Реферат: Суб єкти трудового права

Особливо регулюються умови праці іноземних грома­дян, які працюють у міжнародних організаціях, розташованих на території України. Ці умови визначаються міжнарод­ними угодами та внутрішніми правилами відповідних орга­нізацій. Суб'єктами трудового права є також громадяни України, які працюють за її межами. Їхня праця регулюється як нормами трудового права України, так і трудового права іноземної держави.

3. Трудова правосуб'єктність власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу чи фізичної особи

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про власність" власник має право на договірних засадах використати працю грома­дян. Згідно з Конституцією передбачається державна, кому­нальна і приватна форми власності в Україні. Проте Зако­ном "Про власність" передбачено ще і колективну власність. Таким чином, в Україні як роботодавці виступають держава (для державних службовців, військовослужбовців, співробіт­ників органів внутрішніх справ, суддів, прокурорських праців­ників), державні та комунальні підприємства, установи й орга­нізації, колективні підприємства й організації, приватні органі­зації, фізичні особи.

Представником держави у сфері застосування праці ви­ступають відповідне міністерство, Фонд державного майна України, органи місцевого самоврядування. Колективний власник реалізує своє право власника через загальні збори співвласників. Приватний власник, окремий громадянин реа­лізує своє право роботодавця безпосередньо.

Власник зобов'язаний забезпечити громадянинові, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії і пра­ва, передбачені законом.

Власник здійснює управління виробництвом як безпосе­редньо, так і за допомогою уповноваженого ним на управлін­ня органу. Це може бути одноосібний орган (посадові осо­би) або колегіальні органи (ради, правління, комітети). Струк­туру органів управління визначає саме підприємство.

Уповноваженим власником на управління особою висту­пає керівник підприємства, який наймається (призначаєть­ся) власником або обирається власниками майна. При най­нятті (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов'язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умо­ви його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за ви­нятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління даного підприємства. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.

Керівник підприємства відіграє головну роль в складі адміністрації як суб'єкта трудового права на державних і комунальних підприємствах. Адміністрація є уповноваженим власником органом і являє собою коло посадових осіб, наді­лених владно-розпорядними повноваженнями і які здійсню­ють оперативне управління процесом праці на підприємстві. Термін "адміністрація" в законодавстві не закріплений. З я. 4 ст. 16 Закону України "Про підприємства в Україні" випли­ває, що до адміністрації, крім керівника підприємства, нале­жать його заступники, керівники і фахівці підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, від­ділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних під­розділів підприємств), а також майстри і старші майстри. Всі вони призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.

Уповноважений власником орган виступає суб'єктом тру­дового права, будучи стороною у відносинах з трудовим ко­лективом і уповноваженими на представництво трудовим колективом органами по встановленню умов праці, застосу­ванню чинного законодавства про працю.

У зарубіжному трудовому праві не застосовується термін "власник або уповноважений ним орган". Сторонами індиві­дуального трудового правовідношення є найманий праців­ник і роботодавець (підприємець). Як пише І.Я. Кисельов, "роботодавець" — термін, вживаний в Німеччині та в ряді інших країн; "підприємець" — термін, вживаний головним чином в англосаксонських країнах, а також у конвенціях та інших актах МОП. В останні роки в актах і документах МОП, перекладених російською мовою, використовується термін "роботодавець" (Киселев И.Я. Цит. раб. — С. 50).

Очевидно, що в новому Трудовому кодексі необхідно сто­рони індивідуального трудового правовідношення іменувати "найманий працівник" і "роботодавець", при цьому в ст. 1 серед основних термінів дати визначення вказаних суб'єктів. На нашу думку, роботодавець — це підприємство, установа, організація незалежно від форми власності або фізична осо­ба, котра уклала трудовий договір з працівником.

У діючому законодавстві України визначення терміна "роботодавець" міститься в Основах законодавства Украї­ни про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня від 14 січня 1998p. №16/98-ВР (Урядовий кур'єр. — 1998. — 19 лютого). Згідно зі ст. 10 Основ роботодавцем вва­жається: власник підприємства, установи, організації або упов­новажений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання або фізичні особи, які викорис­товують найману працю; власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ та організацій (у тому числі міжнародних), філій та представництв, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачене міжна­родними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У ст. 1 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 p. роботодавець визначається як власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або упов­новажений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

До речі, в проекті Трудового кодексу Російської Феде­рації, підготовленому урядом РФ, сторонами трудового пра-вовідношення визначено працівника і роботодавця (ст. 5). Працівник — це громадянин Російської Федерації чи іно­земний громадянин або особа без громадянства, які перебува­ють у трудовому правовідношенні з роботодавцем на підставі укладеного трудового договору. Як бачимо, йдеться саме про найманих працівників. Роботодавець — юридична особа або інша організація, яка, відповідно до законодавства Російської Федерації, може не бути юридичною особою, або фізична особа, котрі уклали трудовий договір з працівником (Трудовой кодекс РФ. Проект федерального закона. — М.: Информа­ционно-внедренческий центр "Маркетинг", 1999. - С. 7).

Законом України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу Законів про працю України" від 5 липня 1995 p. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — №28. — Ст. 204) вперше у КЗпП як роботодавців було визнано фізичних осіб, хоча ще до внесення змін і доповнень у ст. 21 та інші статті КЗпП зазначеним Законом, в нормативно-правових актах про роботу за сумісництвом, прийнятих у 1993 році, роботодавцями визнавались підприємство, установа, органі­зація або громадянин. У п. 1 Положення про роботу за суміс­ництвом працівників державних підприємств, установ і орга­нізацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів Украї­ни від 28 червня 1993 p. №43 (ЗП України. - 1993. - №9. -Ст. 184), вперше вказувалось, що громадянином як робото­давцем може виступати підприємець, приватна особа. Разом з тим, визнаючи фізичну особу стороною трудового догово­ру, чинний КЗпП зорієнтований на регулювання праці най­маних працівників, зайнятих на підприємстві, в установах, організаціях.

