Реферат: Творчість Олександра Довженка
До Одеси Довженко приїздить вже з готовим, фактично першим сценарієм "Цар", сатирою на Миколу ІІ. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.
Ставши режисером, Довженко планує зняти інші комедії: "Батьківщина", сюжет про палестинських євреїв, "Загублений Чаплін", про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців "Згода" (спочатку названий "Повстання мертвих" і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройде, а потім будуть відкинуті один за одним і решта цих сценаріїв. "Васю-реформатора" та "Ягідку кохання" сам Довженко не зарахує до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве "Сумку дипкур’єра".
Перші успіхи. Трилогія
Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму "Звенигора". Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільма-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.
Але Довженко майже на 90 % переробив цей сценарій. Він прагнув створити "свою Іліаду". Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовує більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. "Звенигора" була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм "Земля" його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.
Сам Довженко, уже через 10 років після заборони "Звенигори", писав про неї у автобіографії: "Звенигора в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт, це "прейскурант моїх творчих можливостей", я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень".
Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу "Кіно" Миколи Бажана: "Це — історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти".
Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини: "…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно".
Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір "Земля", гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років. Керівництво "Українфільму" визнало, що "Земля" відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.
Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року "Земля" виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї. Довженко пише в "Автобіографії" про те, що сталося з ним після випуску "Землі": "Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою "Философы" в газеті "Известия". Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти". Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем'єри у Берліні про Олександра Довженка з'являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка "Гомером кіно". А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.
Загалом, "Звенигора", "Арсенал" та "Земля" розглядаються як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані за рахунок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.
Період кінематографічного виживання. Москва
З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію "Землі", але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.
Повернувшись, він пропонує керівництву "Українфільму" сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується "сплатити данину" і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — "Іван" (перший звуковий фільм) — який має підтвердити незворотниий шлях індустріалізації.
Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкоруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували кустарними способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим.
Довженко завжди жалкуватиме з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його у часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи. Після цієї жертви на "вівтар індустріалізації", колесо знищення "українського буржуазного націоналізму" тільки набирає обертів. Після фільму "Іван" батьків Довженка виганяють з колгоспу (за доносами його батька характеризують як активного церковника, націоналіста, "хлібороба-власника" — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилюється.
Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням "захистити його і допомогти творчо розвиватися". Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з "вождем народів" — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним "сповідником" і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й "поговорити по душах".
На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку "Аероград" про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: "Загублений і віднайдений рай". "Аероград" же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оброни Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.
За "Аероградом" йде "Щорс", що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за "Аероград" тиран дає зрозуміти Довженку, що той "заборгував" "українського Чапаєва"). У цей час Довженко мріяв попрацювати над "Тарасом Бульбою", але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї.
Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення "троцькістів", які раніше вважалися героями громадянської війни (зокрема, Якір, Тухачевський). Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5–6 разів.
При зйомках "Щорса" Довженко-режисер вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у "Арсеналі". Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів.
Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з’являється історична хроніка "Визволення", що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. "Визволення" демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.
У роки війни
Успіхи "Щорса" давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.
У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років - сценарієм "Тараса Бульби". Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчує його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від’їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зможе здійснити цей проект: цього разу на заваді стане жданівська культурна політика та слабке здоров’я майстра).
З початком війни Довженко був евакуйований до Ашгабаду. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети "Красная звезда" і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в "Известиях" 31 березня 1942 року статтю "Україна в огні". Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з’явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму під приводом антиленінізму, пораженства, ревізіонування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму. Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищує три "найкрамольніші" зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.
Усім органам цензури було надіслано директиву "не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку". Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: "…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?"
Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслюють зі складу всеслов’янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка переводять до Центральної студії кінохроніки, де він використвує свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережжі" (1945).
Повоєнний період