Реферат: Українська освітньо-виховна система в світлі ідей Г Ващенка

Дивовижною, як і у більшості тала­новитих національних педагогів, чий талант розквітнув напередодні виник­нення й утвердження Української На­родної Республіки, є доля одного з творців української виховно-освітньої системи професора Григорія Григорови­ча Ващенка (1878—1967). Вітчизняні історики педагогіки у своєму розпоряд­женні практично не мають достовірних джерел про життя, теоретичну і прак­тичну діяльність колись популярного в Україні педагога, який повертається на Батьківщину завдяки першим публікаціям віце-президента координаційного осеред­ку українських громадських центральних установ у Європі Оме­ляна Коваля (Брюссель) та німецького дослідника творчої спад­щини А.С. Макаренка і його сучасників Гьотца Хіллінга (Марбург), адже саме в еміграції провів значну частину свого життя Г.Г. Ващенко.

Виходячи з цих умов і доводиться будувати розвідку про життя, теоретичну і педагогічну діяльність професора Г.Г. Ва­щенка за зарубіжними авторами.

Народився Григорій Ващенко 23 квітня 1878 р. в селі Богданівка на Полтавщині. Батько його походив з козацько-дворян­ської родини, а мати була колишнього селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, що й зумовило розлуку з бать­ками і змусило молодого Григорія самостійно заробляти собі на прожиток, а водночас і вчитися.

Вже з десяти років Григорія Ващенка було віддано до Во­линської духовної семінарії, а по її закінченні — до Полтавської

духовної семінарії, котру закінчив 1898 р. В тій семінарії пану­вав дух національної свідомості, а найближчими друзями Григо­рія були Симон Петлюра, Олександр Щапотієв та ін., у майбут­ньому визначні українські діячі.

У 1899—1903 рр. він навчався в Московській богословській академії, по закінченню якої відмовився стати священиком, при-;'святивши своє життя педагогічній діяльності.

Г. Ващенко вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія), та 1911 р. повернувся в Україну і навчав дітей у середніх школах Тульчина та Ромнів.

Людина непересічна, різнобічних талантів, він залишив ваго­мий слід і в художній прозі, поезії та драматургії: оповідання "Німий" (1900 р.), поема "Сіндорта" (1902 р.), поетична збірка "Пісня в кайданах" (1907 р.), п'єса "Сліпий" (1909 р.), збірка художніх творів "До ґрунту" (1911 р.) та ін., що в той час викли­кали схвальний відгук критики і громадськості.

З поваленням самодержавства в 1917 р. Григорій Ващенко поринає в національно-громадську роботу і, зокрема, у творення рідного шкільництва. У той час з ініціативи товариства "Шкільна освіта", — зазначає Омелян Коваль, — майже по всіх містах України виникають спеціальні учительські курси, і в організу­ванні тих курсів Г. Ващенко не шкодує сил і знань. Прилуки, Ромни, Хорол — терен його діяльності.

Повернувшись до Полтави, він працює викладачем учитель­ського інституту і водночас директором учительської семінарії, яка тоді працювала на так званій Шведській Горі.

У 1918 р. в Полтаві створено Український університет, у яко­му Г. Ващенко стає доцентом-викладачем. 1918—1920 рр. — це роки мужньої боротьби Григорія Григоровича за українську національну культуру й українську школу. За це Г. Ващенка арештувала денікінська влада у 1919 р., і тільки завдяки впли­вовим особам йому вдалося уникнути смерті. З приходом чер­воних і з ліквідацією семінарії на Шведській Горі Г. Ващенко перейшов працювати в містечко Білики, де йому вдалося поста­вити на високому рівні навчання в національному дусі. Однак уже в 1923 р. йому довелося покинути школу в Біликах: до його виховної діяльності почали приглядатися партіино-комсо-мольські органи, і справа опинилася в суді. Користуючись із відстрочення суду, Г. Ващенко втік до Полтави і врятував своє життя, 1927 р. Г.Г. Ващенко стає професором і керівником (завіду­вачем) кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інститу­ту. В цей період він пише першу фундаментальну працю, яка багато років не втрачає своєї актуальності, — "Загальні методи навчання". Через чотири роки, в 1933-му голодоморному році, цей твір кваліфіковано як прояв українського буржуазного націо­налізму, "визнано шкідливим, заборонено і вилучено з ужитку".

Після двох з половиною років безробіття професор Г. Ващен­ко був змушений залишити Україну й переїхати до Сталінграда, де з вересня 1936 р. одержав роботу в Сталінградському педаго­гічному інституті. До Полтави він повернувся у 1940 р. і відно­вив працю керівника аспірантської групи, а також очолив ка­федру педагогіки.

На тій посаді застала його Друга світова війна. За німецької окупації професор Г. Ващенко був редактором української газе­ти в Полтаві. У 1943 р. виїхав до Києва, звідки подався у даль­шу еміграцію і в 1945 р. разом із сім'єю опинився у баварській столиці, в Мюнхені. Це місто стало центром наукового і полі­тичного життя української еміграції. Професор Г. Ващенко обі­йняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богослов­ської академії.

1946 р. за кордоном відновлюється Спілка української мо­лоді (СУМ), хрещеним батьком якої стає професор Г.Г. Ващенко, який співробітничав з Українською вільною академією наук, у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, в українських емігрантських (зарубіжних) виданнях "Українська трибуна", "Український самостійник", "Шлях перемоги", "Визвольний шлях".

Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віро­визнань, Г. Ващенко рішуче виступав проти тієї української преси, що намагалася підсилювати ворожнечу між українцями право­славними і католиками. Він обстоював думку, що між цими віровизнаннями немає суттєвої різниці і що обидва мають заслуги перед українським народом у збереженні української народ­ності. Основним завданням національних церков є забезпечити своїх вірних служителями єдино правильного гасла: "Бог і Украї­на". Сенат Богословської академії присвоїв йому почесне зван­ня доктора "гоноріс кавза"¹ .

Г.Г. Ващенко створив низку праць з історії науки в колиш­ньому СРСР. До таких праць належать "Психологія в СРСР" (1953 р.), "Основні лінії розвитку совітської педагогіки і шко­ли" та ін., які засвідчили безкомпромісне ставлення професора Г.Г. Ващенка до питань української науки, політики уряду щодо педагогіки і психології.

Г.Г. Ващенко в історії української педагогіки посідає особли­ве місце як автор досліджень, які в такому обсязі й з таких по­зицій ще не розроблялися. Це передусім "Виховний ідеал", "Си­стема навчання", "Виховання любові до Батьківщини", "Органі­заційні форми навчання", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як виховання волі і характеру" та ін.

Зарубіжні дослідники життя і творчості професора Г.Г. Ва­щенка вважають його творцем повного курсу української на­ціональної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу, ви­переджаючи час, свідчить про невичерпні етнопедагогічні мож­ливості українців.

3. Г.Г. Ващенко про національне виховання

української молоді

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадок­сальність ідей про безкласовість радянського суспільства і вод­ночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, по­ворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи осві­ти в самостійній Україні ставить подолання більшовицької сис­теми, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і вихо­вання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опану­вання світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлек­сології, поширених у СРСР, у тому числі й е Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. "До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, — констатує Г.Г. Ващенко, — що призво­дило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування".

Така система освіти не могла відповідати потребам україн­ського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілю­валися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої е такі: її ідеалістич­не світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріаліз­мом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здоро­вого суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, "Повчан­ня дітям" Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педа­гога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педа­гогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте­му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педаго­гічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова ака­демія (від 18 до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.