, тут зосереджена велика кількість священних міст та пам’яток культури (зокрема храм Тадж-Махал у Агрі).

Індо-Гангська рівнина являє собою найбільший масив родючих алювіальних ґрунтів в світі, тому вона перетворилася у один із найважливіших сільськогосподарських регіонів світу.

Рівнинна частина Північно-Західного економічного району виступає житницею країни (рис, пшениця), вирощує більше половини цукрової тростини, четверту частину бавовнику. Цьому посприяло будівництво в роки незалежності потужних гідровузлів (1 млн. кВт), що дозволили додатково зрошувати 1,5 млн. га ріллі. Район перетворився в осередок «зеленої революції».

Промисловість – бавовнопрядильна, шкіряно-взуттєва, цукрова. Ці традиційні галузі активно доповнюються точним машинобудуванням та виробництвом мінеральних добрив (Делі, Канпур, Лакхнау, Чандігарх). Молоде місто Чандігарх збудовано за проектом французького архітектора Ле Корбюзье як «ідеальне місто майбутнього», як своєрідний «полюс росту» у сільськогосподарському районі для поглинання надмірного приросту населення.