Реферат: Развитие философии /Укр./
Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи укладають у собі виражені в загальній формі уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхній буття, про відношення людини до світу і до себе.
Таким чином, методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.
Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам'ятати особливо в сучасних умовах, коли намітилося негативне відношення до ідеології як феномену духовного життя суспільства.
Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.
Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ”, а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності.
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.
Безпосередня взаємодія з навколишнім світом для задоволення своїх життєвих потреб обумовила необхідність у виявленні і використанні тих властивостей предметів, зв'язків, законів, оволодіння якими забезпечує саму можливість життя. Шляхом емпіричного освоєння дійсності, шляхом проб і помилок, знахідок і втрат людина накопичувала необхідні знання, узагальнюючи і систематизуючи їх, знання, що, передаючись із покоління в покоління, збагачуючись новими знахідками, відкриттями, удосконалюючись, допомагали йому вижити, продовжити своє життя в ланцюзі поколінь. Перевірена практикою достовірність знань розширювала його свободу в оволодінні силами природи. Неухильний ріст знань, практична перевірка їхньої достовірності, значимості для людини створили основу для виникнення наукової свідомості, науки як форми суспільної свідомості.
Першими такими уявленнями була міфологія. Тому й історично першим типом світогляду явився світогляд, заснований на міфології. Воно відповідало ще дуже низькому рівню розвитку людини.
Хоча міфологічна свідомість намітила основні світоглядні проблеми, створила визначене цілісне уявлення про світ, про людину, про їхній взаємозв'язок, вона не могла забезпечити усвідомлення всієї складності дійсного відношення людини до природи, до соціального світу, до себе.
Обмеженим є і світогляд, заснований на релігійних уявленнях про світ і про людину. Базуючись на вірі в надприродне, продуктом якого постає і сама людина, релігійний світогляд перешкоджає раціональному аналізу реальної дійсності.
Найчастіше, коли мова йде про світогляд, на перший план висувається його характеристика як узагальненої системи ідей і поглядів на світ, людини, на його місце у світі і т.д. Такий підхід важливий, тому що світогляд завжди базується на визначеному розумовому матеріалі, на визначеній системі знань. Проте в цьому випадку світогляд зводиться тільки до об’єктивної системи знань, відірваної від соціального суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова - і тоді він постає як загальний погляд на світ.
Світогляд варто розглядати не тільки з погляду його змісту, що дає собою результат відбитка дійсності у свідомості людей, але і з погляду взаємозв'язку знання про світ і про людину із соціальним суб'єктом, із заснованим на цьому знанні його відношення до дійсності. При такому підході на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тому під світоглядом варто розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а ту систему знань, що для соціального суб'єкта набуває значення властивого йому засобу бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що визначає характер відношення людини до світу і до себе, усвідомлення цілей і сенсу життя, характер вчинків і дій. Він є засіб духовно-практичного освоєння світу.
Філософія складає методологічну основу світогляду. Для побудови світогляду вона дає вихідні, що основопологають принципи, застосування яких дозволяє людині виробити свої життєві установки, що стають головними орієнтирами та визначають характер і спрямованість його відношення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Основа світогляду - усвідомлення людиною цілей і сенсу життя.
Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона грає важливу роль у визначенні цілі - життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова існування, функціонування і розвитку людини.
Розкриття специфіки філософії як форми суспільної свідомості, її утримання, її функцій є важливою умовою перетворення її основних положень у світоглядні орієнтири, що допомагають людині визначити своє відношення до світу і до самого себе. Це питання є особливо важливим у сучасних умовах, коли разом із необхідністю захисту, що загострився, і відтворення навколишнього середовища, реального світу буття людини виникла настійна потреба зберігання, захисти і відтворення духовного світу людини. Зараз перед філософією постає задача обгрунтування такої картини світу, світу людського буття, у котрій головну увагу було б приділено розвитку самої людини, дослідженню шляхів і засобів забезпечення розвитку його спроможностей і творчих сил.
