Перша поїздка до Італії (1629-1631 рр.)

У серпні 1629 року художник через Барселону виїхав до Італії. 19 вересня ескадра прибула до Генуї. Тут Веласкес провів декілька днів, оглядаючи колекції картин в палацах. Серед цих картин увагу Веласкеса повинні були привернути роботи Ван-Дейка, який кілька років тому був в Генуї і писав портрети знаті. Веласкес, ймовірно, чув захоплені відгуки Рубенса про його учня. Портрети дітей, написані Ван-Дейком, що зумів передати природність і обояние дитячого віку, поза сумнівом запам'яталися Веласкесу і допомогли йому відразу ж після повернення з Італії створити повні життя і витонченості портрети маленького інфанта Балтасара. З Генуї Веласкес попрямував до Мілана, де не міг не бачити знамениту “Таємну вечерю” Леонардо да Вінчі, що вражає кожного не тільки драматизмом події, але і майстровою передачею простору.

З Мілана через Верону Веласкес поспішав до Венеції, щоб побачити нарешті творіння її великих колористів. У Венеції Веласкес зупинився в палаці іспанського посла-графа Крістобаля де Бена-венте-і-Бенавідес. Веласкес насолоджувався картинами Тіциана, Тінторетто, Паоло Веронезе і інших художників венеціанської школи.

Він багато малював, і особливо з картин Тінторетто, в тому числі його знамените “Розп'яття” з Ськуола ди Сан Рокко. Він скопіював також Христа з апостолами Тінторетто. Тільки війна перешкодила Веласькесу продовжити перебування у Венеції, і він через Феррару, Болонью і маленьке містечко Ченто виїхав до Риму, де проживав біля року. Іспанським послом в Римі був граф Монтеррей, зять Олівареса. Кардинал Барберіні окрім бажання протегувати діячам мистецтва мав спеціальні мотиви добре зустріти художника, рекомендованого іспанським королівським двором. По наказу Барберіні Веласкес був поселений у Ватиканському палаці і йому були дані ключі від деяких кімнат, у тому числі і від тієї, де були фрески Федеріго Цуккаро. У Ватикані займався копіюванням з “ Страшногосуду ” Мікеланджело в Сикстинській капелі і з фресок Рафаеля. Для більшої зручності Веласкес вважав за краще жити на віллі Медичі, а не у Ватиканському палаці. Під час перебування в Римі Веласкесом були написані картини “Кузня Вулкана” і “Туніка Йосипа” і два пейзажні етюди вілли Медичі Був написаний художником портрет дружини графа Монтеррея, замовлений за порадою Оліварес, але не зберігся. Також не зберігся “знаменитий” автопортрет Веласкеса.

З Риму, повертаючись до Іспанії, Веласкес попрямував до Неаполя. Там же був написаний Веласкесом портрет сестри Філіпа IVМарії Угорської. З Неаполя художник відплив на батьківщину і 31 січня 1631 року повернувся до Мадрида, пробувши в Італії майже півтора роки.

Розглянемо пейзаж “Сад вілли Медичі”, написаний Веласкесом при приближаючому золотистому світлі заходу. Художник вибрав місце в східному кутку відкритого майданчика, який справа у віддалені замикає нарядний задній фасад вілли, а зліва, поряд, з деревами – кам'яна огорожа. У пейзаж Веласкеса потрапила лише одна ніша і відокремлена пілястрами велика лоджія з високою полукруглою аркою посередині і двома менш високими прямоктними отворами по сторонах. Стіна бельведера –її пропорції, арки, пілястра, колонки, балюстрада, карнізи, ніші – всі компоненти архітектурного рішення відрізняються благородством пропорцій і зв'язані в єдине ціле. Але на цьому гармонійному архітектурному монументі позначилися руйнуючі сліди часу. Шматок карниза під балюстрадою відвалився, біла штукатурка обсипалася, стерлася і місцями через неї проступила цегляна кладка.На мармуровій балюстраді тепер повішене для сушки якась білизна і служниця, перегнувшись через парапет, переговорюється з стоячими внизу чоловіками.

