Реферат: Соціальні стани в Україні у складі Литви та Польщі

До другої категорії селянства можна віднести так званих селян-общинників та особисто залежних данників. Селяни общинники об’єднувалися у волоську общину, в який існувало їх право на землю, кругова порука у виплаті данини та відбування загальних повинностей. Община жила за звичаєвими нормами. Волосні та сільські общини управлялися виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Часом феодали сільську адміністрацію призначали на свій розсуд.

До третьої категорії належали тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їх користь “тяглу” повинність: орали панську землю, засівали королівську ниву, ремонтували греблі, дороги тощо. Тяглі селяни передавалися у спадок або передаровувалися. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлуатація.

До четвертої категорії відносять так званих погожих селян. Ця категорія селян мала особисту свободу, але не мала землі. У зв’язку з цим їх чекала батрацька доля: наймалися до пана, позичали в нього зерно, гроші.

Процес закріпачення українського селянства став ще інтенсивнішим після “Волочної” (аграрної) реформи 1557р. За цим актом запроваджувалися однакові земельні податки – для того, щоб збільшити надходження до державної казни. Стала тривалішою панщина: з двох тижнів на рік вона зросла до двох днів на тиждень.

За третім Литовським статутом (1588р.) селянин, який прожив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків-втікачів. Феодали отримали право продавати, купувати, дарувати, передавати в спадщину, віддавати як заставу, судити і карати селян.

Міське населення України

Міське населення було організоване на західний кшталт і поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку становила міська аристократія – патриціат, до якого входила міська знать і багатії, а в національному відношенні – німці та поляки. Нечисленний, але впливовий патриціат фактично зосереджував у своїх руках всю владу.

Другу групу міщанства за заможністю становило бюргерство. Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Основні категорії міського населення об’єднувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії перебували цех майстри, які стежили за якістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Внизу ієрархічної драбини перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торгівці, селяни.

Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобов’язані проживати в передмісті або в межах певного району міста, позбавлялися можливості брати участь в діяльності органів міського самоврядування, обмежувалися у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо[6] .

Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою.

Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Так мешканці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (рекрутували бранців до королівського війська, будували й ремонтували споруди, утримували адміністрацію та міську варту тощо. Жителі приватновласницьких міст, окрім того виконували певні повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації покидати місто. Жителі самоврядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей та податків. Становище міського населення ускладнювалося й погіршувалося у випадках передання міст в оренду і введення військ на постій.

Своєрідною українською общиною в містах були братства, які опікувалися православною церквою. Братчики дбали про порядок в церкві, надавали допомогу членам братерства.

Висновок

Литовська, а згодом і Польська експансія наклала певний відбиток на соціальний стан України.

У Литовсько-польский період відбувся процес поєднання українських феодалів і польських панів. В Україні сформувався шляхетський стан. Після Люблінської унії права і привілеї були поширені й на верхівку українських феодалів. Шляхта була неоднорідною за своїм матеріальним становищем і поділялася на дрібну, середню і магнатів.

Окрему суспільну верству становило духовенство, до яких належали не тільки священики, а й їхні рідні. Належність до соціальної верстви духовенства було спадковим. По утворенню Речі Посполитої православне духовенство втратило свої привілеї.

Переважну більшість населення України того часу становило селянство, яке за правовим становищем поділялося на окремі соціальні групи за ступенем залежності від феодалів. Характерним став процес інтенсивного закріпачення селян України. Феодали отримали право продавати, купувати, дарити своїх кріпаків.

Міське населення за своїм соціальним становищем теж поділялося на окремі групи: міський патриціат (впливові багатії); власне міщанство (поспільство, бюргерство) - середні та дрібні крамарі, ремісники, майстри; міські низи - плебс (робітні люди, підмайстри, учні, голота та ін.).

Таким чином, з появою на українських землях нових хазяїв – значно посилився феодально-кріпацький і національно-релігійний гніт. Українське суспільство розподілилося на багато прошарків.

Література

1.Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Нач. Посібник. - К.: Либідь, 1998. - 616 с.

2.Гончарук П.С. Історія України: Курс лекцій з найдавніших часів до початку ХХ століття. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 528 с.

3.Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: МАУП, 2002. - Ч 1. - 264 с.

4.Історія України: Посібник /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. - К.: Академія, 2001. - 480с.

5. Крип’якевич І.П. Коротка історія України.-Дніпропетровськ: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1992. - 103с.

[1] Крип’якевич І.К. Коротка історія України.-Дніпроаетровськ, 1992.-С.38.

[2] Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття.-К., 2005.-С.146.

[3] Борисенко В.Й. Курс української історій: З найдавніших часів до ХХ століття.-К., 1998.-С.117.