Реферат: Українізація: її суть та наслідки

Під час процесу «виявилася» причетність до СВУ ієрархії Української автокефальної православної церкви. У 1930-1934 роках було заарештовано 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 зникли без суду і слідства. Масові репресії торкнулись і рядових священиків. У січні 1930 р. церква формально самоліквідувалась, хоча близько 300 її парафій продовжували діяти під назвою Українська православна церква аж до 1936 р.

У лютому 1931 р. прокотилась чергова хвиля арештів. На цей раз заарештованих звинуватили у приналежності до підпільного Українського національного центру (УНЦ). Більшість із них була емігрантами, які в1920-х роках повернулися в Україну. Керівництво Центром інкримінувалося двом провідним діячам УНР, колишньому ЇЇ президентові Михайлові Грушевському та прем'єр-міністрові Всеволодові Голубовичу. Грушевського вислали до Москви у березні 1931 р. без права повернення в Україну, а в 1934 р. він загинув за загадкових обставин

Наступними жертвами стали представники суспільних наук, які намагалися у своїх дослідженнях розвивати марксистську теорію. Так була знищена ціла марксистська школа українських істориків на чолі з Матвієм Яворським, група марксистських теоретиків на чолі з академіком Семеном Семковським та Володимиром Кюринцем.

У 1932 р. ЦК ВКП(б) звинуватило КП(б)У у толерантності до українського «націоналістичного ухильництва». У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської партії з червня 1932 р. по травень 1933 р. зменшилась майже удвічі - з 520 тис. до 285 тис. чол. Атака велася проти головних провідників політики «українізації», насамперед проти самого Скрипника. 1 березня 1933 р. його усунули з посади народного комісара освіти. а 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового і Скрипника завершила десятирічний період «українізації». Формально кінець їй поклав листопадовий (1934) пленум ЦК КП(б)У, хоч офіційно вона так і не припинилась.

Прес більшовицького терору буквально розчавив українську культурницьку еліту. «Чистка» набула тотального характеру. З 85 українських науковців-філологів було репресовано 62; декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли всіх до одного. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики «українізації», був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90% - на районному. Звільнено з роботи мало не 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. Деукраїнїзація вела до збільшення кількості росіян: у науково-дослідницьких закладах їхня частка з 1929 по 1934 р. зросла з 31% до 50%, тимчасом як українців - упала з 50% до 30%. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. За приблизними розрахунками, з 223 українських письменників, що зникли в СРСР, розстріляно 17, кінчило життя самогубством 8, заарештовані і заслані в табори - 175, пропали без вісті -16, померли своєю смертю - 7. Таких же втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності.

Література

1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. – К, 1996

2. Новітня історія України (1900 - 2000) / Слюсаренко А. Г., Гусев В., Дрожжин В. П. – К, 2000

3. Історія України XX – початку XXIст. / Смолій В. А. – К, 2004