Реферат: Притримання речей як спосіб забезпечення виконання зобов‘язання у судовій практиці

Найбільш детально і системно співвідношення між вказаними поняттями висвітлено С.В. Сарбашем, але у контексті Цивільного кодексу РФ. Серед головних аргументів на користь відокремлення цих понять згаданий автор наводить ту обставину, що притримувати можна лише чужу річ, тобто таку, що не належить кредиторові. Якщо звернутись до ч. 1 ст. 594 ЦКУ, то у ній йдеться про притримання кредитором речі, що «підлягає передачі боржникові...». На наш погляд, вказана правова конструкція співпадає за своїми ознаками і суттю з таким правовим наслідком порушення зобов'язання, як одностороннє зупинення виконання зустрічного зобов'язання відповідно до ч. 3 ст. 538 ЦКУ. При цьому основний договір зберігає свою чинність, інакше з його розірванням мали б припинитись і забезпечувальні відносини, у тому числі й саме притримання.

Виникає питання про співвідношення одностороннього зупинення виконання зустрічного зобов'язання і односторонньої відмови від зобов'язання у разі порушення договору другою стороною (с. 615 ЦКУ). Більшість авторів схильна відносити односторонню відмову до «заходів оперативного впливу», що, відповідно, відокремлює таку відмову від видів забезпечення виконання зобов'язань.

У касаційній постанові ВГСУ від 14 червня 2005 р. у справі N 14/6-65 йшлося про ситуацію, коли відповідач повідомив позивача про зупинення відпуску матеріальних цінностей державного резерву в зв'язку з невиконанням позивачем взятих на себе зобов'язань щодо відшкодування витрат на утримання цих матеріальних цінностей. Суд дійшов висновку, що кожна із сторін спору мала право затримати виконання зобов'язання, яке вона взяла за умовами договору, до моменту, коли виконання свого зобов'язання запропонує інша сторона. При цьому ВГСУ послався як на ст. 171 Цивільного кодексу УРСР, чинного на момент укладення спірного договору (виконання взаємних зобов'язань), так і на ст. 594 ЦКУ (право притримання).

У судовій практиці виникають також питання про співвідношення між інститутами застави і притримання. Так, у касаційній постанові ВГСУ від 14 грудня 2006 р. N 9/220/06 предметом розгляду став договір зберігання. За умовами останнього поклажодавець передає в заставу майно, металеві конструкції, що були у використанні, згідно з номенклатурою, зазначеною в додатку N 1 до укладеного договору, а зберігач приймає на себе зобов'язання зберігання даного майна на період, зазначений у договорі, до повного погашення дебіторської заборгованості поклажодавця перед зберігачем за демонтажні роботи. Відповідно до договору зберігач зобов'язаний повернути майно за першою вимогою поклажодавця, але тільки після погашення дебіторської заборгованості. Умовами договору також окремо передбачено право зберігача притримати майно, передане йому на зберігання, до погашення дебіторської заборгованості поклажодавця. Суди відмовили у визнанні цього договору недійсним.

Застава і притримання згідно із ст. 546 ЦКУ є окремими видами забезпечення виконання зобов'язань. Різними є підстави виникнення, предмет, зміст, а в окремих випадках — і порядок задоволення вимог кредитора (притримувана і заставодержателя). Застава передбачена договором, законом або рішенням суду (ст. 574 ЦКУ). С. В. Сарбаш зазначає: «Найбільш яскраво відрізняє заставу від притримання та обставина, що притримання є рідкісним винятком забезпечувальних заходів, встановлюваних законом, тобто його застосування залежить від волі однієї сторони».

Різниця між притриманням речі і заставою полягає і в предметі, яким може бути будь-яке майно, в тому числі майнові права, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення, за винятком майна, вилученого з обігу, і майнових вимог, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема вимог щодо аліментів, про відшкодування шкоди, спричиненої життю чи здоров'ю, та інших прав, уступка яких іншій особі заборонена законом. З цього випливає, що перелік майна, яке може бути предметом застави, є значно ширшим за предмет притримання і включає як речі, так і майнові права (ст. 576 ЦКУ). Предметом застави можуть бути як документарні цінні папери, так і бездокументарні — в якості зобов'язальних прав. Предметом застави, серед іншого, може бути і нерухоме майно (іпотека). Натомість предметом притримання можуть бути лише речі — неможливо притримувати майнові права. Дискусійним залишається питання про можливість притримання нерухомого майна.

