Реферат: Проблеми реалізації конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи

Зміст указаної стадії полягає в процесуальній діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду по розгляду первинної інформації про злочини (її прийому, реєстрації, перевірці та прийняттю рішення). Окрім того, у стадії порушення кримінальної справи можуть брати участь заявник, особа, яка з’явилася з повинною, спеціаліст, поняті, особа, яка надає пояснення. Безпосередньо процесуальна діяльність розпочинається з появи приводу для порушення кримінальної справи й закінчується відповідним рішенням про її порушення чи відмовою в цьому.

У юридичних джерелах традиційно прийнято вважати порушення кримінальної справи першою стадією кримінального процесу [1, с. 66; 26, с. 50; 71, с. 121]. Треба визнати, що таке стале положення відповідає структурній побудові чинного КПК. Проте в умовах формування правової держави і проведення судово-правової реформи неспроможність подібного визначення, а також недосконалість чинного кримінально-процесуального законодавства стають особливо очевидними [3, с. 13].

Як правило, стадії порушення кримінальної справи передує діяльність з розгляду заяв і повідомлень про злочини, що також регулюється нормами кримінально-процесуального закону. Стаття 97 КПК найімовірніше має на увазі прийом, реєстрацію й розгляд заяв і повідомлень про злочин. Як вбачається, їх розгляд є складовою частиною такої стадії кримінального процесу, як порушення кримінальної справи. А думка вчених-процесуалістів, які стверджують про її самостійність, залишається дискусійною [19, с. 122]. Вважаємо слушною пропозицію Г.П. Середи про доповнення чинного КПК спеціальною нормою, яка визначала б порядок і засоби перевірки заяв (повідомлень) про злочини [6, с. 11].

Від швидкості, повноти, законності й обґрунтованості прийнятих заходів на повідомлення, що надійшли про вчинений або підготовлюваний злочин, залежить результативність поновлення порушених охоронюваних законом конституційних прав та свобод людини і громадянина й застосування для цього своєчасних заходів [19, с. 43].

Під прийманням інформації про злочин розуміються дії посадової особи (прокурора, слідчого, органу дізнання й судді), яка наділена відповідними повноваженнями по одержанню заяв чи повідомлень про злочини. Реєстрація – це присвоєння кожній заяві чи повідомленню про злочин певного номера й фіксація в обліковій реєстраційній документації стислих відомостей згідно зі встановленим порядком. Практичний зміст такого поділу є очевидним: посадова особа може одержати заяву чи повідомлення про злочин, але не зареєструвати його або зареєструвати не у відповідності зі встановленими правилами.

За ч. 2 ст. 97 КПК щодо заяви або повідомлення про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше 3-денного строку прийняти одне з таких рішень: (а) порушити кримінальну справу; (б) відмовити в її порушенні; (в) направити заяву або повідомлення за належністю.

Що стосується заяви, яка надійшла, в першу чергу вирішується питання про підслідність, тобто перед уповноваженим державним органом чи посадовою особою стоїть завдання вияснити, хто саме має право порушити або відмовити в порушенні кримінальної справи. Указаний орган (посадовець), отримавши заяву, зобов’язаний провести її попередню перевірку й оформити кінцеве для цієї стадії процесуальне рішення. За підслідністю мають бути направлені матеріали попередньої перевірки за заявою, а не лише остання. Рішення про її направлення за підслідністю повинно бути оформлено процесуально. Зауважимо, що КПК не містить порядку повідомлення заявника (потерпілого) про це. На практиці трапляються випадки, коли заявники (потерпілі) потягом тижня (а то й більше) не мають інформації, який орган і хто безпосередньо розглядає їх заяву. Правоохоронні органи без повідомлення заявникові (потерпілому) направляють заяви із зібраними матеріалами від одного органу до іншого, від одного підрозділу ОВС іншому, тим самим порушуючи охоронювані законом права на доступ до інформації (тобто де, коли й ким саме прийматиметься відповідне рішення), що, у свою чергу, є елементом загально-правового поняття – доступу до правосуддя, а заявники (потерпілі) залишаються осторонь від розгляду й вирішення первинних матеріалів, які стосуються їх порушених злочином прав і законних інтересів.

