Реферат: Українські землі у другій половині ХVІІІ ст.

Після цього протягом двох тижнів 100-тисячна російська армія цілком окупувала запорозькі землі. У червні 1775 р. вийшов указ імператорського Сенату, за яким запорожцям було запропоновано записатися в селянський (тобто до державних селян, що відбували замість панщини військову службу) і міщанській стани.

Військова старшина Запорожжя була репресована. Кошовий отаман Петро Калнишевський був заарештований, і протягом 25 років відбував ув’язнення у Соловецькому монастирі на Білому морі, військовий суддя П. Головатий і військовий писар І. Глоба були заслані до Тобольська.

Подальша доля запорожців. Після ліквідації Запорозької Січі під владою Росії опинилися більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Запоріжжя. Економічний і господарський потенціал України використовувався царизмом у численних війнах.

У 1787 р. знову розпочалася російсько-турецька війна. Російське командування великі надії покладало на колишніх запорозьких козаків. Протягом 1787-1791 рр. із них було сформоване Військо вірних козаків (згодом воно стало називатися Чорноморським). Згідно з царською волею цьому війську повернули частину прапорів Січі, відібраних у 1775 р. Нове козацьке військо зберігало давній запорозький устрій, навіть назви куренів, одяг тощо. Чорноморське козацтво отримало землю: спершу то була територія між південним Бугом та Дністром із центром у Слободзеї (нині – у Молдові). Військо перебувало на царській службі і підпорядковувалося наказам імператорського двору і російського командування.

Козаки брали участь у багатьох битвах з турками. Особливо вони відзначилися під час штурмів Очакова та Ізмаїла. Активно діяла й Чорноморська козацька флотилія.

Російсько-турецька війна 1787-1791 рр. закінчилася укладенням Ясського мирного договору, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, сподівалися відродити на землях між південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої території аж до Дону за рахунок колишніх земель війська Запорозького. Однак у Росії були інші плани.

Російський уряд для закріплення свого панування на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань (на територію між Кубанню та Доном). У 1792-1793 рр. на Кубань було переселено близько 25 тисяч козаків. Колишні запорожці складали 40 куренів, які з середини ХІХ ст. стали називатися станицями. Центром військових земель стало засноване у 1793 р. м. Катеринодар (нині Краснодар).

У наступні роки Чорноморське козацьке військо поповнювалося за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівщині і Полтавщини, колишніх слобідських козаків та інших українських козацьких формувань. Було проведено декілька переселенських компаній (1808-1811 рр., 1820-1821 рр., 1832 р., 1848-1849 рр.), під час котрих з України на Кубань переселилося більше 77 тисяч чоловік. На час своєї ліквідації в 1860 р. Чорноморське козацьке військо на Кубані нараховувало до 200 тисяч чоловік.

На Кубані за козаками була збережена виборність старшини, запорозькі назви куренів тощо. Однак, після смерті останнього кошового А. Головатого у 1879 р. вибори нового отамана на проводилися, а в першій чверті ХІХ ст. на козацьке військо була поширена система офіцерських звань.

У 1860 р. Чорноморське козацьке військо ввійшло до складу Кубанського козацького війська.

Задунайська Січ. Частина козаків після розгрому Запорозької Січі переселилася за межі Російської імперії – за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ (1775-1828 рр). Нелегким було їхнє життя. Турецький султан намагався використати їх для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів, болгар та інших народів Балканського півострова.

Внутрішній уклад Задунайської Січі був такий же, як і на Запорожжі. Найвищим органом Січі була військова рада, що обирала кошову старшину – кошового отамана, суддю, писаря, осавулів. В раді могли брати участь усі козаки. Козаки вели активну господарську діяльність. Січ наповнювалася селянами-втікачами і козаками з України.

Участь козаків у воєнних операціях турецької армії, які проводилися для придушення визвольної боротьби християнських народів (сербів, греків, румунів) суперечило їхнім переконанням. У травні 1828 р. під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Й. Гладкий на чолі 2-тисячної групи козаків і селян перейшов на територію Росії, де вони прийняли царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Задунайську Січ, перебивши її гарнізон, а ті козаки, які воювали у складі султанської армії (близько 2 тис. чоловік) були кинуті у в’язницю.

4.Соціально-економічний розвиток України у другій половині XVII-XVIIIст.

Основою української економіки в цей час продовжує залишатися сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було викликано зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію.

Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове (землею наділяли за службу відповідно до рангу на час обіймання посади). Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в цьому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись у такий спосіб хоча б частково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав і вільностей.

Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Потьомкін (понад 42 тисячі десятин) та інші російські поміщики, яким значно поступалися національні землевласники.

Землеробство мало переважно зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: на Лівобережжі більше сіяли жита, на Півдні – пшениці. Із середини XVII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що істотно вплинуло на розвиток не лише сільського господарства, але й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряка, соняшника, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство. Великі плантації, особливо на півдні України, займав тютюн. Важливе значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масовим наступом на землі козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIIІ ст., коли офіційно в центрі і на місцях перестали визнавати „займанщину” юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

У другій половині XVIIІ ст., в умовах диференціації козацтва: заборонялося козакам вільно розпоряджатися землею, примушували безплатно працювати в старшинських маєтках. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах, які вела Росія, вони охороняли південні кордони від татар, будували канали і фортеці. Це призводило до прогресуючої деградації козацьких господарств.

Ще гіршим було становище селянства. Селяни України у XVIIІ ст. поділялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, обсягом і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перши значно переважали.

До державних селян належали ті, які жили на державних і власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, що відслужили військову службу, їх сім’ї. Державні селяни поділялися на дві групи: перша – оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); друга – ті селяни, що знаходилися на „господарському положенні”.

Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIIІ ст. панщина стає 4-5-денною у другій половині XVIIІ ст. проте поступово намічається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право – забороняються переходи селян із місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства.

На початку XVIIІ ст. в Україні почався процес переходу до мануфактурного виробництва. У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру. А до кінця XVIIІ ст. в Україні їх нараховувалося вже 240. У 1722 р. починається видобування кам’яного вугілля в Донбасі (Бахмут).

Інтенсивно розширюються торговельні зв’язки між Україною і Росією. Україна стала основним постачальником хліба і м’яса, шкіри і прядива для Росії та була ринком збуту товарів із Росії (хутро, коси, папір тощо). При цьому царським урядом проводилася протекціоністська політика. Зокрема, для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок: індикту – за ввіз товарів з Росії, а за вивіз – евекту, які йшли до української скарбниці. Суттєво збільшується кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тисяч, а на Слобожанщині – майже 2 тисячі. Базари збиралися раз або двічі на тиждень.

Більшість населення Лівобережної України складали селяни, зокрема у 1782 р. їх було 59%, козаків – 33%, решта – 8%. У 1975 р. українці становили 17% населення імперії.

У XVIIІ ст. значно прискорився процес урбанізації. Значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис., Харкова і Ніжина – 11 тис., Сум – 10 тис., Полтави – 7 тис. чоловік.

Отже, наприкінці XVIІ-XVIIІ ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були: зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; поступовий розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; поява окремих елементів капіталістичного укладу в економіці; поступове формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. За цих умов українська економіка підпорядковувалася впливу іноземних держав.

5. Економічний і суспільний розвиток Правобережної України

Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681 р) територія між Дніпром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель. Новий колонізаційний рух став особливо масовим у 90-х роках XVIІ ст. У 1685 р. польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вільностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Корсунській та Білоцерківський полки.