2. Сенсуалізм і раціоналізм. Раціоналізм, як альтернативні засади пізнавального процесу (філософія нового часу).
Остаточний поворот до затвердження автономії людського розуму, до визнання його основою поведінки і пізнавальної активності людини стався із зародженням філософії Нового часу, основоположниками якої виступили Френсис Бекон (1561-1626 рр.) і Рене Декарт (1596-1650 рр.). Відновлення в правах самоцінності природи і людської індивідуальності, здійснене світоглядом епохи Відродження, висунуло як першорядну філософську задачу обгрунтування адекватного методу пізнання самосущої природи, а також дослідження природи самого людського розуму як суверенного і самодостатнього засобу людської активності. До цього спонукала не тільки логіка побудови думки, але і наростаючі соціальні рухи проти суспільних відносин і інститутів феодального суспільства, усвідомлення їх неадекватності буржуазним економічним відносинам, що поволі формуються.
Початкова ідея Декартової філософії - принцип сумніву, який однією своєю стороною направлений проти схоластичного знання, сліпої віри, іншою - на пошук найбільш очевидного, безпосередньо достовірного початкового положення, яке можна взяти за основу системи знань про світ і людину. І якщо Бекон орієнтує пізнання на досвідчене дослідження індивідуальних речей, то Декарт початковим пунктом пізнання приймає індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процес думки, а суб'єктивно пережитий акт мислення невіддільний від мислячої істоти. Тому абсолютно безперечною є думка "Мислю, отже, існую".
Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд речей не самих по собі, а у відношенні до нашого інтелекту. Наука - це зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей. На відміну від схоластик Декарт не закликає вивчати речі такими, якими вони створені богом: божественний механізм витвору прихований і недоступний. Задача людського пізнання - розкрити, яким чином могли бути створені ті речі, які ми сприймаємо за допомогою органів відчуття, тобто відтворити їх за допомогою нашого інтелекту. Така постановка задачі пізнання принципово міняє тлумачення питання про співвідношення знання і буття: пізнання повинно бути направлене не від буття до істини, а від істини до буття, "... оскільки істина те ж саме, буття". Істина виступає у Декарта не як відповідність знання буттю, а як модель для створення відповідного цій істині буття. Тим самим Декарт відкриває для пізнання можливість експериментального створення такого буття, яке не існує у видимому людиною природному світі.
Декарт - основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв всі речі перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля початку або принципи він переніс з об'єктивного світу в людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку - кількісний підхід. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія замінюється кількісним аналізом різноманітних речей, бо за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським інтелектом.
Декартова філософія стала передвісником механічного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу - матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерні непротяжність і неподільність. Людина у Декарта виявилася дуалістично розколеною на тілесний, матеріальний і духовний, мислячий початок. Розумність, здатність раціональної думки є істотна особливість людини, її виняткова якість. Раціоналізм Декарта затверджує розумність людини як єдину основу його пізнавальної активності, соціальної поведінки і конструювання буття відповідно до знання. Дуалістичний розрив духовного і тілесного початку в людині позначився в подальшому розвитку новоєвропейської філософії, в розмежуванні природного і в пошуках їх єдиної основи.
У середині XVII ст. прокреслюється ще одна альтернативна щодо раціоналізму філософська лінія, яка, проте, “на повний голос” зазвучала лише в нинішньому столітті. Мається на увазі ірраціоналізм (від лат. irrationalis - нерозумний), який вказує на безмежну якісну множинність реального світу, яка становить об'єктивну межу для пізнавальних можливостей “кількісно-математичного”, природно-наукового розуму. У числі перших стикається з названою межею саме “природно орієнтована” думка одного з блискучих учених XVII ст., математичні й фізичні відкриття якого зберігають свою цінність і в наш час, французького письменника, природодослідника і філософа Блеза Паскаля (1623-1662).