Портрети 30-40 рр.

Якості нового вільного живопису Веласкеса, його інтерес до зображення пейзажного середовища (два невеликі пейзажі вілли Медичі і Прадо були написані ним на відкритому повітрі при природному світлі), прагнення наповнити життям схеми парадних зображень відрізняють його роботи після його повернення з Італії – так звані кінні (1634-35гг.) і мисливські (1634-36гг.) портрети короля, його сім'ї, прем'єр-міністра Олівареса для палаців Буем-Реміро і Торре де ла Парадо (все в Прадо). Сіро-коричневий фон здається повітряним, вільно покладені мазання утворюють якнайтонший шар, крізь який просвічує крупно-зернисте полотно. Портретуючи короля, сановників, придворних, друзів, учнів, Веласкес зображає людину такою, яка вона є, в злитті найсуперечніших рис вдачі, будь то жорстокий Оліварес (1633г., Ермітаж), похмурий вельможа Хуан Матеос (1632г., картинна галерея, Дрезден), італійський кардинал Каміло Асталії (1949-50гг., Музей Іспанського товариства в Америці, Нью-Йорк), повний внутрішньої енергії невідомий кабальєро (можливо Алонсо Камо, 30-і рр., музей Велінгтон, Лондон), занурений в свою роботу скульптор Х. Мартінес Монтанвес(1635-38 рр., Прадо. У парних картинках “Меніпп” і “Езоп” (1639 - 40 рр., Прадо), представлені образи людей, жебраків бродяг. По стилістичних особливостях видно, що “Портрет кардинал-інфанта Фердінанда” написаний Веласкесом після італійської поїздки. Фердінанд зображений на тлі дикого пейзажу: голубовато-сірої небо жваве клаптиками білих хмар. На рижеватій голові мисливський картуз з великим козирком, затіняючим частину чола. У ніг інфанта сидить мисливський собака рудої масті. Завдяки легкому повороту його фігура звернена до глядача. Особливо виразне положення рушниці. Фердінанд поводиться з рушницею, нібито це ніжний музичний інструмент. Він дбайливо підхопив стовбур ліктем лівої руки, а кінчиками пальців правою злегка притримує приклад. У поєднанні з висунутою вперед ногою і спокійним, упевненим поглядом, зверненим до глядачів, цей жест додає образу характер особливого артистизму, чимось нагадуючи музиканта – віртуоза.

Друга поїздка до Італії (1649-1651 рр.)

Король доручив Веласкесу вибрати твори кращих художників, які могли б прикрасити задуману їм нову галерею. Веласкес відповів, що Філіп не повинен задовольнятися речами, які доступні іншим колекціонерам, і просив доручити йому поїхати до Венеції і Риму, де він придбає для короля кращі речі Тіциана, Веронезе, Бассана, Рафаеля і інших подібних їм майстрів, а також придбає відмінні статуї або зробить зліпки з них, які необхідні для прикраси Алкасара. Філіп погодився. У січні 1649 року мандрівники відплили з Малаги і прибули до Генуї 11 березня. Звідти Веласькес продовжував поїздку самостійно, відправившись до Венеції. Потім він виїхав в Модену, Болонью і до Риму, звідти він з'їздив до Неаполя відібрати античні скульптури для відливу копій з них.

Під час другої поїздки до Італії Веласкес – вже прекрасний живописець, з естетичними переконаннями, що міцно склалися, і смаками, такими протилежними італійському академізму. У Римі Веласкес пише портрет свого супутника і помічника Хуана Парехи. Портрет цей виставлений в Пантеоні 19 березня 1650 року і приніс справжній тріумф Веласкесу. Римські художники вибрали Веласкеса членом двох академій. Тоді ж Веласкес створює знаменитий портрет папи римського Інокентія X. Він пише ряд портретів осіб папського двору, художницю Фламінію – і – Тріонфі, замовляє відливання копій з античних скульптур, оглядає і вивчає багатющі художні колекції. Через Модену в червні 1651 року художник повернувся до Іспанії.

Портрет папи Інокентія X чудовий по красі, вишуканості і благородству колористических відносин.

