Реферат: Соціальна сфера громадського життя

Розуміння суспільства як цілісного, системного об’єкта доповнюється його характеристикою з боку структури. Структуру (з лат. strūctūra – споруда; улаштованість, порядок) можна подати у вигляді сукупності усталених зв’язків об’єкта, що забезпечують його оформленість як даного, тотожного собі. У разі пристосування поняття структури до системного підходу, структура буде тим аспектом системи, при якому звертають увагу на її архітектоніку, конструктивні особливості: визначальні елементи, блоки елементів, зв’язки між ними. У неспеціальному, ширшому колі випадків структурування можна проводити за більш довільним принципом, фактично за безліччю перетинів, в залежності від дослідницьких задач.

Поняття суспільних відносин і діяльності теж відкривають свій шлях до з’ясування структури суспільства. Взявши за основу види суспільних відносин і відповідні їм види діяльності, ми можемо виділити відносно самостійні сфери суспільства як його структурні підрозділи, наприклад, економічна, політична, правова, духовна тощо. Кожна з названих сфер теж має власну структуру, в неї є відповідні відносини, свій вид організованої діяльності, соціальні групи або індивіди як агенти діяльності і сторони відносин, сукупність взаємозв’язків. Оскільки відносини і діяльність є субстанційною основою суспільства і вони ж є базовими у відособленні окремих сфер суспільства, то слід звернутись спочатку саме до їх структурних особливостей.

Економічні, або, інакше, виробничі відносини як форма виробничої (трудової) діяльності складають підґрунтя економічної сфери. У суспільствах з розвиненим розподілом праці, високим рівнем технічного прогресу і товарним характером виробництва економічна сфера не обмежується тільки продукуванням матеріальних благ у вигляді речей. До неї відноситься і виробництво послуг, результати науково-технічної й художньої творчості, організаційні рішення, тобто все, що спрацьовує на виробництво і приймає врешті-решт вид товару. В умовах розгалуженої сітки розподілу праці трудові акти, дії окремих працівників частіш за все одразу й безпосередньо не співпадають з суспільною трудовою діяльністю, бо є необхідність кооперації зусиль багатьох людей. Носієм виробленого кінцевого продукту (товару) стає “сукупний працівник”. У середині кооперованої діяльності мають місце процеси взаємодії (технічні, технологічні стосунки), які, однак, не належать до суспільних відносин, а є структурними елементами сукупної діяльності людей. Будучи формою, що визначає діяльність людей, виробничі відносини набувають тим самим силу закону і немов автономне існування, не залежне від діяльності кожного окремого індивіда. Справжність автономності суспільних відносин полягає у їх фактичній наявності до безпосередніх актів взаємодії людей. Зовнішній зв’язок, у який вони вступають, є об’єктивацією (чуттєво зафіксованою) їх виробничих суспільних відносин.

Політичні відносини – форма політичної діяльності, складовою частиною якої є функціонування держави. У широкому смислі політична діяльність охоплює всі дії людей стосовно публічної влади, яка використовується для задоволення інтересів соціальних груп, а через них і індивідів. Загальною особливістю політичного суспільства (суспільства, де склалась політична сфера) є те, що в ньому практично будь-яка соціально значуща діяльність може отримати політичне забарвлення. “Чисто” політичною може бути хіба що діяльність державного службовця або партійного функціонера, оскільки вона спрямована виключно на розробку й реалізацію політичних заходів. Політичні відносини, поряд з правовими й моральними, прийнято називати регулятивними, маючи на увазі їх вираження в нормах, які регулюють життєдіяльність людей у суспільстві.

Згідно з поширеною у юридичній літературі думці, під правовими відносинами розуміється всякий суспільний “зв’язок”, який опосередкований юридичними правами й обов’язками. З правовідносинами мають справу тоді, коли індивіди стають носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Під останнім мається на увазі, що загальні правові приписи, які зафіксовані у законодавчих актах, індивідуалізуються стосовно окремих індивідів і життєвих ситуацій. У свою чергу, індивідуалізація загальних прав і обов’язків настає в тих випадках, коли вважається, що у взаємодіях суб’єктів складається становище, яке передбачене юридичними нормами і спричиняє правові наслідки.

