Реферат: Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі

Дивною є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не було уявлень про пекло, підземні, підводні світи — не було і культу підземних богів. Усі язичницькі боги Дав­ньої Русі пов'язані з небесно-земним буттям.

«Добрі» і «злі» язичницькі духи і боги — теїстичні образи — не лише здавалися антропоморфними, тобто та­кими, що мають людську зовнішність. Праукраїнці віри­ли, що вони справді думають і чинять, як люди. Такий спосіб розуміння надприродних сил, абстрактних понять, неістот називається уособленням.

Уособлення — винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення їх на явища морально-побутового та ви­робничого характеру.

Політеїстичному язичництву, яке вже подолало демо-ністичний зооморфізм, ще треба було пройти відповідний шлях, аби досягти рівня абстрактної боголюдини. Та часу для цього процесу історія йому не надала. Давня віра пра­українців не встигла розвинутися в завершену, повну сис­тему, бо прийшло християнство й зупинило (хоча відразу й не викоренило) її розвиток. Ось тому й зазвичай постає вона як лише уривки стародавніх вірувань, а не розвинута релігійна система. І все ж політеїстичні вірування праук­раїнців готували ґрунт для релігійності вищого порядку. Українське православ'я, яке складалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а ре­зультатом взаємодії візантійської і київської релігійних традицій, що трансформувалися й збагатили свій зміст під впливом нових етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохри­стиянська релігійно-міфологічна культура праукраїнців. Вона не зникла, а набула форми компромісного існування — двовір'я, яке в науці отримало назву православно-язичницького синкретизму (поєднання, переплетіння, взаємодії язичництва і православ'я).

4. Висновки.

Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умо­вами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:

• усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в яко­му різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на од­ного;

• усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;

• етнонаціональні релігії — це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;

• з появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віроспо­відні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;

• на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;

• етнонаціональні релігії — це складний комплекс ідей, які вира­жають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релі­гійності певного етносу.

Використана література

1. Боровський Я. Світогляд давніх киян. — К., 1992.

2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського наро­ду. — К., 1992.

3. Історія релігії в Україні. — К., 1999. Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.

4. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.

5. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.

6. Шилов Ю. Святині. — К., 2001.