Реферат: Сторони в цивільному процесі
* наявність правової вимоги, що випливає з порушеного або оскарженого права, що в силу закону підлягає розгляду у певному порядку, визначеному законом(наявність позову);
* наявність суперечки про право;
* наявність двох сторін з протилежними юридичними інтересами, яким надано широкі можливості по захисту своїх прав та законних інтересів, в суперечці що виникла.
Таким чином, в позовному провдженні найбільш яскраво відображаються три спецефічні (функціональні) принципи цивільного процесу - принцип диспозитивності, змагальності сторін та процесуальноії рівності сторін.
Принцип процесуальної рівності сторін забезпечується змагальною формою судового провадження, яка надає їм можливість в одинаковій мірі змагатися перед судом , особливо в стадії судового розгляду справи і вирішення справи. Джерела змагання полягають в протиріччях матеріально-правових інтересів сторін спірних правовідносин, однак в суді матеріально-правова суперечка набуває форми процесуального змагання з використанням сторонами рівних процесуальних прав.
Рівноправність громадян, яка проголошується Конституцією, означає рівність всіх громадян при використанні і реалізації прав, передбачених законом, і одночасно покладання одинакових обов’язків. Ні Конституція, ні інші правові акти не передбачають, ніяких переваг громадян в залежності від їх соціального становища.
Таким чином, за принципом рівності сторін, на суд покладено обов’язок забезпечувати учасникам процесу одинакові можливості для реалізації їх прав і вимагати від них виконання певних обов’язків. Таке стоновище сторін в цивільному процесі є одним із проявів демократії.
3. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН
Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-правовими правами, які можуть бути кваліфіковані на такі групи:
I. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в справі - права на пред’явлення позову (ст. 5 ЦПК), зустрічного позову (ст. 140 ЦПК), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (статті 213 -215 ЦПК); права касаційного оскарження судових рішень і ухвал (ст. 344 ЦПК), на порушення судового виконання (ст. 356 ЦПК), на оскарження процесуальних дій судового виконавця (ст. 373 ЦПК), на пред’явлення вимоги про поворот виконання (ст 421 ЦПК).
II. Права на зміни в позовному спорі - права позивачана зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або частккове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК), відмову сторони від касаційної скарги (ст. 293 ЦПК), стягувача від стягнення, а також надання відстрочки і розстрочки виконання (статті 364, 366 ЦПК).
III. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні - права сторінподати до суду своє пояснення (ст. 40 ЦПК), подавати письмові та речові докази (статті 46, 52 ЦПК), вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (статті 41, 57 ЦПК). При розгляді справи - ставити питання один одному, свідкам експертам (статті 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління і громадськості (статті 191, 192 ЦПК); знайомитися з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (статті 186, 188, 189 ЦПК). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі.
IV. Права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб - права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, громадськості (статті 104, 105, 108, 121, 161 ЦПК).
V. Права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивності розгляду справи і виконання судових постанов - права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (стю 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК), а також судового виконавця (ст. 360 ЦПК).
VI. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і в здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в касаційній і наглядовій інстанціях та в стадії судового виконання (статті 99, 159, 213-215, 297, 305, 364 та інші ЦПК); на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК), на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 9 ЦПК); на одержання викликута повідомлення про участь в судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК).
VII. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 126-129 ЦПК), приєднання співучасників до касаційної скарги сторони (ст. 296 ЦПК), передання справи на вирішення товаристського або третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін.
На сторони покладаються також процесуальні обов’язки - загальні і спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст.99 ЦПК). Спеціальні - у виконанні певних процесуальних дій: суд може визнати обов’язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК); повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач зобов’язаний подати копії позовної заяви, сторони копії касаційних скарг (статті 138, 293 ЦПК).
4. ПРОЦЕСУАЛЬНА СПІВУЧАСТЬ
Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред’явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст 104 ЦПК). Отже, участь з боку позивача чи відповідача по одній і тійже справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві чи більше, а відповідачем - одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки - то пасивною, а коли одна й інша сторона представлені кількома особами - змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; в зв’язку з цим вона поділяється на обов’язкову та факультативну. Обов’язкова співучасть настає тоді, коли права і обов’язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов’язків інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред’явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов’язково беруть участь співвідповідачами боржник, в якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на претензію яких було проведено опис. Коли опис зроблено у зв’язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачими, крім боржника, виступають рай(міськ)фінвідділи, а коли майно реалізовано, то й ті установи та організації, яким передано майно[3] .
Факультативна (необов’язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів проводиться один, витрати по справі скорочуюються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне - усувається постановлення протилежних за змістом рішень.
Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов’язкової чи факультативної співучасті. У ст. 144 ЦПК є лише вказівка, що суддя може постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог - як одного позивача до різних відповідачів, так і різних позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за ініціативою судді за наявністю однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: в одному провадженні одним судовим рішенням розв’язується спір між усіма учасниками, в зв’язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.
Співучасники користуються різними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 140 ЦПК, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли б позови судом розглядалися окремо. Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу. Так, при подачі касаційної скарги одним із співучасників суд повинен перевірити законність і обґрунтованість рішення також щодо осіб, які не подали скарги (ст. 310 ЦПК). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають (ст.296 ЦПК).
Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст. 104 ЦПК), за ініціативою суду і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. 3 ст. 143, ст. 99 ЦПК). Проте суд не має права залучати до участі у справі співпозивачів, оскільки цим самим порушується принцип диспозитивності[4] .
4. ЗАМІНА НЕНАЛЕЖНОЇ СТОРОНИ
Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб’єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 105 ЦПК, належний позивач - особа, якій належить право вимоги; належний відповідач - особа, яка повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб’єктами права вимоги чи несення обов’язку.
Обґрунтованість належності у осіб процесуальної правосуб’єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист на захист прав та інтересів позивача (статті 118, 122 ЦПК). Ст. 137 ЦПК зобов’язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, які обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов’язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.
Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб’єктності сторін, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку сказано в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде встановлено, що у справі береучасть неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних неналежних позивача чи відповідача, належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов’язок.
При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, немають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджеється на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу.
Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов’язаний розглянути розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить право вимоги, хто є належним позивачем.
Для зміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати також згоду позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що постановляє мотивовану ухвалу.
В теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні - ст. 105 ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов’язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем[5] .
На думку інших авторів, реалізація цієї пропозиції, призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю і є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни - що відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом[6] .
6. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВОНАСТУПНИЦТВО