Реферат: Росія - партнер у військово технічному співробітництві чи конкурент на світовому ринку озброєння

В 1996 р. частка авіаційної техніки у військовому експорті Росії становила близько половини (1,25 млрд дол. США). Це було досягнуто завдяки підписанню крупних контрактів на поставки Су-27 в Китай, Су-30К та Су-30МК в Індію, Мі-17 в Колумбію (два перших Мі-17 були поставлені у цю країну в квітні 1998 р.). Росія також бере участь у конкурсі на поставки гелікоптерів Мі-28Н у Швецію та деякі інші країни. Потенційними покупцями російських бойових літаків є КНР, Іран, Ірак, Сирія, КНДР та Індія.

2. Стан, можливості та перспективи розвитку

оборонно-промислового комплексу Росії

Після розвалу на початку 90-х років СРСР роль Росії у світовому військовому виробництві різко знизилася. Якщо частка СРСР у світових військових витратах 1987 р. становила понад 25%, то у Росії зараз – менше 8% . На заключному етапі "холодної війни" СРСР щорічно випускав танків, бронетранспортерів, літаків тактичної авіації та деяких інших зразків озброєнь і військової техніки більше, ніж решта країн світу, разом взятих. Наприклад, наприкінці 80-х років вироблялося протягом року 3-3,5 тис. танків. Сьогодні ж Росія перейшла майже на одиничне виробництво зразків зброї і техніки. У 1996 р. було замовлено всього 58 танків з оплатою лише половини. Виробництво літаків для власних збройних сил майже припинилося: протягом 1994 та 1995 рр. було замовлено всього два бомбардувальники. Замовлення на гелікоптери у 1995 р. взагалі було скасовано. В Росії залишилось усього шість авіабудівних заводів, які сьогодні постачають на внутрішній ринок лише по 1-2 літаки на рік (плюс річні експортні поставки 15 літаків). Повністю припинено виробництво боєприпасів, ракет "повітря-поверхня", систем протиповітряної оборони, бронетанкової техніки. Звичайно, військово-економічні можливості РФ не дають змоги мати таке ж військове виробництво, яке мав СРСР. Для цього немає й потреби. Але водночас неможливо не враховувати, що такий раптовий спад військового виробництва дезорганізував функціонування усього оборонно-промислового комплексу, призвів до таких виробничих та спеціальних проблем, вирішити які дуже важко.

Глибока економічна криза Росії найболючіше позначилася на оборонному комплексі, який у минулому був основою народного господарства СРСР. Між тим, саме він залишається практично єдиним резервом РФ, який дає підстави розраховувати на кінцевий успіх економічної реформи та збереження Росією статусу держави з розвинутою індустрією. Але у даний час, як випливає із численних публікацій у засобах масової інформації, оборонно-промисловий комплекс Російської Федерації перебуває у кризовому стані. Обсяги виробництва військової продукції за період з 1991-го по 1997 р. скоротилися в 11,5 раза, а продукції цивільного призначення на підприємствах оборонно-промислового комплексу - в 4,2 раза. Лише за 1997 р. загальний спад виробництва, власне випуску оборонної продукції, становив 31% рівня 1996 р. Дуже важким є становище виробничої бази оборонного комплексу – зношеність основних промислових фондів сягнула 80-85% [42].

Багато різних факторів стали причиною такого перебігу подій. Основними з них є:

• стрімке скорочення державного озброєння та військової техніки. У 1997 р. 85% підприємств оборонного комплексу Росії мали замовлення в обсязі менше 10 млрд руб. і лише 6% підприємств - на суму понад 500 млрд руб.;
• неплатоспроможність Міністерства оборони РФ. Рівень витрат на закупівлю озброєння та військової техніки в 1995 р. порівняно з 1990 р. становив усього 8%. У військовому бюджеті 1996 р. частина витрат на закупівлю зброї і техніки становила 16,4% всього оборонного бюджету (у 1990 р. – 43,7%), а на виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за цей же період асигнування зменшилися з 18,6% до 8,1%. Гроші, які повинні були, відповідно до плану, виділятися на закупівлю озброєнь і техніки, надійшли частково. Так, у 1996 р. було одержано лише 62% запланованої суми, а у 1997 р. - всього 14%;
• незавантаженість від 40 до 60% виробничих потужностей оборонно-промислового комплексу. У 1997 р. 30% підприємств комплексу зовсім не мали оборонного замовлення, 20% підприємств мали його лише на 25% , 23% - на 50%. І тільки 16-17% підприємств були завантажені оборонними замовленнями на 75%. Зараз у Росії практично відсутній серійний випуск складних зразків озброєння і військової техніки, а є надто дороге за вартістю виробництво одиничних зразків ;
• відсутність чіткої державної політики в галузі конверсії та структурної перебудови оборонної промисловості. Плани і рішення, які приймаються, часто-густо не виконувалися. Так, за визнанням фахівців Росії, програми з конверсії оборонно-промислового комплексу РФ 1993-1995-го та 1995-1997 років були практично провалені, тому що забезпечувалися фінансами всього на 5-11% найнеобхідніших потреб; невизначеність власності науково-технічного продукту в процесі приватизації підприємств [5].

Для Російської Федерації вирішення цих принципових проблем пов’язане сьогодні з особливими негараздами, що обумовлені комплексом причин, зокрема новим геополітичним становищем країни, кризовим станом її економіки, переходом від адміністративно-командної системи до ринкових відносин, швидким великомасштабним скороченням та непродуманою конверсією військового виробництва, підготовкою до здійснення військової реформи.

З середини 90-х років спостерігається небезпечна тенденція загострення старих та виникнення нових внутрішніх та зовнішніх загроз військово-економічній безпеці Росії. До числа внутрішніх загроз слід віднести: раптове послаблення загальноекономічної бази оборони країни, кризовий стан військового сектора господарства, порушення науково-технічної бази оборонного комплексу, послаблення систем державного управління воєнно-економічною діяльністю, незадовільний стан з мобілізаційною підготовкою економіки, перспективи втрати здатності економічно забезпечити достатньою мірою матеріально-технічні потреби Збройних сил РФ у будь-якій ситуації, в тому числі у випадку надзвичайних обставин.

Спроба переходу до ринкових відносин, зміни форм власності та непродумана конверсія не призвели, як очікувалося, до автоматичного підвищення ефективності виробництва. Основні показники ефективності промислового розвитку (рентабельність виробництва, фондовіддача, продуктивність праці та ін.) порівняно з 1990 р. значно знизились. Не виправдалася думка початкового періоду переходу до ринкових відносин, що нібито можна досить швидко створити в Росії конкурентне ринкове середовище та увійти у світову спільноту з новою структурою промисловості.

У 1992-1996 рр., коли були відсутні скільки-небудь конкретні плани державного будівництва Збройних сил РФ, оборонна промисловість перебудовувалася як могла, аби тільки вижити та не допустити соціального вибуху в окремих регіонах країни. Обсяг державного оборонного замовлення з цілого ряду виробів знизився економічно й технологічно і не відповідав доцільному рівню: підприємства оборонно-промислового комплексу були змушені повністю припинити виробництво цілого ряду видів озброєння та військової техніки. Бюджетне фінансування конверсійних програм становило приблизно третину передбаченої суми.

Що й казати, економіка Росії опинилася у глибокій кризі, що проявилося у різкому спаді виробництва. Розміри внутрішнього валового продукту (ВВП) скоротилися з 2660 млрд дол. у 1990 р. до 627 млрд дол. США у 1995 р. (за цей же період ВВП США виріс з 5568 млрд дол. до 7200 млрд дол.). Внаслідок безпрецедентної економічної кризи в Росії залишилася приблизно чверть радянського внутрішнього валового продукту. Виробництво скоротилося вже більше, ніж за часи “великої депресії” у США. Якщо СРСР у 1990 р. за обсягом внутрішнього валового продукту посідав третє місце у світі (після США та Японії), то зараз Російська Федерація не входить навіть у десятку найпотужніших країн. За цим показником її набагато перевершують Китай, Німеччина, Індія та деякі інші країни. Особливу тривогу у керівництва Росії викликає різкий спад виробництва у високотехнологічних галузях. Руйнування їх веде до загибелі військового виробництва, втрати країною здатності випускати сучасні системи озброєння.

Абсолютно зрозуміло, що зберегти у нових умовах оборонно-промисловий комплекс у тому вигляді, в якому він був за часів колишнього СРСР, просто неможливо, а тому необхідні його глибоке скорочення та докорінна перебудова. У цій ситуації уряд РФ зробив єдино можливий правильний висновок: "Збереження створеного раніше під інші стратегічні завдання та потреби вітчизняного ОПК в існуючому вигляді є недоцільним, а з урахуванням спрогнозованих економічних можливостей держави - і неможливим. "Заморожування" ситуації та зниження інвестиційної активності, що нині триває і веде до деградації науково-виробничого потенціалу оборонної промисловості, неминуче потягне за собою подальше витіснення вітчизняних виробників з ринків, у тому числі й внутрішнього…". Але замість програми раціональної перебудови оборонного комплексу в Росії, як і в інших незалежних пострадянських державах, одним із пріоритетів економічної політики було висунуто тезудемілітаризації економіки . Ця теза , що справедлива у загальному плані та дуже приваблива у політичному, є вразливою у тому сенсі, що встановити будь-які ступені або рубежі демілітаризації економіки надто важко, за винятком хіба що нижньої межі – повного демонтажу оборонної економіки.

Світовий досвід показує, що оптимальним темпом конверсії військового виробництва є зниження обсягів державного військового замовлення на 5-7% на рік . Це вважається граничною величиною, за якої можуть бути успішно подолані тимчасові труднощі, що виникають у військовому виробництві та в економіці країни загалом. В Росії ж конверсія почала розгортатися надзвичайно швидкими темпами – у кілька разів швидше, ніж у США та інших країнах Заходу. Загальний обсяг фінансування за статтею “Державне оборонне замовлення” з 1991-го по 1995 р. зменшився у п’ять разів [5]. З самого початку конверсія була зорієнтована на якомога швидше вивільнення значних ресурсів, на отримання від неї максимальної економічної вигоди у стислі строки. При цьому її було розпочато без чіткої наукової та методичної концепції, без завчасної всебічної підготовки, у спішному та директивному порядку. Для заходів, що супроводжували конверсію, характерні також недостатня продуманість та ефективність застосовуваних методів, форм і темпів скорочення оборонного комплексу, відсутність конкретних в організаційному, економічному та правовому аспектах механізмів здійснення конверсії .

Внаслідок відсутності продуманої політики, різкого ослаблення державного управління оборонним комплексом, багатократного скорочення державного оборонного замовлення, хронічного дефіциту фінансових ресурсів, невизначеності поточних та перспективних завдань конверсія значною мірою звелася на практиці до примітивної заміни деякої частини наукоємної військової продукції на цивільну, до неефективного використання і навіть руйнування оборонного потенціалу. Не виправдалися надмірно оптимістичні “конверсійні очікування”. Практика показала, що конверсія є набагато складнішою, довгостроковішою та фінансово затратнішою справою, ніж це уявлялося при її започаткуванні. Виявилося, що у держави не вистачає фінансових ресурсів для більш-менш задовільного фінансування конверсійних заходів. На конверсійну програму оборонного комплексу в 1992 р. було виділено 42% коштів, які передбачалися на цю справу федеральним бюджетом, у 1993 р. – 22%, у 1994 р. – 10%, у 1995 р. – 18%, а у 1997 р. – 34%. Внаслідок цього було провалено виконання прийнятих у 1993 р. усіх 14 федеральних програм, у тому числі програм розвитку цивільної авіації, відродження флоту, виробництва устаткування для паливно-енергетичного комплексу, розвитку електронної техніки і т. ін. Без роботи залишилося понад 2 млн працездатних осіб [5].

Суттєві недоліки та невдачі у згортанні та конверсії військового виробництва значною мірою викликані тим, що ці процеси здійснювалися без тісного ув’язування їх з проблемою національної та воєнно -економічно ї безпеки , в умовах відсутності чітко сформульованої воєнної доктрини, без попереднього вирішення принципового питання про те, яким має бути військовий сектор господарства Росії зараз, а також у майбутньому . Не завжди узгоджувалися обсяги, темпи скорочення військових замовлень та здійснення конверсії.

Відсутність офіційно прийнятої довгострокової програми виробництва озброєнь, постійна невизначеність з оборонними замовленнями не дають можливості навіть орієнтовно визначити потужності підприємств, що підлягали конверсії.

Реформування оборонно-промислового комплексу та конверсія проходили без наявності чіткої концепції, без науково обгрунтованих оцінок поточних та перспективних потреб на оборону держави, без урахування закономірностей воєнно-економічного розвитку, у тому числі тих обставин, що сучасне військове виробництво є, по суті своїй, безперервним процесом – послідовною зміною поколінь озброєнь та їх модифікацій усередині поколінь. Неможливо “вимкнути” військове виробництво на якийсь певний період, а потім знову “включити”, коли в цьому виникне потреба.

Такі методи демілітаризації економіки та конверсії не могли не призвести до сильної дезорганізації функціонування оборонних підприємств. Внаслідок суттєвого скорочення державних оборонних замовлень відбулося різке падіння виробництва продукції, особливо ж військової. Загальний обсяг валового виробництва оборонного комплексу становив у 1997 р. лише 17,3% валового виробництва 1991 р., в тому числі випуск військової продукції - 8,7%, цивільної - 23,6%. Подальше падіння виробництва, на думку спеціалістів, може спричинити руйнування техніко-економічної основи оборонної промисловості.

Повальне скорочення державних замовлень, конверсія та економічні реформи, що проводяться (зокрема, лібералізація цін, приватизація, відкриття економіки для зовнішніх вкладень тощо), обумовили різке погіршення виробничо-господарської діяльності оборонних підприємств. Знижується продуктивність праці та ефективність використання ресурсів, триває падіння реальної прибутковості виробництва. Рентабельність цивільної продукції на підприємствах Міністерства оборони становить 12-15%, але в цілому на оборонному виробництві зараз вона від’ємна (-35%). Через неповне та недосить ритмічне державне фінансування підприємства оборонного комплексу хронічно зазнають серйозних фінансових труднощів. У 1995 р. фінансування державного оборонного замовлення здійснювалося у межах 35-40% коштів, що були передбачені федеральним бюджетом. Заборгованість уряду щодо державного оборонного замовлення в 1993 р. становила 1,4 трлн руб., в 1994 р. - 2,1 трлн руб., а за 1995 р. - 5,3 трлн руб.

За повідомленням Інформаційно-аналітичного управління Федеральної служби РФ, "недостатнє фінансування державного замовлення приводить до того, що планові науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи із Програми озброєнь та поточних річних планів не виконуються у повному обсязі, тим самим втрачають актуальність та новизну; найбільш руйнівні наслідки від незадовільного фінансування упродовж багатьох років - втрата кадрів, як молодих, найбільш перспективних, так і старшого віку; перекручується фінансова база, що необхідно для розрахунку бюджету на наступний рік; підприємства, які виконують державне замовлення, стають практично банкрутами зі всіма наслідками, що з цього витікають. Подальше зволікання щодо нормалізації фінансування державного оборонного замовлення може призвести до повного паралічу роботи оборонних підприємств, поставити під загрозу національну безпеку Росії після 2000 року ”.

У оборонного комплексу виникли не тільки техніко-економічні та організаційні, а й гострі соціальні проблеми , зокрема через зниження загальної чисельності зайнятих та непоправні втрати висококваліфікованих кадрів. Загальна чисельність зайнятих в оборонних галузях за 1992-1995 рр. зменшилася на 2,5 млн осіб, у тому числі понад півмільйона скорочено у 1995 р. При цьому військові підприємства залишили найбільш талановиті робітники, що передусім негативно вплинуло на можливості створення у майбутньому нових видів та систем зброї. Протягом 1991-1997 рр. емігрували до Ізраїлю, США, країн Європи понад 100 тис. вчених - академіків, докторів та кандидатів наук. Проблема збереження кадрового потенціалу ускладнюється тим, що за рівнем зарплати оборонний комплекс займає зараз одне з останніх місць у промисловості (заробітна плата на підприємствах Міністерства оборони РФ становить сьогодні лише 60% середньої у промисловості. У 1997 р. вона дорівнювала 704 тис. руб.), хоч традиційно оплата праці тут була на 15-20% вищою, ніж у середньому в промисловості. Оборонно-промисловий комплекс втратив свої колишні матеріальні та інші стимули для залучення молоді. Внаслідок цього припинилося кадрове оновлення, активізувався процес їх швидкого старіння (на більшості підприємств середній вік працюючих перевищує 50 років), утворився великий розрив у спадкоємності поколінь спеціалістів.

Різке скорочення державних оборонних замовлень на виробництво військової продукції, відсутність чіткої воєнно-економічної стратегії, концепції реформування оборонного комплексу та довгострокової програми виробництва озброєння та військової техніки призвели до того, що в оборонному комплексі припинили роботу багато унікальних виробництв, науково-дослідних центрів та конструкторських бюро.

Дезорганізація оборонно-промислового комплексу значною мірою пов’язана з приватиз