Реферат: Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу
Було б невірно думати, що для розв’язання слідчим питання про порушення кримінальної справи необхідно встановити всі обставини предмета доказування. Отже, важливе значення має визначення меж доказування в стадії порушення кримінальної справи, тобто до яких меж необхідно збирати докази для того, щоб прийняти своєчасне, законне і обґрунтоване рішення про порушення кримінальної справи або відмови в цьому. Межі доказування передбачають визначення його границь таким чином, щоб всі зібрані докази у сукупності з якісної сторони забезпечували встановлення кожного елементу предмета доказування. З кількісного боку вони повинні гарантувати достовірність встановлення цих обставин. Отже, під час перевірки слідчим заяви чи повідомлення про злочин, встановленню підлягають тільки ті обставини, що необхідні для розв’язання питання про порушення кримінальної справи і, які безпосередньо складають предмет доказування першої стадії. Такими обставинами, на нашу думку, є: 1) законність приводу до порушення кримінальної справи (ч. 1 ст. 94 КПК України); 2) наявність чи відсутність ознак конкретного злочину, тобто наявність достатніх даних, які вказують, що вчинене діяння підпадає під ознаки певного складу злочину, передбаченого кримінальним законом (ч. 2 ст. 94 КПК України); 3) наявність чи відсутність обставин, які виключають порушення кримінальної справи (ст. 6 КПК України).
Висловлена думка про те, що при прийнятті рішення про порушення кримінальної справи не вимагається достовірного встановлення ознак злочину, а достатньо висновку, який лише припускає наявність злочину, а дані, покладені в основу рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, повинні бути встановлені достовірно, тому що відмова в порушенні справи виключає подальше провадження і така постанова носить остаточний характер [94, с. 96]. З такою точкою зору можна погодитися лише в частині необхідності встановлення достовірних даних, які являються підставою для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. За нашою думкою, повинні бути достовірними і дані, вказуючи на ознаки злочину. Не випадково законодавець передбачив, що порушувати справи можна не просто при наявності даних, вказуючих на ознаки злочину, а при наявності достатніх даних. Така вимога закону орієнтує правоохоронні органи на достовірне встановлення обставин вчиненого злочину. Зрозуміло, як вже зазначалося, не всі обставини злочину встановлюються на момент винесення постанови про порушення справи. Але ті дані, які встановлені і являються підставою для прийняття такого рішення, повинні бути достовірними, відповідати реальній дійсності. У противному випадку рішення, які приймаються по недостатньо перевірених матеріалах, будуть вести до необґрунтованого порушення кримінальних справ [2, с. 61].
Відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК України в ході перевірочних дій прокурор, слідчий або орган дізнання можуть відбирати пояснення від окремих громадян чи посадових осіб та витребувати необхідні документи. А згідно зі ст. 66 КПК України, в якій викладені способи збирання доказів по кримінальних справах, вказані органи та посадові особи вправі по справах, які знаходяться в їх провадженні вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані. Очевидно, що якщо такі предмети і документи отримані в стадії порушення кримінальної справи, то вони будуть являтися доказами в ході розслідування і судового розгляду. Інакше було б нерозумно, наприклад, довідку про судимість або копію вироку суду, отримані при провадженні перевірочних дій, дублювати аналогічними документами при розслідуванні кримінальної справи. Таким чином, при недостатності в заявах і повідомленнях фактичних даних, які підтверджують наявність або відсутність ознак злочину, ці дані можуть бути поповнені за ініціативою самого державного органу, уповноваженого вирішувати питання про порушення справи. А прийняття рішення про витребування додаткових матеріалів (документів) передбачає дослідження та оцінку даних, які вже маються у матеріалах перевірки, тобто доказову діяльність.
Повідомлення про будь-який злочин набувають на цій стадії форму приводів до порушення кримінальних справ (ст. 94 КПК України). На перший погляд їх розгляд не утворює доказування, оскільки доказування – це цілеспрямована пізнавальна діяльність державного органа, у той час, як у даному випадку активність притаманна заявнику. Однак при більш уважному аналізі таке судження є помилковим. Необхідно мати на увазі, що прийняття повідомлень про злочин, який вчинений або готується являється обов’язком органів, уповноважених на порушення кримінальних справ. Ні з яких мотивів заява не може бути повернена заявнику (ст. 109 КПК України). Тому способом збирання доказів слід вважати не звернення заявника з повідомленням, а прийняття повідомлення уповноваженим державним органом. Обов’язковість прийняття і вирішення в короткий строк заяв і повідомлень про вчинений злочин можна з достатньою підставою розглядати як своєрідний прояв активності по збиранню доказів.
До цього слід додати, що приймання повідомлень нерідко супроводжується перетворенням його форми, що, як зазначалось, складає специфічну рису збирання доказів. Так, усні повідомлення громадян посадовою особою заносяться до протоколу усної заяви про злочин з попереднім роз’ясненням заявнику відповідальності за неправдивий донос; з приводу явки з повинною також складається протокол, у якому детально викладається зроблена заява. Але і в тих випадках, коли прийняття повідомлень не супроводжується його перетворенням, законодавець заздалегідь визначає повідомленню певну форму з тим, щоб не допустити використання у даній стадії недостовірної інформації. Так, письмова заява громадянина повинна бути підписана, повідомлення установ, підприємств, організацій та посадових осіб також робляться лише у письмовій формі. Відомість джерела відомостей, їх достовірність та письмове закріплення – найважливіші умови допустимості доказів.
Стадія порушення кримінальної справи має особливу, притаманну лише їй структуру, яка складається із відносно самостійних, але об’єктивно взаємопов’язаних етапів, які послідовно змінюють один одний у ході провадження. До них відносяться: прийом, реєстрація, дослідження, вирішення та облік заяв (повідомлень) про злочини. Кожен з названих етапів характеризується особливим видом діяльності та існуючими правовими відносинами. Їх якісна визначеність обумовлюється не лише діючою правовою регламентацією, але й існуючою правовою ситуацією, в якій названа діяльність реалізується. Відображаючи сутність дослідчого кримінального процесу, названі ситуації, на думку В. С. Зеленецького, повинні називатися дослідчими [8, с. 63].
Як вже зазначалося, головним питанням стадії порушення кримінальної справи, являється питання про наявність або відсутність ознак злочину в події, про яку стало відомо органу дізнання, слідчому, прокурору, суду. Для того, щоб відповісти на нього, відповідно до ст. 94 КПК України необхідні «достатні дані». Для їх збирання законодавець встановив певну правову процедуру, мета якої - прийняти та перевірити повідомлення про злочин, отримати достатньо надійну інформацію про ознаки злочину та зберегти її для наступного використання.
Таким чином, і на цій стадії процесу здійснюється пізнавальна діяльність, в ході якої передбаченим законом способом отримуються фактичні дані, які використовуються для обґрунтування прийнятих рішень. Вказана діяльність цілком підпадає під ознаки доказування як пізнання, яке здійснюється в особливій передбаченій кримінально-процесуальним законом формі, а її результати – отримані фактичні дані мають нормативні ознаки доказів. Тому ми вважаємо за необхідне погодитися з висловленою в літературі точкою зору про те, що при проведенні цих процесуальних дій встановлюються докази. Оцінюючи їх, орган дізнання чи слідчий приймають остаточне процесуальне рішення про порушення кримінальної справи або відмову в її порушенні [4, с. 29].
Враховуючи вищевикладене, є всі підстави для дослідження специфіки способів збирання доказів в стадії порушення кримінальної справи.
Перед кримінально-процесуальною наукою стоїть задача всебічної розробки поняття, природи, процесуального порядку провадження дослідчих процесуальних дій, уточнення їх видів і структури, визначення специфіки їх співвідношення з системою слідчих та судових дій [8, с. 62].
Способи перевірки заяв і повідомлень про злочини, передбачені ст. 97 КПК України і спрямовані на з’ясування обставин конкретної події, відомості про яку викладені в заяві чи повідомленні про злочин, після чого приймається по них одне з процесуальних рішень, передбачених частиною другою статті 97, статтями 98, 99 КПК України.
Отже, визначимо сутність перевірочних дій, які проводяться на стадії порушення кримінальної справи.
Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством України, з метою перевірки заяви чи повідомлення про злочин можуть проводитися такі дії:доказ кримінальний досудовий розслідування
а) слідчі дії. Донедавна законодавцем було дозволено проводити до порушення кримінальної справи лише одну слідчу дію – огляд місця події (частина друга статті 190 КПК України). Але, відповідно до змін, внесених до чинного КПК згідно з Законом України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 року, такий виняток став не єдиним. Так, до порушення кримінальної справи допускається проводити три слідчі дії – огляд місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку;
б) дії процесуальні, які не є слідчими і визначені у частині четвертій статті 97 КПК України – відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб, витребування необхідних документів, а також занесення усних повідомлень громадян посадовою особою протоколу усної заяви про злочин з попереднім роз’ясненням заявнику відповідальності за неправдивий донос;
в) непроцесуальні дії, проведення яких врегульоване відомчими документами. До таких дій відносяться попередні дослідження, які проводяться експертами системи МВС (пункти 5.3.1–5.3.6 Настанови про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України, затвердженої наказом МВС України № 682 від 30.08.1999 р.), Міністерства юстиції України (пункти 3, 42 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998 р.), Міністерства охорони здоров’я України (пункти 1.4, 1.25 Правил проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи, пункти 1.2, 1.12 Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи, пункти 4.2, 4.14 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 17.01.1995 р. тощо);
г) оперативно-розшукові дії (частина п’ята статті 97 КПК України), окремі з яких проводяться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника оперативного підрозділу або його заступника;
д) розшукові дії – усні опитування, наведення довідок, вивчення технічної документації, використання даних криміналістичних обліків, допомоги громадськості, різноманітні пошукові дії на місцевості або у приміщенні тощо.
Однак, не зважаючи на те, що зазначені перевірочні дії закріплені у КПК, деякі науковці, зокрема, В. Я. Чорний і О. В. Чорна, вважають, що перевірочні дії – одержання пояснень від окремих громадян або вимагання необхідних документів процесуально не регламентовані і в законодавчому порядку не передбачені. З метою усунення такого недоліку ці автори пропонують законодавчо врегулювати питання щодо обов’язковості дачі пояснень очевидцями злочинів та їх відповідальності за завідомо неправдиві пояснення, а також визнання пояснень джерелами доказів, коли вони повні, чіткі й не мають суперечностей. Адже дуже часто зміст пояснень і наступних показань як свідків одних і тих же осіб співпадає. Крім того, нерідкісні випадки, коли у поясненнях опитаних осіб зафіксовано більше відомостей про факти, ніж у протоколі їх наступного допиту. В таких випадках можна було б економити сили і час на розслідування кримінальних справ і зайвий раз не викликати осіб, які уже давали пояснення органам дізнання чи слідства, а викликати їх лише за необхідності проведення з ними інших слідчих дій, або безпосередньо до суду. Стосовно потерпілих, підозрюваних і обвинувачених потрібно, вважають В. Я. Чорний і О. В. Чорна, зберегти існуючу процесуальну форму отримання від них показань, зважаючи на їх зацікавленість у справі та відстоювання своїх інтересів. Також пропонується імперативне закріплення положення про обов’язковість видачі документів до порушення кримінальної справи, оскільки в даний час термін «вимагання» дає можливість юридичним і фізичним особам тільки показати документи, але не видавати їх при проведенні органами внутрішніх справ перевірочних дій [5, с. 90].