Зважаючи на вказане, думаємо, що доцільно було б законодавчо закріпити вимогу про складання постанови про направлення заяви за підслідністю особою, яка перевіряє інформацію, протягом 3-х діб з моменту її реєстрації з обов’язковим повідомленням заявника й особи, потерпілої від злочину, шляхом направлення (вручення) копії цього документа, а також про обов’язок роз’яснити право особи особисто чи за допомогою представника знайомитися з матеріалами, на підставі яких прийнято відповідне рішення.

Як альтернатива запропонованому, вбачається достатньо виправданим нормативне збільшення строку перевірки заяв і повідомлень про злочини до 15 діб, що зумовило б прийняття органами дізнання й досудового слідства більш обґрунтованих рішень, що у свою чергу, сприятиме забезпеченню прав і законних інтересів особи на цьому етапі кримінального судочинства.

Серед учених-правників існує точка зору щодо конкретизації вказівки закону про зазначення часу складання постанови про порушення кримінальної справи. Оскільки лише акт її порушення відкриває можливості для вжиття заходів кримінального примусу (зокрема, застосування ст. 98¹ КПК) і здійснення передбачених законом слідчих дій. У цій постанові має бути з певною точністю зафіксовано початкову точку відліку часу, аналогічно тому, як указується, наприклад, у протоколі затримання особи (ч. 2 ст. 106 КПК). Це послужить додатковою гарантією охорони прав та свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві й в окремих випадках полегшить вирішення питання про належність тих чи інших доказів. Справедливо, з нашого погляду, стверджує Т.М. Москалькова, що наявність цієї стадії є гарантією від свавілля та зловживань з боку посадових осіб [20, с. 290].

Точна вказівка на час порушення кримінальної справи необхідна для перевірки законності і вжиття заходів, що обмежують права і свободи громадян, а також задля визначеності допустимості доказів, отриманих за результатами слідчих дій, які провадились у день порушення кримінальної справи [13, с. 139].

Одним із способів обмеження охоронюваних законом конституційних прав та свобод людини і громадянина – це порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Т.М. Москалькова ж стверджує, що з метою охорони честі й гідності особистості постанову про порушення кримінальної справи належить виносити не стосовно конкретної особи, а за фактом учиненого злочину, оскільки обставини, які підтверджують, що його вчинено певною людиною, підлягають доказуванню в стадії попереднього розслідування [17, с. 66].

Аналіз ч. 2 ст. 98 КПК не дозволяє однозначно встановити процесуальний статус особи, щодо якої порушено кримінальну справу. Зіставлення вказаної норми зі статтями 43 і 43¹ КПК не дозволяє віднести її ні до обвинуваченого, ні до підозрюваного, бо закон не передбачає такої підстави, як порушення щодо особи кримінальної справи для набуття зазначеного статусу.

Отже, подібні приписи не є досконалими і на практиці викликають низку принципових питань стосовно їх реалізації. Так, особі, щодо якої порушено кримінальну справу, не роз’яснюються її прав, у тому числі права на захист, мати захисника тощо, в наслідок чого виникають труднощі з можливістю їх реалізації, що є суттєвим порушенням вимог кримінально-процесуального закону.

Кримінально-процесуальним законодавством повинна бути передбачена можливість судового оскарження заінтересованою особою постанови про порушення кримінальної справи, якщо ця постанова порушує її конституційні права, незалежно від того, порушена кримінальна справа стосовно конкретної особи чи за фактом. При цьому як відповідна гарантія в законі обов’язково має бути передбачено механізм такого оскарження. Право на судове оскарження дій і рішень, які зачіпають права й законні інтереси людини, не може бути обмеженим лише на тій підставі, що особа не була визнана у встановленому порядку учасником провадження по справі, оскільки це не відповідає Конституції України.

У юридичній науковій літературі з огляду на важливість процесуального значення стадії порушення кримінальної справи непоодинокі пропозиції щодо встановлення порядку, під час якого відбувалося б санкціонування такого порушення прокурором, як і затримання особи на строк понад добу, короткочасний арешт чи інші процесуальні дії. Вважається, що встановлення такого порядку призведе до підвищення відповідальності як посадових осіб, які порушують кримінальні справи, так і прокурорів у процесі здійснення нагляду за законністю цього виду процесуальної діяльності [2, с. 11].