Є різниця і в тому, кому і на якому праві може належати предмет застави і предмет права притримання.

Боржником-заставодавцем в заставному правовідношенні є заставодавець, якому належить предмет застави. Як заставодавець може виступати і третя особа — будь-яка особа, яка не є боржником за основним зобов'язанням, але, діючи в інтересах боржника, надає в заставу своє майно, чим забезпечує виконання боржником цього зобов'язання.

У відносинах щодо притримання боржником може бути власник або інша особа, яка має титул володіння (наприклад орендатор, що має право володіння). Треті особи виступати у зазначених відносинах в якості боржника не можуть, оскільки закон вказує, що притримується належна до передачі боржнику чи визначеній ним особі річ, тобто останні — це визначені основним зобов'язанням особи, які мають право володіння притримуваною річчю.

За застави предмет застави може перебувати, за погодженням сторін, як у заставодержателя, так і у заставодавця і кожна сторона має певні права і обов'язки. Право заставодавця — розпоряджатись заставленим майном зі згоди заставодержателя, користуватись ним за призначенням, перезакладати, замінювати чи відновлювати предмет застави за згоди заставодержателя, якщо інше не передбачено законом або договором. Заставодавець несе ризик випадкового пошкодження чи втрати заставленого майна, якщо інше не встановлює договір застави. На стороні, у якої перебуває майно, лежить обов'язок страхування і збереження речі, і з цією метою вона вправі витребувати майно від неправомірного володільця та просити суд усунути перешкоди в реалізації вказаних прав. У разі застави майна, на яке встановлюється іпотека, застави товарів в обороті заставлене майно завжди залишається у заставодавця.

За притримання предмет притримання завжди має перебувати у кредитора, інакше притримання не буде. Вибуттям речі (хоча б і тимчасовим) з володіння кредитора притримання припиняється. Інших прав користування річчю, крім притримання, кредитор не має. Закон не допускає заміни предметів притримання чи їх відновлення. Обов'язок кредитора зі збереження речі не потребує обов'язкового страхування за рахунок боржника, однак, крім фактичних дій зі збереження речі, він не може заявляти інші позови щодо захисту прав як володільця.

Враховуючи вищевикладене, можливо дійти висновку, що, як саме поняття предмета застави набагато об'ємніше поняття предмета притримання, так і обсяг прав і обов'язків заставного правовідношення набагато ширший і врегульованіший законом, ніж обсяг прав і обов'язків у правовідношенні притримання.

Чинне законодавство передбачає, за певних умов, можливість трансформації притримання у заставу. Згідно з ч. 2 ст. 1019 ЦКУ при оголошенні комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі. Крім цього, окремі норми, що регулюють реалізацію заставного майна, застосовуються і щодо притриманих кредитором речей, з урахуванням специфіки інституту притримання (ст. 597 ЦКУ).

З огляду на вищенаведене позиція ВГСУ, викладена у касаційній постанові від 14 грудня 2006 р. у справі N 9/220/06 відповідає як вимогам чинного законодавства, так і правовій доктрині.

Висновки і пропозиції

Підсумовуючи розгляд проблем правозастосування і судової практики з питань притримання, вважаємо за необхідне сформулювати такі пропозиції:

1. Аби уникнути різночитань і колізій між ст. 547 і статтями 594—598 ЦКУ, доповнити ст. 594 частиною такого змісту: «Право притримання виникає на підставі закону і не потребує згоди боржника».

2. Виключити ст. 856 ЦКУ «Право підрядника на притримування», ст. 1019 ЦКУ «Право комісіонера на притримання речі» та інші спеціальні норми ЦКУ щодо окремих договорів, де передбачено притримання.

Запропонувати Верховному Суду України і ВГСУ сформулювати і викласти свою позицію з наведених питань через узагальнення судової практики.

Література

1. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової, В.В. Луця. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — Т. 2. — С. 114.

2. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов'язань у цивільному праві. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С.241

3. Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения обязательств. — М.: Статут, 2003. — 250 с.

4. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. — М.: Статут, 2002. — Т. 1. — С. 786.

5. Гонгало Б.М. Учение об обеспечении обязательств. Вопросы теории и практики. — М.: Статут, 2004.—С. 193.