Чудові за живописом і предмети, які створюють фон для фігури папи. Крісло обтягнуте сукном бордового кольору, спинка облямована важкими золотими пластинами, благородна патина яких мерехтить кремово-жовтими, жовто-оранжевими і золотисто-оливковими тонами. Позаду крісла – приглушено-червона драпировка, яка спадає зверху широкими складками, в тінях переходящими в тепло-коричневий тон.

Вишукані гармонії в одязі, складові в портреті безпосереднє колористичне оточення, для обличчя Інокентія додають в поєднанні з кольором його шкіри такі відтінки, які не офарблюють і не пом'якшують, а підсилюють непривабливість обличчя папи.

Папа Памфілі з владною поставою сидить в кріслі-троні. У його непримушеній, упевненій позі, в недбало спираючихся на підлокотники руках відчувається спокійна гідність, майже велич. Мерехтлива золотом висока спинка трону служить як би спеціальним обрамленням для голови верховного князя церкви.

Веласкес досконало спіткав свою модель, він не тільки схватив і її зовнішність і її суть, але також безпомилково зрозумів динаміку взаємини зовнішнього і внутрішнього в особі Іннокентія. У портреті показані весь блиск і зовнішня пишність, властива главі католицької церкви того часу.

Вірний і глибокий образ Інокентія X володіє силою художньої переконливості завдяки тому, що Веласкес для розкриття змісту досконало використовував пластичні і колористичні засоби справжнього живопису. Сама техніка листа змінилась, стала активнішою, збільшилася роль мазка і взагалі зросло різноманіття прийомів кладки фарб. Веласкес змінює прозорі лесування з корпусною кладкою і примушує фарби, сплавляючись, переходити безперервно з тону в тон, то виступати з глибини, просвічувавши через верхні шари і збагачуючись витонченими відтінками.

У всій історії світового живопису важко знайти який-небудь інший портрет, в якому містилося б таке ж глибоке філософськи-узагальнювальне значення, і разом з тим важко знайти який-небудь інший портрет, який при цьому масштабі узагальнення відобразив би з такою ж повнотою і життєвою правдою всю неповторну індивідуальну своєрідність саме даної, конкретної особи, як це зроблено у веласкевському портреті папи Памфілі.

Пізній період (1650-і рр.)

1650-і роки – час найвищих творчих звершень Веласкеса. Натхненним оптимізмом, сміливістю живописних знахідок відмічені пізні жіночі і дитячі портрети персон королівського будинку (королева Маріана Австрійська, близько 1649, Прадо; інфант Марія Тереза, 1651, збори Леман Нью - Йорк; 1653, Музей історії мистецтва, Віна; інфант Маргарита, 1653; 1659, там же; 1656, Лувр; 1660, Прадо; інфант Філіп Просперо, 1659, Музей історії мистецтва, Віна). Глибокою психологічною характеристикою відмічений портрет старіючого Філіпа IV(1655-56 рр., Прадо, авторське повторення в національній галереї в Лондоні).

Головні роботи пізнього періоду – великомасштабні композиції “Меніни” (“ Фрейлени ”, 1656, в інвентарях 17-18 ст. картина позначалася як “Сім'я”, “Сім'я Філіпа ІV”), “Пряхи” (1657г.) - обидві в Прадо.

Картина “Меніни” написана Веласкесом в 1656 році. Ця сама знаменита з картин Веласкеса і, на думку більшості критиків, це кульмінація його генія.