Саме послідовне проведення раціоналістичних принципів природо-наукового знання приводить Паскаля до розуміння того, що строге логічно-математичне міркування завжди має свій виток в якихось початкових, вихідних твердженнях (їх називають по-різному - аксіоми, постулати, вихідні принципи), які не мають, і взагалі не можуть мати, строгого (логічного, математичного тощо) обгрунтування. І тому підставою для їх прийняття є щось принципово інше, ніж теоретичне обгрунтування: більше того, саме теоретичне обгрунтування стає можливим лише тоді, коли вже існують, виявляються прийнятими до початку будь-якого розумового процесу ті або інші початкові твердження. Такі “початки” строгих (логічних) “ланцюгів” людина приймає не розумом (вони логічно не обгрунтовуються), а “серцем”.
Дійшовши висновку про принципову обмеженість, однобічність природно-наукового розуму, Паскаль зумів у XVII ст., в період беззастережного панування ідеї механістичного універсалізму світу, хай ненадовго, але все ж недвозначно показати об'єктивну гуманістичну основу людського знання, не тільки філософського, а й природно-наукового. Спостережно-раціоналістична, механістична думка розбивалася на крайності суб'єктивізму-об'єктивізму, раціоналізму-сенсуалізму і т.п.
Ставши на гуманістичну позицію, Паскаль зумів відновити світоглядну цілісність філософського погляду. Велич душі, зауважує він з цього приводу, виявляється не в тому, що людина сягає якоїсь однієї з крайностей, а в тому, що вона вміє торкнутися обох і заповнити увесь проміжок між ними. Звичайно ж, серце дотримується свого порядку, а розум свого. Проте серце допомагає розуму, а не протистоїть йому. “Серцем” тут Паскаль називає гуманістичне підгрунтя розуму, про існування якого сам по собі розум найчастіше і не підозрює. І все ж розум завжди спирається на це підгрунтя.
Як показав Б. Паскаль, природознавство не так однозначно і автоматично свідчило на користь матеріалізму, як це здавалося в XVI ст. Саме в цій ситуації і висуває свою програму подолання “дуалістичного бар'єра” видатний голландський мислитель Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677).
Спіноза згодний з Декартом у тому, що уявлення про світ як закономірну природну цілісність може спиратися лише на строго науковий (математичний) метод. Проте математика не виводить, а виявляє істину. Адже самі математики говорять про геометричні, наприклад, побудови лише як про допоміжні “конструкції”. Знамените архімедове “еврика!” означає “знайшов”, а не “створив”. Тому і буття, ніби безпосередньо демонструє саме себе. І якщо математичне міркування починається з певного самоочевидного твердження (аксіоми) , то і основою буття має бути самоочевидна “буттєва аксіома”, якою Спіноза проголошує субстанцію, що в перекладі з латини буквально означає “те, що лежить в основі”.
Матеріалістична філософія Спінози надихалася прагненням здолати труднощі, що постали перед механістичним матеріалізмом уже в XVII ст. Виводячи філософську думку з дуалістичної кризи, Спіноза наголошує на моністичному принципі тлумачення світу. Проте картина у нього виходить подекуди аж занадто “цілісною”, навіть унітарною. Звідси фаталістичне, в кінцевому рахунку, тлумачення проблем творчості та свободи. Саме в цьому напрямі намагався шукати дещо інших рішень видатний німецький філософ і природодослідник Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), який прямо кидає на адресу Спінози звинувачення в тому, що той довів до краю вчення, котре відбирає у створінь силу діяння.
Лейбніц, погоджуючись із Спінозою в питанні про субстанціональну основу світу, а також у визнанні божественної природи цієї субстанції (бог, згідно з Лейбніцом, є первинна Єдність, або ж початкова проста субстанція), всупереч Спінозі прагне максимально врахувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування. Унітарно-моністичній орієнтації Лейбніц протиставляє плюралістичний підхід.