При цьому варто зазначити, що для запобігання зловживанням вказаним правом необхідно законодавчо встановити строк оскарження заінтересованою особою постанови про порушення кримінальної справи в порядку статей 236⁷ , 236⁸ КПК, який має становити 7 днів з моменту вручення їй копії цієї постанови.

На практиці також постало питання про розгляд судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи (статті 236⁷ , 236⁸ КПК) і можливість прийняття рішення про її задоволення, скасування й винесення постанови про відмову в порушенні справи (п.2 ч. 16 ст. 236⁸ КПК) з мотивів недостатності матеріалу для цього. Як вбачається, суду належить враховувати при цьому не лише фактичний обсяг наявного матеріалу, а й відповідну слідчу перспективу її подальшого розслідування.

З метою вдосконалення цього ж інституту також потрібно звернути увагу на відповідні моменти щодо його врегулювання, викладені у проекті ЗУ „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо оскарження постанов про порушення кримінальних справ)” реєстр. № 2380 від 16 квітня 2008 р., внесеного Президентом України для позачергового розгляду Верховною Радою України (далі – Законопроект № 2380). Уточнення потребує формулювання ч. 3 ст. 236⁷ Законопроекту № 2380 щодо особи, яка має право оскаржувати постанову про порушення кримінальної справи, якщо остання порушується за фактом учиненого злочину. Формулювання пропозиції стосовно подання такої скарги „особою, якщо за обставинами справи вона була відома як підозрювана в учиненні злочину …”, не є конкретним, тому що закон чітко встановлює момент, з якого людина набуває статусу підозрюваного.

Враховуючи певну неврегульованість питання про право повторного звернення скаржника до суду після залишення суддею скарги без розгляду (ч. 3 ст. 236 Законопроекту № 2380), вбачаємо за доцільне доповнити цю статтю положенням про те, що особа вправі повторно звернутися до суду, якщо з’являться нові, не розглянуті судом підстави для цього, які обґрунтовують порушення її прав і законних інтересів.

судочинство право кримінальний справа

ВИСНОВКИ

Одним із видів зловживань законодавством, які перешкоджають судовому захисту прав людини, зокрема, прав потерпілого, є незаконна відмова в кримінальному переслідуванні, чим порушується ст. 3 Конституції України, у якій записано, що утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Як свідчить досвід, таких зловживань у виді незаконної відмови в кримінальному переслідуванні є досить багато. Тому вважаємо доцільною пропозицію введення в КК України норми, яка передбачала б відповідальність за подібні діяння і тим самим сприяла б забезпеченню захисту прав людини в Україні. Також, виходячи з наведених вище положень, достатньо обґрунтованою є доцільність закріплення в КПК окремої статті, яка має бути присвячена особливості процесуального статусу заявника і його відмінності від інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

ЛІТЕРАТУРА

1. CriminalInvestigationCharles Swanson/ Neil С. Chamelin, Leonard Territo. by McGraw-Нill Inc, 1988. – P. 566.

2. Абашмадзе В.В. Учение о разделении государственной власти и его критика / В.В.Абашмадзе. – Тбилиси : Изд-во Тбил. ун-та. – 1972. – 256 с.

3. Акинча Н.А. К понятию уголовно-процессуальных гарантий / Н.А. Акинча // Актуальные вопросы советской юридической науки. Ч. 2 / Редкол. : Демьяненко В.Н., Козлов В.В., Познанский В.А., Степанов В.В., Тархов В.А., Тихонов К.Ф., Чеканов В.Я. (отв. ред.) – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1978. – 176 c.

4. Александров А.С. Уголовный процесс России: учебник / А.С. Александров, Н.Н. Ковтун, М.П. Поляков, С.П. Сереброва; науч. ред. В.Т. Томин. – М., 2003. – 821 с.

5. Александров С.А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе ( досудебные стадии ): учеб. пособие / С.А.Александров. – Горький: ВШ МВД СССР, 1976. – 124 с.