Епізод, зображений в “Менінах”, відбувається в одній з двірцевих кімнат Алкасара, де після смерті принца Балтасара Карлоса було влаштоване ательє Веласкеса. Відомо, що в той час, коли художник працював над “Менінамі “, король і королева часто приходили дивитися, як пишеться картина. Тоді як Веласкес писав портрет королівської чети, вдивляючись в позуючих Філіпа і Маріану, мабуть, і відбувається церемонія піднесення пиття Маргариті, оточеній менінами. Одна з них – Марія Сармієнто, преклонивши коліно, подає їй на срібному підносі маленький кувшинчик з червоної ароматизованої глини, наповнений водою. У цей момент інша меніна сідає в шанобливому реверансі, спрямувавши погляд на те місце кімнати, де знаходиться королівська чета. За доньєю Ісавель видно фігури двох немолодих придворних – це охоронець пані королеви в напівчернечому одязі вдови. Нарешті, в глибині кімнати, на тлі освітленого отвору дверей видно ще одного придворного, який здалека спостерігає всю сцену. Справа мініатюрний карлик намагається розштовхати великого сонного собаку, що розлягся на підлозі. Поряд з ними улюблена карлиця інфанти Маргарити також дивиться у бік короля і королеви, підтримуючи рукою якусь прикрасу на золотій стрічці, якою її, мабуть, нагородили – чи то за службу, чи то за потворну зовнішність, що забезпечує їй міцне положення при дворі.

У картині зображено вузьке коло, обслуговуючих, побут королівської сім'ї; показана та сфера життя іспанського двору, за часом Веласкеса абсолютно недоступна для сторонніх спостерігачів, яка до “Менін” не підлягала зображенню.

Об'єктом живопису Веласкеса і з'явилося це протікаюче перед очима художника реальне життя. Причому, для нього реальні не тільки предмети обстановки і людські фігури, але і денне світло і повітря, що заповнює кімнату палацу. Якщо червону розетку, брошку і чорні мережива художник наносить швидкими, нервовими торканнями кисті, то в зображенні обличчя інфанта Веласкес використовує найделікатніші переходи світла і прозорих тіней, рефлекси від її золотисто – льняного волосся, і – за допомогою ніжного моделювання і якнайтонших лесувань – передає риси і вираз дитячого обличчя. Погляд темно – сірих очей Маргарити стежить з живим інтересом за тим, як карлик будить пса, що заснув, її рум'яні губи, починаючи посміхатися, злегка привідкрилися, так що видно навіть край верхніх зубів. Затненість інтер'єру нітрохи не зменшила психологічну і живописну виразність образів. Так, потрапивши в півтінь і трохи змазане обличчя маленького Ніколасіто, що штовхає собаку, підкреслює динаміку його руху.

Композиційно – ритмічна зв'язаність цих фігур доповнюється тонко розробленими живописними відносинами.

У “Меніни” дзеркало введено спеціально, щоб через нього вказати на простір, що існує перед картиною, де знаходяться король і королева під яскраво-червоною драпіровкою; вони позують Веласкесу, тоді як Маргарита і її наближені і не думають про художника, зайняті своїм повсякденним життям.

Встановлене на мольберті полотно звернене до глядача виворотом, модель нібито не в кадрі картини і про неї можна лише здогадуватися. Зате тим більшого значення набуває образ самого художника у момент творчості.

“Меніни” не просто затверджують думку про те, що художник в своїй творчості є богорівним. Веласкес як би узявся довести це положення самою якістю живопису даного творіння. Тим самим живопис в “Менінах” стає не тільки засобом зображення певного сюжету і предметів але демонстрацією своїх можливостей. А віртуозність художника становиться складовою частиною самого змісту цієї картини. Але демонстрація блискучої майстерності в “Менінах” не самоціль, а наочне свідоцтво могутності живопису в зображенні життя.

Веласкесовські “Меніни” – картина не тільки про інфанта Маргариту, про її фрейлін, про побут королівської сім'ї абонавіть об творчість придворного художника Дієго Веласкеса. “Меніни” – це картина про могутність мистецтва живопису, це якнайкращий доказ – кистю і фарбами – безмежних можливостей реалістичної станкової картини; це затвердження прав художника відкривати в буденному, оточуючому житті красу і поезію.

У такій же багатоплановій за задумом картині “Пряхи” сцена в королівській килимовій майстерні з фігурами прях на першому плані відображає як би цілий світ, виступаючий в єдності і реальності мрії, сьогоденного життя і міфу про грецьку майстриню Арахне. Веласкес писав без попереднього нарису, прямо на полотні, органічно сполучаючи безпосередні враження від натури і як би вільну імпровізацію із строгою продуманістю композиції.