Доцент П.Д. Пилипенко у монографії "Проблеми трудо­вого права", аналізуючи правове становище фізичних осіб як роботодавців, умовно розподіляє їх на дві групи: 1) фізичні особи, які можуть реалізувати своє право найму на роботу. Однак використання праці інших осіб не передбачає одер­жання доходів (громадяни (власники), які використовують найманих працівників для роботи в домашньому господарстві, для догляду за малими дітьми, важко хворими членами сім'ї тощо); 2) фізичні особи — роботодавці, вид занять яких потребує використання найманої праці. Здебільшого суспіль­но-корисна діяльність таких роботодавців пов'язана з одер­жанням доходу. Їхнє право найму робочої сили додатково непередбачене відповідними нормативними актами (Пили­пенко П.Д. Проблеми теорій трудового права. — Львів, 1999. - С. 181-183).

Нині фізична особа — суб'єкт підприємницької діяль­ності без створення юридичної особи і фізична особа, яка використовує працю громадян для особистого обслуговуван­ня, зобов'язані вести трудові книжки на працівників, котрі працюють у них за трудовим договором. Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999p. (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — №6—7. — Ст. 41) внесено зміни до ст. 48 КЗпП. Згідно із ч. 2 зазначеної статті трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів.

Запроваджена обов'язкова письмова форма трудового договору між працівником і фізичною особою — роботодавцем (ч. 1 ст. 24 доповнена новим шостим пунктом) з обов'язковою реєстрацією такого трудового договору у державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця у порядку, ви­значеному Міністерством праці та соціальної політики Украї­ни (КЗпП доповнено новою статтею 24-1 "Реєстрація трудо­вого договору").

Доповнення ст. 7 КЗпП положенням про те, що особли­вості регулювання праці працівників, які працюють у фізич­них осіб за трудовими договорами, встановлюються законо­давством, повинні стати підставою для розроблення і затвер­дження окремого Положення про умови праці працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, і Типової письмової форми трудового договору. Правове ре­гулювання праці громадян, які працюють у фізичних осіб, потребує подальшого удосконалення, як і закріплення пра­вового статуту роботодавців — фізичних осіб.

4. Трудова правосуб'єктність підприємства, установи, організації

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про підприємства в Украї­ні" підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює вироб­ничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отри­мання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудо­вого колективу. Підприємство може бути створене внаслі­док примусового розподілу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України, а також внаслі­док виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або декількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника або упов­новаженого ним органу.

Підприємство вважається створеним і набуває права юридичної особи від дня його державної реєстрації.

Підприємство діє на підставі статуту, який затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств — власником майна з участю трудового колективу.

Трудова правосуб'єктність виникає з моменту його дер­жавної реєстрації і продовжується до ліквідації. Підприєм­ство як суб'єкт трудового права, як правило, є юридичною особою. У літературі виділені два критерії трудової правосуб'єктності підприємства: оперативний і майновий. Оператив­ний критерій зводиться до наявності здатності здійснювати підбір і розстановку кадрів, організувати працю працівників і управляти процесом праці (встановлення режимів робочо­го часу, часу відпочинку, систем оплати праці, заходів щодо охорони праці, забезпечення трудової дисципліни та ін.), створювати їм умови праці, необхідні для виконання роботи.

Трудова правосуб'єктність підприємств є спеціальною — підприємства можуть приймати на роботу працівників, які володіють такими професіями і спеціальностями, що необхідні для виконання цілей і задач, вказаних у статуті підприємства.

Майновий критерій зводиться до наявності майна підпри­ємства — основних фондів і оборотних коштів, а також інших цінностей, вартість яких відбивається в самостійному балансі підприємства. Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління. Однак для трудової правосуб'єкт-ності має значення наявність фонду оплати праці, з якого працівникам виплачується заробітна плата, надбавки і до­плати, премія, а також інші виплати.

Відповідно до КЗпП підприємства самостійно встанов­люють форми і системи оплати праці, норми праці, розцін­ки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження і розміри надбавок, доплат, премій, винаго­род та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат; режими робочого часу і часу відпочинку. На всіх підприємствах створюються безпечні та нешкідливі умови праці, повинні бути забезпечені мінімальна заробітна плата, інші соціальні гарантії працюючим громадянам.

Трудова правосуб'єктність підприємства не збігається з ознаками юридичної особи. Підприємство, яке не володіє озна­ками юридичної особи, може виступати суб'єктом трудово­го права. Наприклад, філія підприємства, установи може не бути юридичною особою, але мати трудову правосуб'єкт­ність, право приймати і звільняти працівників.

Трудова правосуб'єктність підприємства припиняється в зв'язку з його ліквідацією. Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного зако­нодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених Законом України "Про підприємства в Україні", — за рішен­ням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішен­ням суду або арбітражного суду.

Підприємство ліквідується також у випадках: визнання його банкротом; якщо прийнято рішення про заборону діяль­ності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством, і в передбачений рішенням строк не забез­печено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;

якщо рішенням суду будуть визнані недійсними установчі документи і рішення про створення підприємства; на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.