Реферат: Складна форма вини

Сутність вини, як її юридична характеристика, - це негативна суспільна якість поведінки особи, яка вчинила злочин, і ставлення винної особи до суспільних цінностей чи благ – об’єктів кримінально-правової охорони.

Сутність необережної вини в тому, що особа байдуже, недбало ставиться до громадських інтересів чи інтересів іншої особи, нехтує ними; суспільство докоряє особі, визнає її в чомусь необережною, за те, що вона не була у конкретній обстановці досить уважною, завбачливою. Якби особа проявила за певних обставин більше уваги, турботи про інших, передбачливості, то вона не допустила б настання злочинних наслідків. У цьому її вина.

Форма вини характеризує певний зв'язок психічних ознак, які складають зміст вини, з об'єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК), які відрізняються одна від одної особливостями психічного ставлення особи до вчинення злочину.

З аналізу ст.ст. 24 та 25 КК випливає, що визначення форми вини базується на поєднанні двох психічних ознак (елементів): інтелектуальної й вольової. Ці ознаки, у свою чергу, зв'язані ознаками об'єктивної сторони складу злочину - дією (бездіяльністю) і наслідками.

Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки (елементи), які характеризують свідомість і волю особи. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при вчиненні нею злочину дає можливість конструювати різні форми вини та її види.1

Форми вини мають значення для підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання та звільнення особи від кримінальної відповідальності і від покарання.

Види вини – це виділені законом види умислу і необережності. Умисел розділяється на: прямий і побічний (евентуальний), а необережність – на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Виділення видів вини має важливе практичне значення, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише певним видом вини, наприклад, доведення до самогубства (ст. 120 КК) може бути вчинена лише з побічним умислом або необережно, і не може бути вчинене з прямим умислом.

Важливе значення в понятті вини має і такий її елемент, як ступінь вини.

Ступінь вини - це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпечність особи винного.

Ступінь вини суб'єкта визначається: 1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння; 2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності; 3) мотивом і метою злочину; 4) обставинами, що характеризують особу винного; 5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності1 .

Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи – це не тільки обов’язкова суб’єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об’єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль виконують її свідомість і воля. Саме вони – основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.2

При встановленні вини та її змісту в кожному випадку слід виходити із її об’єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доказуванню на попередньому слідстві і в судовому розгляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона входить до змісту предмета доказування по кожній справі. Суд пізнає вину так, як він встановлює і пізнає інші факти та явища об’єктивної дійсності, що існують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів.1

2. Коротка характеристика умислу

Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Умисел поділяється на два види — прямий і непрямий (евентуальний)[3] .

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків:

1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

2) передбачення його суспільно небезпечних наслідків;

3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси, які відбуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.

При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання інтелектуальних і вольових моментів. Їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання[4] . .

Інтелектуальна ознака прямого умислу включає:

а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності);

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Вольова ознака прямого умислу полягає в бажанні настання злочинних наслідків.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння включає:

а) усвідомлення фактичного характеру вчиненого діяння;