Спробуємо прокоментувати зазначену точку зору. Дійсно, у кримінально-процесуальному законі закріплено право осіб, уповноважених розглянути заяву чи повідомлення про злочин, відбирати пояснення від окремих громадян чи посадових осіб, але, як недолік слід зазначити, що законодавець, застосувавши термін «пояснення», не розкрив його сутності. Причому, це не було зроблено ні в цій, ні в інших статтях КПК України, зокрема, частині третій статті 106, частині другій статті 1281, пункті четвертому частини першої статті 197, частині другій статті 202 та інших статтях КПК України. При відібранні пояснення отримується інформація, яка або причино пов’язана з подією злочину, або допомагає відтворити його механізм з метою встановлення ознак злочину і вирішення питання про порушення кримінальної справи. Таке процесуальне рішення базується на сукупності зафіксованих у поясненнях відомостей про факти, які використовуються як докази на стадії порушення кримінальної справи.
Щодо витребування необхідних документів як другої передбаченої частиною четвертою статті 97 КПК України перевірочної дії, вбачається, що відбулася етимологічна помилка. В. Я. Чорний і О. В. Чорна зазначають про вимагання різноманітних довідок та інших документів на стадії порушення кримінальної справи. Дійсно, вимога щодо видачі документів ще не означає саму його видачу, оскільки дане питання вирішуватимуть окремі громадяни або посадові особи. Разом з тим, у законі застосовується словосполучення «витребування необхідних документів». На наш погляд, він є досить імперативним щодо необхідності виконання вимоги працівників органів внутрішніх справ тими громадянами і посадовими особами, яким вони адресовані для виконання, а відповідно до ст. 22 КПК України вимоги слідчого, прокурора і суду є обов’язковими для виконання. Тож відібрання пояснень від громадян чи посадових осіб і витребування необхідних документів є діями процесуальними, передбаченими частиною четвертою статті 97 КПК України, але детально не регламентованими. Що слід визнати прогалиною у законодавстві.
На думку В. І. Зажицького ознаки злочину до порушення кримінальної справи встановлюються у ході розшукової діяльності. До розшукових, на думку цього автора, слід віднести такі способи перевірки заяв і повідомлень про злочини, як витребування необхідних матеріалів і отримання пояснень [7, с. 102]. Позиція В. І. Зажицького повинна бути уточнена. На наш погляд, перевірочні дії, вказані науковцем, є процесуальними за правовою регламентацією і розшуковими за сутністю.
Найбільш переконливо щодо правового режиму перевірочних дій висловився А. Я. Дубинський. Він зазначав, що такі дії є самостійними процесуальними діями. Чинний кримінально-процесуальний закон дозволяє проводити їх в стадії порушення кримінальної справи, коли проведення слідчих дій, за загальним правилом, заборонене [6, с. 94]. На основі отриманих при їх проведенні результатів орган дізнання чи слідчий приймають важливі процесуальні рішення, передбачені частиною другою статті 97 КПК України. На те, що рішення, пов’язані з вирішенням питання про порушення кримінальної справи, є процесуальними, вказують й інші автори [4, с. 80].
Вважаємо, що такий погляд на сутність перевірочних дій є вірним.
Але, як недолік слід зазначити, що використання передбачених чинним КПК способів, не дає можливість практичним працівникам провести повну і всебічну перевірку заяв і повідомлень, а також встановити обставин, необхідні для прийняття законного рішення.
На нашу думку, перелік перевірочних дій, передбачених ст. 97 КПК України слід доповнити правом прокурора, слідчого та органу дізнання приймати від громадян, посадових осіб установ, підприємств, організацій предмети й документи, які, на їхню думку, можуть мати значення для вирішення заяв і повідомлень про злочин. Так, на практиці доволі часті випадки, коли особа, яка звернулася до правоохоронного органу з заявою або повідомленням про злочин, до заяви додає певні предмети або документи, які, як правило, допомагають уповноваженим органам вирішувати вказане питання по суті. Прийняття зазначених матеріалів допоможе практичним працівникам найбільш швидко і якісно вирішити отримані заяви, і у випадках, коли є підстави для порушення кримінальної справи, зменшити час від вчинення злочину до можливості почати розслідування у справі.
Окрім цього, необхідно передб?