Духовну сферу життя суспільства завжди прийнято згадувати серед інших, хоча теоретичні труднощі і тут чатують на дослідника, і перша, як можна здогадатись, та, що духовні аспекти діяльності мають місце скрізь – у політиці, праві, моралі, мистецтві, релігії. А оскільки це так, то яким чином можна відокремити суто духовні відносини й духовну діяльність, щоб вести мову про духовну сферу? Часто їх існування пов’язують з специфічним духовним виробництвом, що, буцімто, має місце у суспільстві. Навряд чи це так, бо духовне виробництво, як спеціалізоване професійне виробництво духовних цінностей, регулюється економічними відносинами. Продукти духовного виробництва, яке входить у систему суспільного розподілу праці, є такими ж носіями товарних властивостей, як і будь-який інший продукт. Відстоюючи раціональність виділення духовних відносин, можна дати таке тлумачення їхньої специфіки.

Духовні відносини стосуються інтелектуальної складової у будь-якій діяльності людей. Ця складова, або просто – інтелектуальна діяльність, завжди здійснюється, будучи обмеженою (оформленою) чи то ідеологічними, чи то науковими нормами. Нормами можуть бути ідеї, принципи, закони науки, певні логічні й методологічні засоби. Отже, духовні відносини – це реальні відносини, які стосуються духовної діяльності людей з точки зору згаданих норм. Навіть якщо духовна діяльність якоюсь своєю частиною входить у економічну сферу, все ж, як чисто інтелектуальний творчий процес, вона визначається нормами ідейно-теоретичного, наукового порядку. Той же аспект, який говорить про товарність продукту духовної діяльності, вказує на сферу дії загальних законів виробництва.

Поняття соціальних відносин і соціальної структури суспільства допомагає не абсолютизувати “чистоту” окремих відносин і діяльностей, а усвідомити, що видове багатство суспільних відносин є не що інше, як численність аспектів оцінки єдиної життєдіяльності людей у їх універсальній взаємозалежності. Не можна дати вичерпний список суспільних відношень. Подальший розвиток соціального пізнання дозволить в майбутньому побачити, відокремити деякі інші відносини, які нині не відображені у суспільній свідомості, не закріпились у соціальних інститутах. Це стосується й діяльності людей. Інший раз вірніше було б говорити не про спеціалізовані види діяльності, а про певні аспекти людської життєдіяльності (політичні, правові, моральні, естетичні тощо). Кожний індивід цивілізованого суспільства повинен уміти вбачати це багатство аспектів як у власних діях, так і в діях інших індивідів і груп. В цьому виявляється рівень соціальної культури людини.

Наведені тут підходи до структури суспільства не вичерпують теми. Філософія як світогляд спонукує розглянути соціальну реальність як таку, що постає перед людиною у вигляді сукупності окремих “світів”: норми, влада, мова, культура тощо. Ці світи, кожний з яких є цілокупністю соціальних явищ певного роду, ми вважаємо важливими структурними елементами суспільства і частину з них розглянемо в подальшому.

4. Ознаки соціальної реальності

Влада

Владу можна визначити як панування і контроль одних над свідомістю і поведінкою інших. Виділяють три типи влади. Найбільш значною й поширеною і такою, що спирається на загрозу застосування сили, є примусова влада. Вона може бути як легітимною, так і нелегітимною. До легітимної відноситься тільки така влада, яка добровільно приймається більшістю підлеглих. Цьому критерієві перш за все відповідає державна влада. Другим типом є психологічна влада. Вона має місце, коли люди примушені діяти в заданому напрямку під психологічним впливом, напр., засобів масової інформації. Психологічна влада не супроводжується погрозою застосування сили. Третій тип - економічна влада. ЇЇ основою є обмін товарами й послугами за взаємною осмисленою згодою. Якщо при обміні вихідні позиції учасників не є рівними, тоді одні групи або індивіди мають змогу диктувати умови обміну іншим, ставлячи їх у невигідне становище і тим самим здобувати економічну владу. Три види легітимної примусової влади (за М.Вебером): легальне, традиційне й харизматичне панування.

Політика – діяльність, що спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство. Держава – політична організація, яка здійснює управління суспільством. Ознаки держави: публічна влада, оподаткування населення, територіальні межі повноважень, наявність права. Легітимація влади в сучасних демократичних суспільствах забезпечується пріоритетом прав людини, принципом суверенітету народу, принципом розподілу влади, розвинутим громадянським суспільством, умовами вільного й широкого публічного обговорення проблем законотворчості.

Норми

Соціальні норми – форми презентації суспільних відносин на рівні поведінки людей. Можливі підходи до класифікації норм: жорсткі й м’які норми; норми-правила й норми-очікування; норми-цілі й норми-рамки; явні й латентні норми. Типологія індивідуального пристосування до норм (за Р.Мертоном): конформізм, інновація, ритуалізм, ретритизм, бунт. Девіантна поведінка є наслідком розриву між нормами-цілями й соціально-схвальними засобами їх досягнення. Аномія – стан суспільства, коли значна частина його членів негативно або байдуже відноситься до норм, що звернені до них. Проблема легітимації соціальних норм та шляхи її вирішення представлені у “дискурсивній етиці” (Ю.Хабермас).

Мова

“Лінгвістичний поворот” у філософії XX ст.: мова як ключ до розуміння дійсності й перетворення філософії в науку, переведення основних філософських проблем у сферу мови. Три етапи у розвитку сучасної філософії мови – синтаксичний, семантичний, прагматичний.

Основні положення лінгвістичної концепції Ф. де Соссюра: розрізнення мови й мовлення, уявлення про мову як систему знаків, мовний знак як єдність означуваного й означувального, синхронія і діахронія у “житті” мови, зв’язок мови й мислення. Інтерпретація структуралізмом основних ідей Ф. де Соссюра. Вчення Л.Вітгенштейна про природу мови: незчисленність типів речень; “мовна гра” як компонент діяльності людей, форма життя; значення слова – це його вживання у мові з урахуванням життєвого контексту, який відомий користувачам мови в певний період і в певній ситуації; завдання філософії – прояснення правил, за якими ведуться “мовні ігри”. Теорія мовленнєвих актів Д.Остіна: перлокутивні акти як спричинення цілеспрямованого ефекту користувачем мови в ситуації мовного спілкування.

Культура

Культура - соціальна програма діяльності і сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для великих груп людей. У цьому відношенні культуру можна представити далі як специфічний інформаційний код, знакову систему. Види “культурних” знакових систем: “техніки тіла”, розмовна й писемна мова, функціонуючі й упредметнені знання (артефакти), цінності, правила й норми. Всі ці види можна подати і як елементи культури. Цивілізація – сторона культури, предметний світ, що створений людьми (артефакти), як носіями знань, умінь та навичок, котрі дають змогу пристосовувати зовнішні явища й процеси для задоволення матеріальних потреб. Культура нині розуміється як багатоманітне соціальне явище, що представлене різними типами культур, субкультурними елементами в структурі однієї культури. Поряд з цим слід наголосити на зростанні єдності культур, формуванні норм, цінностей, правил взаємовідносин, спільних людству в цілому.

Висновки

У цьому розділі головна увага зосереджена на деяких ключових теоретичних положеннях важливої для всіх гуманітаріїв частини філософського знання - соціальної філософії, яка спеціально і з найбільш загальних філософських позицій з’ясовує сутність соціальної реальності, досліджує якісну своєрідність суспільства, структуру та взаємозв’язок різних компонентів суспільного цілого. У розумінні соціальної реальності та суспільства важливе значення надається поняттю соціального. “Соціальне” стосується способів та форм буття людей і значить сумісне, спільне, сукупне, яке передбачає також зазначення видів сукупності з точки зору суб’єктів спільної діяльності, типів взаємодії, результатів діяльності, відображення вказаної сукупності в свідомості людей. Соціальні результати – як правило, опосередковані, побічні «продукти» людської діяльності, що безпосередньо й свідомо спрямована на задоволення різноманітних життєвих потреб. Соціальні ж результати забезпечують сумісне співіснування людей, створюють те, що й складає поняття суспільства.

Суспільство є системною єдністю соціальних результатів діяльності людей. Суспільство відноситься до об’єктів системної природи, які відзначаються цілісністю, організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них обов’язковими є зв’язки, що творять систему. Системи мають самостійність відносно середовища і водночас обмінюються з ним речовиною і енергією, абсолютно замкнених систем нема.

Загальний результат сукупної (і в цьому смислі соціальної) діяльності людей і сама їх діяльність дають разом те, що можна назвати соціальною реальністю. Це доволі абстрактне поняття по